Таких шанувальників парламентського видання небагато. Та це не єдине, що характеризує 69-річного Еміла Федоровича (на знімку). Насамперед він відомий як активний і дієвий у громадському й спортивному житті району чоловік.
Вік йому — не завада. «Почуваюcя, — каже, — молодим і готовим до роботи старостою Коритнян». І переконує, що знає і бачить усі потенційні можливості для розвитку цього села. Тому й бажає докласти зусиль і домогтися разом з громадою хороших результатів.
Тож, хто він, цей неординарний, невисокого зросту й непосидючої натури чоловік? Еміл народився 1952 року в селі Андріївка Ужгородського району. Середню школу закінчив у селищі Середнє, далі — три курси загальнотехнічного факультету Ужгородського університету. Відтак з неповною вищою освітою працював лінійним контролером автопідприємства. І все би складалося стандартно й добре, але... У Нью-Йорку жили дідусь і бабуся. Тут доречно буде сказати, що бабуся, народившись у США, приїхала з батьками на Закарпаття. Дівчина згодом вийшла заміж за Емілового діда. Народила двоє дітей, а влітку 1938 року виїхали знову до Нового Світу — заробити (чоловік з дітьми залишився вдома ґаздувати). Та вже у кінці вересня 38-го Чехословаччину (до її складу тоді входило нинішнє Закарпаття) змусили пристати на результати Мюнхенської змови. І кордони закрили. Тож, дід лише вийшовши на пенсію, 1966-го, виїхав із Закарпаття до Нью-Йорка, аби возз’єднатися з дружиною. Ще деталь. Емілу радянські компетентні органи двічі не дали згоду погостювати в бабусі й дідуся — 1970-го і 1982-го. Але ті зі США слали гроші й таким чином допомогли купити онукові будинок і подарували дві престижні тоді легковики «Волга». Підсумок цієї родинної помочі закінчився в’язницею — відсидів 5 років 11 місяців і 5 днів — з 1 лютого 1983-го по 6 січня 1989-го. І то мав дві амністії — горбачовську і керівника тодішнього українського парламенту Валентини Шевченко. Суддя на засіданні обмовився (та й тоді хіба зважали на присутність обвинуваченого?): «За зв’язки з Америкою». А офіційно вирок такий: за хабар. Тобто, розповідає Е. Грицище, його працівники КДБ піймали «на словах». І дотепер чоловік не може знайти копію оригіналу обвинувального акта, хоча у копії вироку записано: «вещественных доказательств в деле не имеется». «Ніхто мене ні на чому не ловив, — каже пан Еміл. — Просто зачитали, що аж шестеро чоловік, мовляв, говорили, ніби давали хабарі, а свідки навіть не могли сказати, скільки і де та коли давали». Вирок скоромовкою зачитали — і все. Життя молодої людини наче загальмувалося...
...Емілу важко згадувати той несправедливий час. Сидить мовчки якусь мить, наче змахує легеньку сльозу і бере до рук чашку кави. Тоді знову — дзвінка тиша. Я розумію його почуття і теж мовчу.
А він за мить продовжує. Уже з восьмого-дев’ятого класу за ним стежили, а вчителі «вели виховну роботу». Бабуся висилала кулькові ручки різних кольорів, а тоді ними забороняли писати — лише пером і чорнилом. Еміл складав вірші. Патріотичні. Вчитель поніс у обласну газету «Закарпатська правда», але там не друкували. Він зрозумів: вели нагляд. А в характеристиці за десятий клас таки написали: «громадською роботою не займається». Словом, тиск був і моральний, й інший. Уже потім йому сказали, що «ти сидиш за довгий язик». А він, шукач правди й справедливості, говорив відверто: «Чому бабуся із загниваючого капіталізму може мені будинок купити, а я їй навіть велосипед не можу?» Він міг одягати лакові топанки-черевики, ондатрову шапку, стильний шарфик... Врешті Еміл завершує так: «Я не шкодую. Я постраждав не за брехню, а за правду!..»
І з приходом незалежності чоловік став активним громадянином. І життя пішло у належному руслі — виросли діти, радіє онукам.
— Є бажання стати старостою села Коритняни, яке входить до Холмківської ОТГ, — каже Е. Грицище. — У мене напрацьований план, втілення якого в життя принесло би селу новий розвиток.
Поки що свої намітки не розкриває, але каже, що домігся ще в кінці 80-х, аби вночі освітлювалися вулиці села. Організував відновлення у 1999-му футбольної команди. За його сприяння на тутешній школі встановили дві меморіальні дошки: Миколі Лелекачу — філософу, історику — та Іллі Анталовці — голові сільради. А на школі мистецтв теж встановили дошку першому директору Арпаду Іллару. У цій же дитячій школі мистецтв за його ініціативи і наполяганням перед районною владою відновили водопровід. Також домігся, що стару будівлю сільради передали під клуб і сільську бібліотеку.
Е. Грицище заснував ветеранський клуб, на його прохання також назвали вулицю іменем Лелекача. Словом, і дотепер він діяв на благо громади.
Але таки чи не найбільше досягнення — очолюваний ним спортивно-фізкультурний клуб «Поступ». Його члени-футболісти двічі ставали чемпіонами району, срібними призерами обласної першості; виборювали бронзові медалі (у віковій категорії 55 років) чемпіонату України, відтак срібні й золоті нагороди (у категорії 60+)... Та найбільший успіх цих футболістів — золоті медалі, які привезли 2019 року з Четвертих європейських ігор майстрів-ветеранів з Турина (Італія).
Його мета, якщо би став старостою, — ініціювати і сприяти будівництву у Коритнянах системи водовідведення та ціноутворення на подачу води, а ще — довести до пуття очисні споруди, на які виграно грант ЄС на суму 600 тисяч євро. «Це, — стверджує Е. Грицище, — під силу лише Холмківській об’єднаній громаді та її керівникові Тетяні Вачилі — керівниці енергійній і сучасній».
Ужгород.
Фото автора.
