Нині він один із найкращих українських контрабасистів. Олександр розповів, як простий сільський хлопець зумів досягти найвищих вершин у цій царині:
— Народився 1969-го у селі Білятичі Сарненського району. Але коли мені виповнилося три роки, родина переїхала до Орв’яниці Дубровицького району, де й минули найкращі, сповнені пригод, шкільні роки. В сім’ї нас чотири брати. Були ми всі активними, спортивними. Як і всі хлопчаки, полюбляли футбол, риболовлю, лижі, ковзани, бешкетували в міру. Але найбільше подобалося, коли вечорами, щойно домашні клопоти лишалися позаду, батько брав до рук якийсь музичний інструмент — і народжувалася щораз нова мелодія чи пісня. Особисто мені це здавалося магією. Коли трохи підріс, сам брав до рук бубен чи барабан, щоб підігрувати в такт батькові.
У п’ятому класі я виявив бажання вступити до музичної школи. Тато підтримав таке моє рішення. Так я опинився в класі духових інструментів. А після цього питання, ким я хочу бути в майбутньому, не стояло. Вже тоді разом із батьком ми грали на сільських весіллях, всіляких оглядах художньої самодіяльності. Наші троїсті музики були на той період надзвичайно популярними, — згадує Олександр Подик.
Після восьми класів вступив до Рівненського музичного училища, але довелося перекваліфікуватися на струнно-смичкові інструменти. Тоді Олександр уперше взяв до рук контрабас.
— Що більше я опановував контрабас, то сильніше хотілося бути одним із кращих виконавців. Тому музичне училище закінчив досить успішно і без проблем вступив до Одеської консерваторії, — розповідає Олександр. — Ще студентом працював у симфонічному оркестрі Одеської філармонії. Це були прекрасні роки юнацтва, коли здавалося, що весь світ — біля твоїх ніг, і хотілося творити щось нове. До речі, саме там, в Одесі, вперше спробував ремонтувати інструменти. Після закінчення консерваторії отримав запрошення в Національний симфонічний оркестр. Це, звісно, було дуже престижно, хоча фінансово такий професійний злет мало підкріплювався. Втім, дев’яності внесли свої корективи і в мій кар’єрний розвиток. Винаймати квартиру в столиці було досить дорого, тому повернувся до рідних витоків. Певний період працював у Рівненській філармонії. Вісім останніх років я — артист камерного оркестру Національної філармонії України. Був у моїй біографії ще й досвід міжнародної співпраці — трохи виступав у складі австро-українського симфонічного оркестру «Дакапо». Хоч би де працював, багато гастролював.
Олександр помітив, що музика об’єднує людей навіть більше від дипломатії. Жалкує тільки, що не так часто, як хотілося б, буває у своєму рідному селі Орв’яниця. З великою теплотою Олександр Подик згадує батька Петра Миколайовича, якого вважає ще й своїм наставником:
— Хоч він не мав спеціальної музичної освіти й усі музичні інструменти опанував практично самотужки, все ж був наділений природним відчуттям музики. Тому найскладніші мотиви вловлював на слух, і коли якась мелодія йому подобалася, то міг її запросто повторити, «перейняти», як він сам казав. У нього був такий дар від Бога. А ще власний музичний почерк, манера виконання, свій неповторний стиль. Згодом, коли я вже став професійним музикантом, пробував повторити батькові «колінця» на гармошці, скрипці (у нас удома завжди було багато музичних інструментів), а от не міг достеменно наслідувати. Різний у нас почерк у музиці. З теплом досі згадую також свого наставника з Дубровицької музичної школи Петра Царика...
У сім’ї Олександра Подика всі творчі. Донька — танцівниця. Дружина дуже талановита і самобутня скрипалька. Працює у Рівненській філармонії. Сини також знайшли себе в музиці. Старший Олександр — уже студент четвертого курсу академії імені Глієра, молодший Олексій — на першому. Обидва віолончелісти. Отака династія!
Дубровиця
Рівненської області.
Фото з домашнього архіву О. Подика.
