З чоловіком Анатолієм та дітьми Поліною і Тарасом.
— Родом я з Удрицька Дубровицького району, що на Рівненщині, — розповідає Тетяна. — Нас у батьків було п’ятеро: троє братів і дві сестри. Житомирський парубок покликав мене заміж у село — і я погодилась.
— Маєте велику родину?
— У нас з чоловіком двоє діток: семирічна Поліна і шестилітній Тарасик. Ми розуміємо, що допомоги чекати нема звідки, і надіємося лише на себе. Чоловікові батьки і мій тато вже дивляться на нас із неба... А моя мама Марія проживає за 330 кілометрів, тож радіємо нечастим зустрічам на великі свята. Хотілося би бачитись частіше, але поки що з цим нічого вдієш.
— Як живеться у селі?
— Тут мені дихається легше, почуваюся вільніше, ніби душу ніщо не тримає. На природі легше знаходити місця, де можна поговорити з собою, почути своє серце. Для мене це важливо. А до роботи мені не звикати. Переконана, що саме з села виходять загартовані люди, котрі можуть адаптуватися усюди й вистояти у складних ситуаціях. Бо звичні до щоденних турбот і важкої праці...
— Чув, що маєте багато захоплень...
— Як кожна жінка, мушу щоденну й рутинну роботу розбавляти чимось приємним, що приносить задоволення і позитив. Дуже люблю вишивати. На Різдво подарувала до нашої церкви в Українці рушник, вишитий бісером. Так змалку вихована, що маю безмежну любов до Бога і, як заведено у нас на Рівненщині, засвідчую її подарунками. Ці традиції прищеплюю своїм діткам, котрі мене люблять і в усьому слухають. Вишиваю виключно для себе, не на продаж, бо продавати вкладену душу — то як себе роздаровувати.
Любов до вишивання передали мені мама й тітка, котрі все життя вишивали. І я з дитинства прикипіла до нього серцем. Воно мене заспокоює, допомагає зібратися з думками й навести порядок у голові. До Великодня хочу вишити картину «Тайна вечеря» і встигнути її освятити — тоді це буде повноцінна ікона.
Друге хобі — читання. Коли випадає вільна хвилинка, беру до рук книжки, обов’язково українською мовою, і поринаю у світ улюблених авторів, їхніх героїв, цікавих сюжетів...
— Знаю, що й римуєте непогано...
— Років зо два вже віршую, розповідаю білим аркушам свої переживання, звільняю душу. Нині маю 220 віршів і 12 пісень. Пишу переважно дитячі, ліричні, патріотичні й вітальні поезії. Хочеться перенести на папір свої думки, переживання, виговоритись.
— Коли твориться найкраще?
— У повній тиші, вночі, коли вся родина спить. Творче натхнення приходить у дуже неочікувані моменти. Наприклад, коли повертаюся з роботи додому в маршрутці або вночі, на роботі, в години відпочинку. Надихають мене усмішки дітей, не лишає байдужою й напружена ситуація в країні, яку люблю понад усе. А ще — велика любов до рідної мови, поезії, яку прищепила мені моя вчителька української словесності та класний керівник Галина Ящук.
— Ще ж захоплюєтеся співом і музикою...
— Скільки себе пам’ятаю, я і моя двоюрідна сестра завжди співали. Наше село на самому кордоні з Білоруссю, то часто, їдучи на поле, його мешканці мусили показувати документи. Але нас із сестрою впізнавали по піснях, що долітали з батьківського возу... Та найбільше малою я любила ховатись у колгоспному житі і там намугикувати перші пісеньки-вірші...
Дуже цікаве було дитинство. Змалечку зі мною співав дідусь Федір. І наша найголовніша пісня була «Три дубки». Я чекала його з роботи, бабуся варила їсти, і ми ввечері лускали гарбузове насіння і співали. Мабуть, від нього талант перейняла...
З дитячих років щось собі завжди наспівувала, складала, але нічого не записувала. Думала: навіщо, хіба згодиться? Та вперше серйозно до цього підійшла у сьомому класі. Тоді проводився районний пісенний конкурс, у якому я брала участь і повинна була підготувати пісню. Чужі здавалися занадто дорослими, тож я написала власну. Місцевий музикант підібрав музику, і я посіла друге місце в номінації «Сучасна авторська пісня». Це був мій творчий дебют...
— А в Українці співаєте?
Люди в Українці хороші, привітні, дружні. Багато молоді, поряд райцентр, сполучення прекрасне. Багато гарних ідей уже вдалося реалізувати всім разом. Добре, що маємо креативну й молоду старосту Тетяну Стадченко, котра завжди готова підтримувати наші ідеї, допомагає у їх втіленні.
— Які плани на майбутнє?
— Мрію видати збірку віршів. Йду до цього впевнено, вчуся і спостерігаю. Спілкуюся з визнаними митцями в царині поетичного й художнього слова. Дослухаюся до порад голови міжрайонного літературно-мистецького об’єднання «Посвіт» імені Івана Огієнка Василя Сташука, Валерія Хмілевського з Бердичева.
— Розкажіть ще трішки про свою роботу, бо вона у вас незвична й цікава, — зачіпаю іншу тему.
— Працюю оператором центру моніторингу найбільшої охоронної компанії країни «Венбест», котра займається також сигналізаційними системами. На пульт реагування надходять тривожні повідомлення з усіх куточків України, а моє завдання полягає в тому, щоб визначити, яке з них становить загрозу, а яке хибне. І тоді швидко приймати рішення: відправляти групу реагування на місце виклику чи ні. Нещодавно мене визнали кращим оператором з-поміж 58 моїх колег!
У компанії працюють переважно чоловіки. Але я з дитинства росла здебільшого серед хлопців, тож загартувала в собі міцний характер і знаю, що здаватися не можна. Незважаючи на «боляче» й «важко», слід іти життям впевнено і з гордо піднятою головою. До речі, і вдома, і на роботі я розмовляю лише рідною українською мовою.
Мій головний девіз: які б обставини тебе не випробовували на життєвому шляху, зумій зберегти доброту і співчуття в серці й у будь-яких ситуаціях залишайся людиною. Вірю, що наша країна скоро розквітне і ми житимемо, як у провідних європейських країнах. Тому не втрачайте оптимізму і віри в себе!
Житомирська область.
Фото з архіву Тетяни Борсук.
