Юрко Надбережний, заклопотаний ґаздівством, спускався до свого поля, що розкинулося вздовж глибоководної гірської річки, щоб насмикати сіна з копиці для худоби. Мороз тріщав. А довкола, в ошатних засніжених садках, від вранішніх променів сонця все навкруги блищало і переливалося срібними лелітками інею. Та не до казкових овидів було господареві, він собі працював. Щойно наповнив лантух сухою запашною отавою, як почув якийсь несміливий зойк.
«Чи то жінка десь скрикнула, чи то дитя...» — майнуло в голові. Обернувся. За кучугурами на березі нічого не видно. Аж тут знову відчайдушний зойк. Кинув під стіг ношу і притьмом кинувся по снігу ближче до берега. Річка хоч і примерзла де-не-де, та проталини виступали чітко. І враз Юрко помітив, як майже на середині річки у воді борсається дитя.
«Боже спаси!» — кричала душа, бо мову йому нараз відібрало. Біг, мов у тумані. Ламаючи лід, продирався до маляти. Вода бігла стрімким потоком і невпинно затягувала дитя під крижину. Благо, шубка підперезана ременем, виступила за своєрідний поплавок. Але з хвилини на хвилину мала могла шубовснути під лід, адже шуба стрімко набиралася вологи. Дебелий чоловік, ввійшовши по пояс у воду, відчув різкий біль, що прошив усе тіло. Мов тисячі ножів впилися у нього — ледь дихав. Годі було уявити, що відчуває в цей момент дитина, вже вкрай знеможена і до смерті налякана. Та карпатський здоровий гарт і неймовірна чоловіча сила зробили своє: за кілька хвилин, що тягнулися вічність, дівчинка намертво вхопилася за вусатого дядька задубілими рученятами.
Зблизька придивився, чия мала втрапила в халепу, і зі щемом впізнав шпильку з лелітками у її волоссі: це ж донька Оксани Маковей! І дитина, і Юрко сильно змерзли і тремтіли, але в рятівника радість розливалася по тілі ще й з іншої, цілком несподіваної нагоди...
Виборсавшись на берег, Юрко з останньої моці поніс дитину в свою хату. У теплій оселі його мати зняла мокру шубку та одяг, розтирала закоцюрблені посинілі ніжки вовняною онучею, поки чоловік телефонував Оксані. Коли на іншому кінці дроту пролунав ніжний знайомий голос — у повітрі на коротку мить зависла мовчанка. А потім Юрко схаменувся і швидко оповів жінці суть справи.
Мати летіла до доньки, мов на крилах. У скронях гупало. Полохливі думки ятрили серце. Чи ж впізнав, що то його рідна дитина, чи зрозумів?
Так-так. Його. Бо ж п’ять років тому, на тім же березі річки, вони палко кохали один одного. Того ж дня він подарував Оксані ручної роботи шпильку з лелітками. Вона зачепила її у своє русяве волосся і в світлі місяця нагадувала лісову мавку.
Та батько дівчини був категорично проти віддавати доньку за бідного парубка і змусив Оксану вирвати його зі своєї душі. А донька за тодішніми звичаями не сміла перечити ненькові, який вказав їй на «прийнятного» нареченого — новоспеченого пана Михайла (лобуряку з сусіднього села, який несподівано дістав у спадок від бездітного стрийка велику хату і землю), на тім тато поставив масну крапку. За два роки тата не стало, а Оксана мучилася.
Життя з нелюбом було жахливим. «Спанілий» Михайло спускав майно легко, знущався над молодою дружиною, хоч працьовитій жінці в слід не ступить. Щастя сім’ю оминало. До донечки, яку Оксана любила над усе на світі, був байдужим і холодним. Як найцінніший амулет, вона передала своїй крихітці в дарунок свою улюблену лелітку, символ палкого кохання. Оксана вірила, що вона має дивну силу, яку не раз відчувала на собі. Цього Михайло ніяк не міг знати. Він скаженів від сили волі дружини, яка не впадала у відчай. Не був господарем, не гребував скакати в гречку, пиячив. А напередодні Великодня від надлишку алкоголю раптово помер.
З душі Оксани наче важкий камінь упав. Але не сміла й гадати про повернення жіночого щастя, бо вважала себе боягузливою зрадницею їхньої з Юрком любові. А той, тамуючи глибокий біль, не маючи снаги спостерігати за лихом коханої, виїхав на заробітки.
Коли ж дізнався про смерть Михайла, потай почав плекати надію на повернення Оксани. Та обоє боялися ступити крок назустріч.
...Двері хати розчинилися. Розхристана і розчервоніла Оксана вбігла в кухню і впала на коліна перед донькою. Юрко саме грів малі рученята дівчинки у своїх широких долонях і усміхався крізь сльози. Він усе зрозумів: дві русяві голівки стулилися докупки, а чарівна лелітка, одна на двох, здавалося, засяяла, як зірка...
Сколе Львівської області.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
