16 липня 1990 року. Народні депутати від Народної ради Левко Горохівський, Олесь Шевченко, Левко Лук’яненко, Степан Хмара, Михайло Горинь, Богдан Ребрик, Ірина Калинець, В’ячеслав Чорновіл, Богдан Горинь, Генріх Алтунян після голосування за прийняття Декларації про державний суверенітет.

Фото Центрального державного архіву громадських об’єднань України.

Наша зустріч із народним депутатом першого скликання, віце-президентом Асоціації народних депутатів України Олександром Барабашем (на знімку) відбулася у сумний день — день похорону Миколи Коробка — народного депутата з когорти «батьків-засновників» нашої держави. Людини з великої літери, дивовижної, навіть унікальної скромності, чесності і чуйності із загостреним почуттям справедливості і моральних критеріїв. Напевно, це й задало тон нашій розмові — трохи сумний. Адже з такими людьми відходить ціла епоха, зникають спогади, стираються деталі. Пригадуючи події 24 серпня 1991 року, Олександр Барабаш, який входив до опозиційної меншості, Народної ради, наголошує: думка, що комуністи перелякалися і проголосували за Акт про незалежність України, є принципово неправильною. Аби переконатися у цьому, достатньо вивчити, які рішення ухвалювала Верховна Рада УРСР дванадцятого скликання, яку згодом назвали першим демократичним скликанням.

— У 1990 році, після виборів до Верховної Ради на умовах альтернативності, що відбувалося вперше, країна отримала нову якість депутатського корпусу. Чи можна сказати, що саме це відіграло ключову роль в ухваленні доленосних для країни рішень, як-то Декларація про державний суверенітет, закон про економічну самостійність, проголошення Акта про незалежність України?

— Я б уточнив, що не лише вибори 1990 року до Верховної Ради УРСР, а й вибори народних депутатів СРСР, що відбулися навесні 1989-го. Вони вже дали нову якість депутатів. Так, там була велика кількість партійної номенклатури, були ще вибори з одного кандидата, але все одно у великих містах, особливо в Західній Україні, у Києві, Харкові, Дніпропетровську, обрали достатньо багато нових імен. Це Валерій Грищук, Сергій Рябченко, Петро Таланчук, Дмитро Павличко, Володимир Яворівський, Віталій Коротич та багато інших. Тобто вже крига скресла і, так би мовити, лавина пішла донизу. Вже нова Верховна Рада СРСР прийняла низку нових законів — про кооперацію, про підприємства, про оренду, а також заяву про події у Тбілісі 1989 року та щодо низки історичних подій, зокрема про пакт Молотова-Ріббентропа. Тобто процес пішов, зсунулося колективне мислення, що не все в нашій історії, м’яко кажучи, було чисте. Навіть основи Союзу, виявилося, далеко не безгрішні.

Відправною точкою цих процесів стала політична реформа в СРСР 1988 року. 1 грудня 1988 року, на виконання рішення ХІХ партконференції КПРС (липень 1988-го), було внесено етапні зміни до Конституції СРСР, які мали тектонічні наслідки для політичної системи. Там багато було про посилення влади рад, через яку передбачалося легітимізувати владу партії. Але одна фраза мала термоядерно-вибухові політичні наслідки: «кількість кандидатів на виборах не обмежується». Лише за три роки, рівно до 1 грудня 1991-го, ця реформа виборчої системи привела до колосальних суспільних трасформацій — розпаду і революційних змін державного устрою СРСР, політичної системи (всевладдя КПРС), економічної (адміністративно-командної економіки), ідеологічної (комуністичної ідеології як стрижня державного управління).

У січні 1990-го стартували вибори до Верховної Ради УРСР. Тоді виборчий процес регулював закон УРСР про вибори до Верховної Ради, ухвалений 27 жовтня 1989 року. Серед його основних положень були: запровадження принципу обов’язкової альтернативності кандидатів; відсутність «фільтруючих» громадянських зібрань, щоб затверджувати кандидатів у депутати. Обиралося уже 450 депутатів (у попередні роки було 650. — Авт.). Причому переможець перегонів у випадку одного кандидата мав набрати понад 50 відсотків голосів від загальної кількості, що було неймовірно складно зробити.

Саме оця альтернативність привела до того, що Верховна Рада була принципово іншою. Склад тодішньої Верховної Ради — це був сплав прагматизму і радикалізму, але це була невелика група. У мене є документи, які свідчать: ніколи Народна рада не налічувала понад 90 осіб. А комуністів на момент обрання було 374. Вони могли вирішити будь-яке питання — чи зміни до Конституції, чи якісь призначення. Але то була принципово інша якість людей. Навіть серед комуністів були практики, з величезним життєвим і управлінським досвідом. Хребет того парламенту становили люди віком +/-50 років. Це були люди з посадами, досвідом, біографією, які пройшли горнило альтернативних виборів, вони відчували настрої людей щодо самостійності. Власне, ідеї економічної самостійності були в програмах майже всіх кандидатів. Говорити про політичну справді не у всіх вистачало духу, зізнаюся, у мене теж.

Нині побутує легковажна й антиісторична думка, що 24 серпня впало нам з неба, що незалежність нам дуже легко дісталася. Але чомусь майже ніхто не згадує, що насправді на долю Верховної Ради першого скликання припав найскладніший етап — так би мовити, «інженерний». Ми не просто змінили державний устрій, політичну систему, економіку, ідеологію, а й з коліс усе робили: майже одночасно ухвалювали рішення в усіх сферах (міжнародній, військовій, правоохоронній, економічній, державного управління і місцевого самоврядування тощо), створювали нові системи і структури нової держави. І я просто пишаюся, що нам тоді вистачило сил, мудрості, знань, відповідальності перед людьми, щоб наступному поколінню передати діючу державу, яка майже нічого не втратила. Так, люди пережили колосальний стрес, але це вже була нова держава, з новою політичною, економічною системою. Але це була працююча система і принципово інша Україна.

— Проголошенню Акта про державну незалежність на позачерговій сесії 24 серпня 1991 року передував державний переворот так званою групою ДКНС у ніч з 18 на 19 серпня 1991 року в Москві. ДКНС прагнув зупинити процес перетворень у країні та ліквідувати державний суверенітет республік. Тоді Україна ризикувала бути втягнутою у криваві події, адже за наказом міністра оборони СРСР усі базовані в республіці війська були готові діяти в разі будь-якої незгоди з республіканською владою. Як тоді вдалося уникнути загострення ситуації, ба більше, ухвалити Акт?

— Я завжди наголошував, що суть не в тимчасових загостреннях, які відбувалися у серпні 1991 року. Питання в іншому. Верховна Рада Української РСР дванадцятого скликання з першого дня послідовно рухалася в напрямі економічної і державної самостійності. Одразу після початку роботи (15 травня 1990-го) й обрання своїх керівних органів вона сформулювала свої стратегічні погляди — ухвалила найрадикальнішу, найґрунтовнішу на ті часи Декларацію про державний суверенітет України. У жодній декларації інших радянських республік не було питань міжнародних відносин, міжнародної суб’єктності, збройних сил, прокуратури, внутрішніх військ. І увесь наступний період Верховна Рада непросто, в гострих дискусіях і політичній боротьбі, але послідовно рухалася шляхом реалізації ідей Декларації.

Так, ДКНС могло закінчитися океаном крові і громадянською війною, яка могла піти через кожен населений пункт, через кожен трудовий колектив. Слава Богу, що у ДКНС вистачило розуму не йти до кінця. До речі, оцінити всю серйозність ситуації можна з матеріалів проекту «Усна історія України». Це міжнародний проект, у рамках якого декілька українських журналістів упродовж 1995—1997 років взяли 68 телевізійних інтерв’ю. В одному з них Євген Марчук, який тоді був державним міністром з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій УРСР, казав, що як мінімум тричі за цей період у нього серце заходилося від реальності небезпеки. Вперше — коли 19 серпня ввечері два чорні вертольоти пролетіли просто над Верховною Радою. Захопити тоді центр генерування всіх рішень — Верховну Раду — можна було дуже просто. Вдруге — 20 серпня над Києвом пролетіли понад 30 «Іл-76» з десантниками. Вони приземлилися в Борисполі і чекали наказу. Втретє — коли надійшла інформація, що полк спецпризначення, який базується в Кіровограді, вирушив на Київ. Ми, окремі неофіти, навіть не уявляли ступінь загрози. Де, на якому етапі все зупинилося...

Тривога, звичайно, була страшенна. Не було ж ні мобільних, ні Інтернету. І лише 21 серпня ми почули по радіо, що ЦК КПУ «засудив» переворот, усі видихнули з полегшенням — у такий спосіб співучасники заколотників в Україні капітулювали, слідом за «старшими братами» у Москві.

Уже 24 серпня, коли ми зібралися на позачергову сесію, у багатьох із нас було відчуття приниження і немічності. Ось ми такі ейфорійно приймали рішення, скасовували союзні рішення, щось будували, а виявилося, що ми були абсолютно беззахисні, що над Верховною Радою літають гелікоптери, а ми нічого не можемо зробити. Тому 24 серпня питання Збройних Сил, створення Міноборони були одними з центральних. Якщо під час прийняття Декларації питання ЗС довго дискутувалося і було проголосовано компромісну норму, що Україна «має право» на власні Збройні Сили, то тепер рішення було однозначне: негайно утворити Міністерство оборони і підпорядкувати собі усі збройні сили на території республіки.

Тож відчуття, що ми йдемо шляхом Декларації, доповнилося питанням номер один — власної обороноздатності. На початку вересня вже було призначено міністра оборони — Костянтина Морозова. Колосальну роботу виконала і Комісія з питань національної безпеки та оборони під керівництвом Василя Дурдинця. Вже 30 грудня 1991 року на зустрічі глав держав—учасниць новоствореного СНД Україна пред’явила всі прийняті закони, документи з питань військового будівництва. Тоді командувач об’єднаних збройних сил СНД Євген Шапошніков сказав Борису Єльцину, мовляв, подивіться на українців, у них повний комплект документів, у них усе готове до створення власної армії. Після цього в Угоді ради глав держав—учасниць СНД про Збройні Сили та Прикордонні війська з’явилася фраза, що Україна розпочинає створення ЗС, а решта лише розглядатимуть це питання. Зрештою, міноборони Росії було створено лише у травні 1992 року. Росія прагнула, щоб усі об’єднані збройні сили СНД перейшли під неї. Це дуже важливий геополітичний момент. Фактично світ було врятовано від утворення Росії з об’єднаними силами СНД, які б їй підпорядковувалися. В основі цього важливого кроку України якраз і лежало те відчуття беззахисності, приниження, вразливості, яке ми пережили у серпні 1991 року.

— 17 березня 1991 року відбувся референдум, на якому українці підтримали збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Цього ж дня відбулося опитування, яке постановило, що Україна має бути у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет.

— 17 березня 1991 року — це була принципова дата. Багато хто каже, що то була «шизофренія» українського народу — з одного боку він проголосував за Союз, а з другого — проти. Проте — жодної «шизофренії». Навпаки, все було дуже логічно. Виставивши своє запитання, ми вчинили дуже мудро. Це був крок, який не вів до конфронтації з центром, але давав нам ідейно-політичний виграш. Ми всі проводили агітацію, щоб голосували за наш бюлетень, і результати голосування встановили розрив — плюс 10 відсотків на нашу користь. У нас виросли крила, ми зрозуміли, що робимо правильно, народ нас підтримує.

Фактично це був конкурс ідей, народ сказав, що готовий до обох варіантів розвитку подій, будь ласка, реалізуйте. Але ж ми мали вже готовий системний проект — Декларацію про державний суверенітет. А Горбачов подав свій лише згодом і лише начерк — проект Союзного договору. Але Верховна Рада, отримавши підтримку народу, пішла своїм шляхом. Це додало сміливості навіть Кабінету Міністрів. Кабмін у 1991 році запропонував програму надзвичайних заходів.

Хто жив у ті часи, пам’ятає, що в дефіциті було все — талони були на цукор, мило, цигарки тощо. Тобто достатньо консервативний уряд Фокіна, який важко було запідозрити в якихось націоналістичних вподобаннях, прийняв цілу низку ідей — запропонував припинити на території України указ президента про валютне регулювання, про матеріально-технічне забезпечення, ухвалити власний закон про податки і попросив підтримки парламенту. І парламент підтримав!
Тож казати, що вся справа в ДКНС, як на мене, — принципова помилка. Навпаки, ДКНС фактично перекреслив шлях по-Горбачову, яскраво продемонструвавши оскал і життєву небезпеку «оновленого Союзу». Сьогодні цей оскал ми маємо наочно від уламка СРСР — Росії.

Водночас у правовій сфері у нас відбувалася тоді війна законів. На одну й ту ж тему було по два закони, наприклад, про підприємства СРСР і про підприємства України тощо. А в політичному плані — у травні Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції на засадах Декларації. У червні-липні — приймає рішення запровадити посаду Президента Української РСР. Це ж явний рух до автономізації. Саме ці семимильні кроки України й спричинили ДКНС. А вирішальним моментом, але чомусь про це мало хто говорить, в Україні стало засідання Верховної Ради від 27 червня 1991 року, на якому обговорювався проект нового Союзного договору, поданого президентом СРСР М. Горбачовим. Підписання цього документа очікувалося 20 серпня того ж року.

Не розумію тих дослідників, які не надають належної оцінки цього ключового моменту. Верховна Рада обговорювала проект цілий день. Але в результаті народні депутати ухвалили рішення відкласти розгляд Союзного договору на певний період. Академії наук, Кабміну було доручено проаналізувати документ і до 15 вересня подати пропозиції до Президії Верховної Ради. Це називається «італійський страйк». Усе формально робиться правильно, а по суті — це «знущання». Тобто там на 20 серпня готові підписувати документ, а ми лише до 15 вересня збираємо пропозиції. Так ми вишукано зробили неможливим участь України у цьому союзі. Водночас кілька республік формально оголосили про незалежність, зокрема Литва, Грузія. Саме на цьому тлі й виникло ДКНС, але ж було очевидним, куди все йшло, Радянського Союзу як такого, як єдиної правової й економічної системи вже не існувало.

До речі, ще одна ключова точка — 24 жовтня 1990 року. Існує міф, що історично значимою була студентська Революція на граніті, але вона не вирішила жодного питання. Водночас відбувалися більш тектонічні зміни, етапні події. Верховна Рада через тиждень після студентської голодовки без їхньої підказки кардинально змінила Конституцію УРСР. Деякі історики-правознавці, наприклад Віктор Шишкін, кажуть, що це і є народження України як незалежної держави у правовому сенсі. Бо ця зміна Конституції на підставі Декларації запровадила кілька революційних речей. Найголовніша з них — на території України діє верховенство Української РСР. Тобто закони УРСР є вищими за статус законів СРСР.

24 серпня 1991 року. Володимир Яворівський, Дмитро Павличко, Валерій Івасюк на позачерговій сесії Верховної Ради, на якій прийнято Акт проголошення незалежності України.

Фото Олександра КЛИМЕНКА.

— Як вдавалося знаходити голоси за такі доволі радикальні на той час речі?

— У Народної ради не було шансів ухвалити бодай одне питання самотужки, без участі більшості. Але ніхто нічого не проштовхував. Усі питання обговорювалися в комісіях. Зокрема й норма, яка зрештою була перенесена з Декларації в Конституцію, — Генеральний прокурор Української РСР призначається Верховною Радою УРСР і лише їй підзвітний. Після цього Верховний Суд взагалі перестав відправляти справи на останню інстанцію в Москву. Все це — головні знакові зміни, які відбувалися 24 жовтня 1990 року, 17 березня 1991 року, 27 червня 1991-го тощо. Тобто країна настільки послідовно і невблаганно рухалася до незалежності, що єдине, що залишалося від Радянського Союзу, — це єдність партійних і силових органів.

24 серпня — це перехід від поступового, подекуди латентного, подекуди романтичного процесу до процесу жорстких, швидких і конструктивних рішень, реальної відповідальності за країну. Але цей «перехід» не має нічого спільного з міфом, що «недобиті комуністи» перелякалися і проголосували. 24 серпня — святий для нас день, але він — логічна невід’ємна частина процесу, який тривав, починаючи від прийняття Декларації. У нас була єдність у поглядах, куди ми йдемо. Так, ми сперечалися, навіть часом «бралися за грудки», але була загальна єдність, ми прийшли в парламент з чітким бажанням щось змінювати. Це і давало можливість чути один одного.

Тож з огляду на всі події, на внесок, який було зроблено в розбудову незалежності нашої держави першим скликанням Верховної Ради України, вважаю антиісторичними, неправдивими і несправедливими (в частині історії здобуття незалежності України у 1991 році) закони № 314 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті» та № 317 «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».

Нині нас часто називають поколінням переможців, але ми — покоління переможених. Переможених не на полі битви, не на ниві державних чи правових рішень, а на питаннях законодавчої історіографії. Бо переможцями себе вважає покоління післямайданне, мовляв, у 2014 році ми незалежність відвоювали, в 1991-му вона дісталась нам задурно. Це абсолютно хибна точка зору, бо й тоді незалежність не дісталася нам за гарні очі, вона була вистражданою — здобута тривалою послідовною звитяжною діяльністю Верховної Ради і неодноразово підтримана українським народом.

Перший закон № 314 перераховує організації, формування та осіб, які відіграли «головну роль» у проголошенні Незалежності 24 серпня. Там 20 пунктів на 5 сторінок. Кого там тільки немає, але немає Українського народу та Верховної Ради України/УРСР, які насправді відіграли цю роль. Але коли Асоціація народних депутатів України намагається виправити цю несправедливість апеляціями до усіх вищих органів влади країни, нас ніхто не чує! Нині є очевидним, що послідовна і системна генеральна лінія усіх сучасних політиків і посадових осіб вищої ланки — укорінення міфу, що перелякані комуністи натиснули кнопки, що ми — такі собі «мазунчики долі», яким якесь «небо» незаслужено подарувало випадковий шанс проголосувати за Незалежність. Таке трактування «історії» здобуття Незалежності є не тільки антиісторичним і образливим для ВР УРСР-ХІІ (ВРУ-І), а насамперед — зневагою і приниженням історичної ролі Українського народу у здобутті Незалежності і самого характеру, суті «здобуття».

Мало того що ми виявилися «непричетними», так у другому законі № 317 період з 1917-го по 1991 рік відноситься до комуністичного тоталітарного режиму на території України. Що таке комуністичний тоталітарний режим? Це здійснення політики «державного терору», яка полягала у масових чи поодиноких вбивствах, розстрілах, катуваннях, засланнях, застосуванні психіатричної медицини та інших форм придушення прав та свобод людини. Виявляється, ми — «тоталітарний комуністичний режим»?! На мою думку, і це є начебто очевидним, тоталітарний режим в Україні остаточно й абсолютно закінчився у 1988 році, з початком політичної реформи в СРСР. Як можна називати тоталітарним режимом 1989 рік, коли вибори до Верховної Ради СРСР відбувалися по-новому, утворився Народний Рух України, почала діяти низка просвітницьких, правозахисних і культурологічних громадянських утворень. Навіть у керівництві Компартії України відбулися докорінні зміни — більш консервативного Щербицького замінив більш демократичний Івашко. А 1990 рік — альтернативні вибори в Україні, Декларація, у 1991-му — Акт незалежності. І все це, виявляється, витівки тоталітарного режиму? Тож, на мою думку, сьогодні відбувається руйнівна для нашої держави ерозія історичного розуміння, що насправді відбулося в 1990—1992 роках, і ролі нашого покоління.

Довідково

З угоди ради глав держав—учасниць Співдружності незалежних держав про Збройні Сили і Прикордонні війська, підписаної 30 грудня 1991 року: «Держави—учасниці Співдружності незалежних держав, виходячи з необхідності взаємоприйнятного вирішення питань оборони та безпеки, включаючи охорону кордонів держав—учасниць Співдружності, погодилися з нижче наведеним:

1. Держави—учасниці Співдружності підтверджують своє законне право на створення власних Збройних Сил.

2. Спільно із Головнокомандуючим Збройними Силами в двомісячний строк розглянути та вирішити питання про порядок управління силами загального призначення з урахуванням національних законодавств держав Співдружності, а також про послідовність реалізації державами Співдружності права на створення власних Збройних Сил. Для України — починаючи з 3 січня 1992 року».

Факт

17 березня 1991 року відбувся референдум — єдиний в історії Радянського Союзу — про збереження СРСР. На референдум було винесено питання: «Чи вважаєте ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій будуть повною мірою гарантуватися права і свободи людини будь-якої національності». В Україні на запитання про збереження СРСР позитивно відповіли 70,2 відсотка.

Одночасно з цим референдумом було проведено республіканське консультативне опитування: «Чи згодні ви, що Україна має бути у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України». Це отримало підтримку 80 відсотків учасників голосування. Люди голосували здебільшого за обидва варіанти, та все ж республіканське опитування було вагомішим.