Засідання секретаріату першої сесії, (зліва направо) народні депутати: Володимир Матвєєв, Георгій Ходоровський, Іван Грищенко, Вадим Гетьман, Володимир Стадниченко, Анатолій Ткачук, Зіновій Дума, Юрій Уманець, Володимир Крижанівський. 1990 р.
(Зліва направо): Володимир Матвєєв, Олексій Саввін (Агафангел), Іван Грищенко.
Нині виросло ціле покоління молодих людей, які мають досить приблизні уявлення про набуття незалежності Україною. Історія розвитку української державності потребує чесного і правдивого висвітлення розвитку тодішніх подій. Я радий, що був одним із тих, хто брав безпосередню участь у створенні незалежної України як народний депутат першого скликання. Скликання, яке зараховують до когорти «батьків-засновників» нашої держави. То був складний час в нашій історії.
30 років тому я приїхав до Києва з Кролевецького району Сумської області як молодий народний депутат (34 роки), обраний у Кролевецькому мажоритарному 350-му окрузі. 15 травня 1990 року відбулося перше засідання Верховної Ради УРСР 12-го скликання, яке пізніше стало іменуватися першим скликанням Верховної Ради України. На першому зібранні наші повноваження були офіційно визнані, і ми почали працювати. У перший день роботи із числа народних депутатів було обрано президію, мандатну комісію, лічильну комісію, а також секретаріат першої сесії Верховної Ради України.
Верховна Рада України розпочала працювати як єдиний орган законодавчої влади в Україні, як парламент на постійній основі. У ході роботи сформувалися два блоки депутатів — парламентська більшість на чолі з О. О. Морозом і опозиція (Народна Рада), очолювана І. Р. Юхновським.
Це були перші в історії України вільні вибори до Верховної Ради. Більшість кандидатів у народні депутати у своїх передвиборчих програмах проголошували необхідність докорінних змін в економічній та політичній системах, а дехто й утвердження української державності. Більшість депутатів були членами КПРС. Але серед них було багато директорів заводів, які пройшли від станка до директорського кабінету, працівників сільського господарства, інженерів, учених, лікарів.
Переважна їх більшість були патріотами, професіоналами, людьми, що завдяки практичному досвіду добре знали потреби людей. Серед них 23,2 % — працівники промисловості, будівництва, транспорту, зв’язку; 8,7 працівники сільського господарства; 22,5 працівники невиробничої сфери. Серед народних обранців було 5,5 % представників науки, 3,6 — культури, літератури і мистецтва, 7,1 — освіти, 16 — медицини.
Освітній рівень народних депутатів був високим: 420 депутатів (95,8 %) мали вищу або незакінчену вищу освіту, 77 — науковий ступінь або вчене звання, серед них п’ять академіків та членів-кореспондентів Академії наук України або СРСР.
Народні депутати України 16 липня 1990 року ухвалили Декларацію про державний суверенітет України, а 24 серпня 1991-го — Акт проголошення незалежності нашої держави. Це був парламент, який працював не за гроші, без командирів фракцій, без бартеру, без олігархів. Усі приходили в сесійну залу, працювали над законопроектами, особисто голосували. Я був учасником усіх цих процесів і добре знаю їх зсередини.
Тоді мало хто вірив, що 375 комуністів і 80 не комуністів у Верховній Раді України ухвалять Декларацію про державний суверенітет, а потім Акт проголошення незалежності України і змінять хід історії.
Але у своїй абсолютній більшості ми були звичайними щирими українцями, що більше турбувались про народ і його майбутнє.
Акт проголошення незалежності ухвалено конституційною більшістю, його підтримало 346 народних депутатів з різних куточків нашої України, з різних партій, з різними поглядами, але з єдиною метою — створення незалежної України. Зверніть увагу, ніхто не пропонував вісім тисяч поправок, щоб «завалити» Акт, ніхто не контролював голосування (ні партійні вожді чи «куратори», керівники фракцій, ніхто не відбирав картки, не блокував трибуну, не свистів у дудки, не кидався яйцями і т. п., що стало майже звичним явищем у політичній культурі нинішніх народних обранців). Ніхто не намагався заблокувати її постановами. Ухвалення Акта проголошення незалежності — це доленосний документ, який відкрив дорогу до державності.
Пригадую, як після прийняття Акта проголошення незалежності за стінами Верховної Ради вирував народ, святково вдягнений, з квітами, піднесеним настроєм і величезною радістю. І поруч депутати Верховної Ради — неважливо, чи це були депутати від Народної Ради, чи від комуністичної більшості. Коли ми вийшли зі стін Верховної Ради і пішли до станції метро (тоді депутати їздили громадським транспортом), люди розступалися, усміхалися нам і дивилися на нас, як на героїв.
Нас переповнювала гордість, на душі була шалена радість, ми розуміли, що вчинили правильно, бо цього хоче народ. Думка, що комуністи перелякалися і тому проголосували за Акт про незалежність України, є неправильною. В усякому разі це стосується абсолютної більшості таких депутатів. Аби переконатися у цьому, необхідно проаналізувати, які рішення ухвалювала Верховна Рада УРСР XII скликання, яка згодом стала I скликанням України. Шлях до незалежності України був логічним продовженням діяльності практично всього складу парламенту.
Я, як і багато інших депутатів, вийшли із того самого народу, який нас обрав демократично, на альтернативній основі, часто всупереч бажанню тодішніх партійних керівників. Ми народились і працювали в тій історичній реальності. Голосування за незалежність було свідомим і відображало моє внутрішнє переконання, виконання очікувань народу, патріотизм, а не виконання волі партії.
І як так трапилося? Спробую продемонструвати на прикладі власного життя.
Я не був дисидентом і націоналістом від народження, я син свого часу і своєї епохи. З жовтенятськими зірочками, піонерськими галстуками, комсомольсько-молодечою романтикою, з досить високохудожніми піснями про комсомол, БАМ, будзагонами тощо. В Українській академії сільського господарства, а потім у Вищій партійній школі при Центральному комітеті комуністичної партії України доводилось конспектувати праці класиків марксизму-ленінізму, складати заліки й екзамени з марксистсько-ленінської філософії, атеїзму, політекономії, наукового комунізму. Все це було. Вчились ми тоді добросовісно, як студенти і слухачі, але внутрішнього переконання не було, було багато питань, на які ми не могли отримати відповідей від своїх учителів. Але життя ставило ці питання, і ми подумки, а іноді і у вузьких дискусіях, шукали відповіді на них.
Я виходець із селян. Трудову діяльність почав з 14 років. Працював майже шість років головою колгоспу. Мене, зовсім молодим (24 роки), люди обрали (не призначили) головою колгоспу.
Я син рядових колгоспників, з дитинства не мирився з примушуванням колгоспників до праці отими щоденними нарядами, загадуваннями, дорученнями. Тому з перших днів головування шукав, як зацікавити людей працювати ініціативно.
Впроваджував господарський розрахунок у бригадах і на фермах, передавав в оренду працівникам їхні виробничі підрозділи. Завдяки цьому колгосп став у районі в числі лідерів, передовим і експериментальним в області. У буряківництві і овочівництві була запроваджена механізація ручних процесів. На фермах впроваджувалось машинне доїння корів. Я був прихильником переважно економічного примусу через інтереси. Вважаю, і нині економічні методи управління економікою і людьми найбільш ефективними. Причому не на словах, а на ділі.
1986 року як керівника передового й успішного колгоспу ім. Жданова — базового в районі з впровадження передових форм і методів організації і оплати праці і експериментального в області — мене направили на навчання у Вищу партійну школу. Я погодився, оскільки альтернативи у мене не було. Моя успішна діяльність створювала декому в районі психологічний дискомфорт, «затіняла» керівництво. Від пропозиції відійти від керівництва колгоспом і зайняти одну із керівних посад у районі я відмовився. Викликавши мене вкотре для «співбесіди», керівництво району заявило: раз я такий «некерований», то або я повинен піти на навчання до ВПШ (треба їм було виконати рознарядку), або ми тебе... В партійні часи дисципліна була жорстка. Мені пощастило, бо була альтернатива. З Сумської області потрібно було відправити у ВПШ успішного, з досвідом і молодого голову колгоспу. Таких потрібно було знайти в Україні чотири особи. Я був серед них. Так я потрапив на навчання у ВПШ.
Ще перебуваючи на посаді голови колгоспу, я самотужки (без дозволу партійних органів влади) працював над кандидатською дисертацією, був аспірантом-пошукачем в Українському НДІ економіки і організації сільського господарства ім. Шліхтера в Києві.
Закінчив у червні 1988 р. Вищу партійну школу і майже одночасно захистив кандидатську дисертацію 10 травня 1988 р. у Львівському сільськогосподарському інституті. Тема кандидатської дисертації стосувалася переходу сільськогосподарського виробництва на ринкові засади. В радянські часи це була «революційна тема». Мені була присвоєно учений ступінь кандидата економічних наук. Повернувся у своє рідне село Камінь, де до цього працював головою колгоспу і де проживала моя сім’я.
З 1985 року розпочалась горбачовська «перебудова», існуючий стан суспільства Горбачов охрестив як «застій», почались реформи у владі — партійній і радянській, у господарському секторі економіки. Після квітневого (1985 р.) Пленуму ЦК КПРС з ентузіазмом було сприйнято новий курс партії на прискорення, на перебудову. Хоча ніхто не знав, як це робити. Але багатьом сподобалася теза про активізацію людського чинника...
Я був в цей період на навчанні в Києві у Вищій партійній школі. Гласність, перебудова, демократія всіх тривожили, особливо вільнодумство «гуляло» серед слухачів, які були поза впливом влади, яка тиснула на місцях, де раніше працювали слухачі ВПШ. У навчальних аудиторіях школи було «вільнодумство», дискусії на семінарах, зібраннях, дух киян, де було багато інтелігенції, нової преси і т. п. По руках «ходили» самвидави книг Солженіцина, виступи Сахарова, в кінопрокаті стали ширше показувати різноманітні зарубіжні фільми та ін.
У 1986—1988 рр. почали формуватись нові суспільно-політичні умови для здійснення важливих, радикально-революційних реформ у житті України. Згадаймо найголовніше, перебудова розпочалася в головах великої кількості думаючих людей, інтелігенції, а це були, як правило, тодішні члени КПРС. Саме «перебудова» Горбачова прискорила об’єктивні суспільні процеси. І хоча колишній генсек ніколи не був прибічником української державності, варто віддати йому належне: процеси, розпочаті весною 1985 року, прискорили загибель радянської імперії і сприяли появі незалежної України.
Тоді повсюдно виникали неформальні об’єднання студентів, молоді, творчої інтелігенції. Процеси демократизації переростали в антикомунізм. На центральному (московському) телебаченні з’явились прямі ефіри, як наприклад передача «Взгляд», де відверто говорилось про все — від невідомих сторінок історії до відміни 6-ї статті конституції СРСР (про керівну роль КПРС).
Повернувся КВН з його політичною непередбачуваністю. На Українському телебаченні прагнули не відставати «Гарт», «Калейдоскоп». Змінювалась редакційна політика багатьох газет («Вечірній Київ, «Вільна Україна», «Молодь України»), з’явились нові сміливі газети. М. Горбачов любив казати: «Процес пішов». І це була правда, таки пішов...
І я активно включився у реалізацію права на підприємництво, яке влада почала дозволяти. Ще навчаючись у ВПШ, став одним із співзасновників двох приватних сільськогосподарських підприємств, відкрив мале підприємство — багатопрофільний виробничий науково-технічний центр.
Поряд з цим я займав активну громадську позицію як член КПРС. У той час були оголошені перші демократичні вибори на альтернативній основі делегатів на XIX партконференцію (28.07. — 30.07. 1988 р.) в Москву. Всупереч існуючій партійній дисципліні я, що щойно закінчив ВПШ і став кандидатом економічних наук, будучи не працевлаштованим, повернувся у свій рідний Кролевецький район, пішов у народ із «перебудовчими ідеями Горбачова» та роз’ясненням необхідності змін у житті людей.
Моя боротьба була успішною, я переміг своїх конкурентів і отримав мандат делегата на XIX партконференцію КПРС від Кролевецького району Сумської області. Під час конференції я був учасником зустрічі М. С. Горбачова із групою делегатів (пізніше її назвали «таємною вечерею»).
На другий день після повернення із XIX партконференції з Москви 1.08.88 р. мене обрали 2-м секретарем Кролевецького райкому партії — одностайно.
Так розпочалась політична реформа в СРСР 1988 року, яка з надією була сприйнята всіма людьми, зокрема і багатьма рядовими членами партії. На виконання рішення ХІХ партконференції КПРС, яка схвалила заходи щодо демократизації радянської політичної системи, за відновлення повновладдя Рад та виборів на альтернативній основі, було прийнято рішення про скликання з’їзду народних депутатів СРСР.
У країні відбулись досить демократичні вибори. На I з’їзді народних депутатів СРСР — 25 травня — 9 червня 1989 р. М. С. Горбачова обирають Головою Верховної Ради СРСР. І він оголошує зміну системи влади в СРСР.
III з’їзд народних депутатів СРСР (12—15 березня 1990) відбувся як позачерговий. Головним підсумком його роботи стало скасування 6-ї статті Конституції СРСР про керівну роль КПРС в суспільстві. Ці зміни мали руйнівні наслідки для тодішньої політичної системи. Реформа виборчої системи викликала колосальні суспільні трансформації.
Ейфорія на проголошену демократію і гласність охопила суспільство. Вони стали одним із найважливіших чинників пробудження національної свідомості. І саме на цій хвилі обиралась нова демократична Верховна Рада тоді ще УРСР.
Це було у березні 1990 року. Партія тріщить по швах, йде її шалена критика з усіх боків. Особливо в період передвиборчої кампанії до Верховної Ради. Я іду на вибори. І я став єдиним із районних секретарів КПУ у Сумській області, що був обраним. Це відбулося у змаганні п’яти претендентів у другому турі по мажоритарному Кролевецькому виборчому округу № 350. Роботу народного депутата я поєднував з виборчими партійними і радянськими посадами в Кролевецькому районі, які обіймав завдяки численним виборам на альтернативній основі.
Хто жив у ті часи, пам’ятає, що в дефіциті було все — талони були на цукор, мило, цигарки, меблі тощо. Потрібно було знати проблеми своїх виборців, їхні настрої і бажання, щоб достойно представляти їхні інтереси. І потрібно було щось робити таке, за що тебе люди підтримають і оберуть.
Я коротко виклав історію власного життя і діяльності у буремний переддень проголошення 30 років тому незалежності України. І самого її проголошення. Думаю, вони в певній мірі пояснюють причини моєї державницької позиції. І таких народних депутатів у Верховній Раді 1990—1994 рр. була переважна більшість — вони були прагматиками, професіоналами різних галузей виробництва, практиками, які були налаштовані на реформи, зміни, і все більше розуміли історичну необхідність проголошення незалежності України.
І завдання нинішнього покоління молодих людей — утвердити Україну як розвинуту, процвітаючу європейську державу, що створює всі умови для життя людини.
Іван ГРИЩЕНКО, народний депутат України I скликання (1990—1994 рр.), ректор Київського національного університету технологій та дизайну, доктор економічних наук, професор, академік НАПН України, лауреат державної премії в галузі науки і техніки України, заслужений працівник освіти України.
