Воїн «Алігатор».
Історія, яка вже стала банальною. В мирній Україні війна не відчувається, вона тільки в телевізорі, десь далеко, на сході України. Але для бійців, які стоять на передовій, війна — це щоденне життя. Тягуча і нудна, як весняна грязюка в окопах. Непевна, як сама весна, — то дощ, то сонце. То тихо, то стріляють. То всі живі, а то хтось гине. З нинішнім загостренням і зосередженням російських військ на наших кордонах хотілось, щоб ми розуміли, що загинув один із нас.
Та навіть тут, в районі бойових дій, все видається дивно. Ти щойно був на позиції, і через п’ять хвилин у мирному селі Золоте-4. (Відносно мирному!) У бабусі Каті за городом поле, за кілька кілометрів терикони, на яких сидить ворог. Жінка розповідає, що постріли бувають досить часто, і кулі залітають у хату. «Але я не боюсь і звідси нікуди не поїду, — каже літня жінка, — одного разу я була на городі, і впала міна, осколки мене обійшли. Але вони залетіли і в хату, мій чоловік сидів на стільці і за хвильку до прильоту встав зі стільця. Саме туди і влучила жменя металу».
Городи оброблені, в селі пусто, працює школа, там 27 учнів. Якраз по вулиці йшла жінка з двома дітьми. «Я Галина Іванівна, працюю кухарем у школі. А це мої внуки — Уляна і Максим. Повертаємось зі школи. Ми вчимо дітей, як поводитися під час обстрілу. Вони це розуміють — коли ховатись, коли падати на землю, присісти за деревом. Чоловік навіть у дворі зробив якісь укриття, наприклад, поставив шафу, за якою можна сховатись від осколків», — розповідає жінка. Вона каже, що молила Бога, щоб у село не прийшов «руський мір». «І, можливо, Бог мене почув. Ось ми зараз на краю вільної, не окупованої України. На Новий рік після дванадцятої почули на вулиці канонаду. Подумали — салют і вийшли з дітьми подивитись. Але це був обстріл наших колишніх «братів» — каже Галина Іванівна. Із села можна виїхати, багато волонтерських і благодійних організацій пропонують допомогу навіть у придбанні житла.
«Але я не хочу. Тут мій дім, і я сказала дітям — сюди ви завжди можете повернутись. А про війну думала, що вона закінчиться скоро. Але...»
Хоча багато людей і виїхали звідси.
На іншій вулиці ми зустріли й чоловіка з іншою точкою зору. Приблизно вона звучить так — це ви «укропи» розв’язали війну, і це ви скрізь стріляєте. Сперечатись з ним немає жодного сенсу, він у цьому впевнений, і переконати його неможливо.
Через 20 хвилин після зустрічі з тим чоловіком ми почули кілька вибухів. Стріляли з боку териконів чимось важким...
На ділянці фронту в районі населеного пункту Золоте-4 йдемо траншеями. Командир хвастається, що в нього найчистіша ділянка. І справді — грязюки тут менше і чисто, немає сміття. Воїн з позивним «Алігатор» розповідає, що напередодні обстріл тривав десь півтори години — «Лупили з усього... Коли дощ — не стріляють, а як тільки вийде сонце — починається».
Також у вівторок під час обстрілу вночі від снайперського вогню на цій ділянці фронту загинув 49-річний молодший сержант Віктор Гелебранд.
На одному з будинків у Золотому-4 висять три меморіальні дошки в честь трьох хлопців, які загинули тут 2015 року. Багато таких пам’ятних знаків по всьому фронту...
Загиблим воїнам.
Галина Іванівна з онуками Уляною і Максимом.
Фото Олександра КЛИМЕНКА.
