28 червня 1996 року — після Конституційної ночі.
Фото Олександра КЛИМЕНКА.
Наприкінці 60-х років минулого сторіччя я мав честь бути одним з учасників найамбітнішого ще й дотепер українського космічного проекту. Наш український «Блок Є» в складі ракетоносія С. П. Корольова мав доправити радянського космонавта з орбіти Місяця на його поверхню. Ну і, звичайно, повернути назад. Це були роки шалених космічних перегонів СРСР і США. Кожний місяць, кожний тиждень, кожний день міг стати вирішальним у виявленні переможця «місячного штурму». Здавалося — для чого ж було витрачати стільки часу на розробку принципово нового апарату? Чому б не взяти якусь уже наявну розробку та модифікувати її «під Місяць»? Але ми ретельно розробляли наш «Блок Є» з нуля, тому що розуміли: Місяць — не Земля (як і Україна — не Росія). Це у буквальному сенсі слова інший світ. Інші фізичні закони, інше обертання, інше тяжіння, атмосфери й взагалі немає. Якщо для Місяця пристосувати щось суто «земне», воно працюватиме або недовго, або неправильно.
Я не один раз згадував ці часи на початку 90-х років. Тоді я — спочатку депутат, потім Прем’єр-міністр — спостерігав за постійними спробами «підлатати та підфарбувати» Конституцію УРСР 1978 року випуску під потреби незалежної України на порозі нового тисячоліття. І розумів: українська радянська соціалістична провінція та демократична, соціально-правова, ринкова, суверенна українська держава — це теж різні «світи». Може, фізичні закони в них і однакові, а от суспільні, політичні, соціальні, економічні точно відрізняються, як Земля від Місяця. Підрихтовані радянські закони працюватимуть у новій Україні або недовго, або неправильно. І основний з них, Конституція, має бути розроблений з нуля, ретельно та відповідально. Звичайно, якщо ми хочемо, щоб стала успішною наша найголовніша історична місія — незалежна Україна майбутнього.
Суверенітет української держави не може бути підданий перегляду. Права та свободи людини мають бути гарантовані та неухильно дотримуватися. Гілки влади повинні бути чітко розділені та врівноважувати одна одну, неприпустимим є дисбаланс на користь якоїсь із них. Сьогодні, здається, ці речі зрозумілі самі собою. Зафіксовані Конституцією, вони формують підґрунтя нашого суспільно-політичного буття. Але не так було ще у першій половині 90-х. Принаймні, під час свого прем’єрства у 1992—1993 роках я мав безліч нагод переконатися у незбалансованості відносин виконавчої та законодавчої гілок влади, яка була реально здатна гальмувати перебіг реформ. А без швидкого та кардинального реформування — насамперед економіки — надій на український успіх не було.
Саме тому вже за кілька тижнів після свого обрання на посаду Президента влітку 1994-го я ініціював та запустив процес створення нової Конституції, до якого були залучені фахівці найвищого рівня. Восени того ж року була створена Конституційна комісія, яку очолили я та Голова Верховної Ради О. Мороз. Саме на її розгляд надходили напрацювання та пропозиції правників-експертів.
Процес виявився важким із самого початку. Парламент не був аж надто зацікавленим у прийнятті нового Основного Закону. Причин було кілька, але серед найголовніших варто назвати те, що у сьогоднішній «декомунізованій» Україні вже прозвучить як історичний анахронізм: Верховна Рада була переважно лівою, найбільша фракція належала комуністам. А вони не просто не були зацікавленими у реформах та не зичили успіхів незалежній Україні — вони розраховували повернутися до влади, вони прагнули свого реваншу. І міняти хай «відтюнінговану», але все ще радянську конституцію в їхні плани точно не входило.
У підсумку Конституційна комісія, в якій ні у кого не було чітких зобов’язань, не так просувала конституційний процес, як саботувала його. Аби хоч якось вивести з глухого кута питання нової організації державної влади та місцевого самоврядування, я запропонував його проміжне, тимчасове вирішення. Воно полягало у тому, щоб на період до прийняття нової Конституції нагальні проблеми та можливі суперечності у цій сфері регулювалися Конституційним договором між Верховною Радою та Президентом. Договір мав бути укладений на один рік, і тим самим визначався граничний термін, у який нарешті треба було прийняти й саму Конституцію.
Текст договору був підготовлений швидко. Та навіть цю перехідну угоду, цей «протокол про наміри» парламентські ліві підписувати відмовлялися. Ситуація набувала ознак політичної кризи, два шляхи вирішення якої я і запропонував керівництву Верховної Ради: або Конституційний договір підписується, і тим самим криза вичерпується, або хай її розв’язує український народ, до якого я готовий звернутися з опитуванням про довіру парламенту і Президенту.
Наші ліві, які повсякчас апелювали до «думки населення», чомусь завжди дуже лякалися, коли цю думку хтось і справді хотів дізнатися. Напевне, саме тому після такої постановки питання Верховна Рада швидко змінила свою позицію. Конституційний договір строком на один рік був підписаний 8 червня 1995-го. Це фактично була тимчасова конституція, перший конституційний документ незалежної України, який формулював базові положення майбутнього Основного Закону та створював правову основу для функціонування гілок центральної влади та місцевого самоврядування.
Рік дії Конституційного договору минув у напруженій роботі над створенням проекту Конституції та його попереднім узгодженням Конституційною комісією. Надходили пропозиції і від окремих правників та політичних сил. Корисні та провокаційні, компромісні та конфронтаційні, ліберальні та комуністичні, націоналістичні та «совєцькі». І все треба було розглянути, експертно оцінити, вибрати гідне та цінне, скомпонувати під одною обкладинкою. Час минав, Україна ж між тим лишалася останньою з країн пострадянського простору, яка ще не прийняла нову Конституцію. Лише у лютому 1996 року Конституційна комісія передала свій проект на розгляд парламенту. Ще три місяці суперечок та доповнень від різних партій — і нарешті на початку червня Верховна Рада у першому читанні прийняла багатостраждальний проект. До народження першої справді української Конституції лишався один крок. Настало 19 червня — день вирішального голосування.
І ліві провалили його.
Чому? Які міркування змусили «червоних» змарнувати історичний шанс, знехтувати всіма домовленостями, перекреслити підсумки титанічної праці? І тоді, й сьогодні я схиляюся до зрозумілої та чіткої відповіді: все вирішила сама дата голосування. Адже за три дні до нього, 16 червня 1996 року, відбувся перший тур виборів президента РФ. І перевага в ньому чинного російського лідера Б. Єльцина над його суперником, лідером комуністів Зюгановим, виявилася дуже крихкою, становивши лише трохи більше трьох відсотків. Надії на червоний реванш у Росії, а відтак — і на «обновльонний союз» надихнули тутешніх союзників Зюганова на прямий саботаж українських державних інтересів.
Термін дії Конституційного договору вже сплив, тож конституційний процес як такий був тепер відкинутий на «нульову позначку». Ліві чудово розуміли це, коли зривали голосування 19 червня. Їхній демарш був прямим викликом, на який мала прозвучати не менш пряма відповідь. І вона не забарилася. 26 червня 1996 року, перебуваючи з візитом у Польщі, я повідомив про те, що у разі остаточної відмови парламенту прийняти узгоджений ним же проект Конституції я винесу «початковий» її варіант, підготований Конституційною комісією, на всенародний референдум, за яким логічно відбувався розпуск парламенту.
Мабуть, страх народних обранців перед народним волевиявленням таки й справді мав над ними якусь магічну силу. Знову, як і за рік до того, депутати перейшли до конструктиву тільки перед загрозою включення механізму прямої демократії та звернення безпосередньо до українських громадян. Утім, навіть цей конструктив прийняв форму метушні та авралу. Коли 27 червня о 21-й годині був оприлюднений мій указ про референдум і депутати зрозуміли, що все це серйозно, вони терміново поновили сесійне засідання, яке почалося ще вранці, і вже не розходилися до ранку наступного дня. Почалася історична Конституційна ніч.
Ті з нас, хто добре пам’ятає інститутські роки, знає, що студент —особливо коли йому світить відрахування — здатний пройти річний курс предмета за одну ніч перед екзаменом. Не найкращий приклад — але що ж зробиш, якщо аналогія сама напрошується. Саме так, за одну ніч, Верховна Рада нарешті здійснила те, що вона, згідно з Конституційним договором, мала робити протягом цілого року.
Про цю ніч можна писати не лише історичні дослідження, а й сценарії гостросюжетного кіно. Різні політичні сили гарячково намагалися внести до Конституції найбільш важливі для них позиції, та при цьому суперники не довіряли один одному. Тому часто в один пакет при голосуванні об’єднувалися протилежно «ідеологічно забарвлені» положення (умовно кажучи, національна символіка та автономний статус Криму). Але навіть за такі компроміси голосів постійно не вистачало. Окремі гравці намагалися підсилювати цей хаос у своїх інтересах — так, Прем’єр-міністр Лазаренко в якийсь момент спробував довести дефіцит голосів до критичної межі, наказавши членам Кабміну залишити сесійну залу для раптового виїзного засідання уряду (а значна кількість міністрів одночасно була й депутатами, що вкотре демонструє тодішню недосконалість нашої політичної системи та необхідність кардинальних змін). Скажу, що протягом тієї ночі я жодним чином не втручався у події у парламенті, але такий «фінт» Лазаренка я пропустити не міг. Міністри повернулися «під купол». Та голосів знову не вистачало, не вистачало, не вистачало... Дійшло то того, що Віктор Мусіяка, мій представник у Верховній Раді та один з «батьків» успішного голосування за Конституцію (серед яких, звичайно, були і керівник Конституційної комісії Михайло Сирота, і міністр юстиції Сергій Головатий), просто звернувся до депутатів із приблизно такими словами: «Мені сьогодні виповнюється п’ятдесят років (що було чистою правдою). Зробіть мені найдорожчий подарунок — проголосуйте за Конституцію!». Голосували — але голосів знову не вистачало! І знову перемовини, домовленості, компроміси, переголосування...
Конституція України була остаточно прийнята 28 червня 1996 року о 9-й годині 18 хвилин. Я ніколи не забуду найяскравіші моменти того ранку. Депутати, які стрибають у проходах, як діти, коли на табло з’являються цифри вирішального голосування. Пляшка шампанського, з якої розливають і «своїм», і «чужим». Михайло Сирота, який плаче на трибуні від нервового перенапруження, втоми та щастя. Веселі аплодисменти депутатів, перед якими я напівжартома вибачаюся за спосіб, у який примусив їх зробити цю велику справу. То справді були миті, які мають бути закарбовані в українській історії як приклад нашого вміння порозумітися, переступивши через власні вигоди та амбіції, коли спільне майбутнє вимагає компромісу.
Але коли урочистість історичного моменту трохи вщухла, настав час більш тверезого, критичного аналізу того, що сталося. Жодних сумнівів —Конституція змінила українське політичне буття. Немов (вибачаюся за чергову «космічну» аналогію) запустився головний двигун, який дає змогу державі рухатися у майбутнє з величезним прискоренням. Конституція проголошувала засадничі цінності та запроваджувала найважливіші правила. Суверенітет і територіальна цілісність. Українська мова як єдина державна та гарантія вільного розвитку для мов національних меншин. Чіткі принципи розподілу трьох гілок влади та функціонування інститутів місцевого самоврядування. Гарантії політичного плюралізму. Народ України як єдине джерело влади, людина як найвища цінність. Це все — надважливо. Це все — формула країни, її базове креслення. Та все ж я не вважав прийняття Конституції у редакції 1996 року перемогою на всі часи, а саму її — ідеалом, якого вже й пальцем не можна торкатися.
Річ у тім, що ця Конституція була яскравим прикладом компромісу. І у цьому був і безумовний позитив (вияв уміння домовлятися), і водночас загрози «сповільненої дії». Щось у підсумковій версії було наслідком «пакетного» принципу домовленостей, при якому важко було уникнути закладених від самого початку суперечностей, а щось із важливих напрацювань експертних груп взагалі випало з тексту у гарячці Конституційної ночі. А, тим часом, за деякі з них я вважав би необхідним боротися до кінця. Ось лише один приклад. Якщо народ — єдине джерело влади, то чому під час «нічних торгів» депутати викинули статтю про найвищу правову силу та безумовну законодавчу пріоритетність результатів всенародних референдумів? Звичайно, можна іронічно пояснювати це психологічними травмами депутатів від моїх намірів звернутися під час конституційної епопеї до громадян напряму, «через голови» народних обранців. Та жарти жартами, а ключове державотворче положення зникло з Основного Закону (і, як ми досить скоро переконаємося, зроблено це було явно не через неуважність).
Наша Конституція була для своєї історичної доби не просто хорошою — вона була дуже хорошою. Кажу так не тому, що своє завжди найкраще, адже навіть прискіплива Венеційська комісія Ради Європи визнала її однією з найдосконаліших Конституцій континенту. Але ж я не випадково написав «для своєї історичної доби». Тому що доба стрімко, просто на очах змінювалася.
Коли я вперше переміг на президентських виборах, Україна перебувала на дні економічного провалля. Антирекорди падіння ВВП, зупинка виробництв, п’ятизначна(!) інфляція. І при цьому (що прикро) небажання та невміння парламенту ані самому ефективно та відповідально працювати задля подолання кризи, ані співпрацювати у цьому з Президентом. Верховна Рада фактично ні за що не відповідала, вона переважно була майданчиком для піару різних політичних сил. Та у найважчі роки боротьби з кризою я не бажав витрачати час та енергію для того, щоб міняти таку ситуацію. Не було в нас цього часу. Не допомагають — ну й не треба. Добре, якщо хоч не заважають. Саме тому я цілком свідомо підтримував закріплення у Конституції кризового 1996 року потужних президентських повноважень. Повноважень, які були мені потрібні, щоб витягувати із прірви країну.
І ми зробили це. Всі ми, хто чесно працював на порятунок економіки, від Президента у кабінеті до робітника на заводі, добилися того, що падіння сповільнилося, потім зупинилося, а потім перейшло у стрімке зростання. З «євроневдах» ми перетворилися на чемпіонів Європи: у 2000—2004 рр. в середньому річний приріст ВВП України становив 8,4%, а у 2004-му, в останній рік мого президентства, ніхто на континенті не міг позмагатися проти наших 12,1% зростання ВВП (і це, зазначу, ще з урахуванням півтора останнього місяця року, коли країна займалася переважно не економікою, а революцією). Україна, в якій я прийшов до влади, і Україна, яку я залишав наступникові, відрізнялися... ну, не скажу знову, як Земля від Місяця, але дуже істотно і багато в чому. В ній уже були сформовані інститути, свідоме суспільство, авторитет у світі, і — що надважливо — економіка, якій уже не потрібні були ані «ручне керування», ані «штучна вентиляція легень». Економіка жива, динамічна та успішна. І це точно робило вже не тільки необов’язковим, а й потенційно небезпечним той обсяг повноважень, який надавала Президенту Конституція у редакції, ще раз нагадаю, глибоко кризового 1996-го.
Президентові стабільної України, яка не проходить через кризи чи інші екстремальні випробування, нема потреби перебирати на себе зайву відповідальність, йому не потрібні додаткові важелі управління. Президент європейської України (для більшості країн Європи властива парламентська модель, а саме євроінтеграція стала стратегічним напрямом під час мого президентства) має бути лише одним із політичних центрів, між якими розподілені владні повноваження. А парламент стабільної та європейської України, кожний склад якого відбиває поточний стан настроїв виборців, повинен бути не просто дискусійним клубом, а виразником політичної волі народу. Він має створювати парламентську більшість і брати на себе відповідальність за формування та діяльність уряду.
Сьогодні все це звучить як сама собою зрозуміла норма. Ми вже звикли до такого розподілу відповідальності владних гілок. Але ще два десятиріччя тому парламент був, як я якось висловився, не членом екіпажу корабля «Україна», а його «VIP-пасажиром». Він не те що не прагнув відповідальності за справи у державі — він всіляко намагався відбитися від неї, навіть коли його закликали до цього. А саме в цьому був головний зміст моїх зусиль з впровадження політичної реформи та закріплення її у Конституції, які тривали фактично протягом усього мого другого президентського терміну.
Уперше положення політреформи були сформульовані у вигляді чотирьох запитань Всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 року. Найважливіше, на мій погляд, з них передбачало принципово нову організацію роботи парламенту. Верховна Рада повинна була протягом місяця з дати першого засідання сформувати відповідальну парламентську більшість. Якби вона не зробила цього (або ж протягом трьох місяців не затвердила б державний бюджет), Президент України отримував право її дострокового розпуску. Ця пропозиція (як, власне, й інші питання референдуму) отримала абсолютну підтримку громадян — понад 80% голосів «за».
Але, незважаючи на це, Верховна Рада фактично саботувала внесення змін у Конституцію та впровадження політреформи у життя. Це було відлунням та виявом справжньої суті епізоду, про який я вже згадував. Викинувши у 1996 році з Конституції положення про вирішальне значення всеукраїнського референдуму, Верховна Рада зберегла за собою можливість нехтувати народним волевиявленням, просто ігноруючи його. Результати референдуму так і не були імплементовані, але показово, що всі його пропозиції (і обмеження депутатської недоторканості, і скорочення кількості депутатів до 300, і формування верхньої палати парламенту) сьогодні регулярно потрапляють у фокус обговорення політикумом та суспільством. Тож цілком можливо, що, хай і з запізненням на два десятиріччя, «забутий референдум» 2000-го ще нагадає про себе.
Але тоді перша спроба політреформи не вдалася. Однак я був переконаний, що вона історично необхідна. Тому я продовжував просувати ідею європеїзації української системи влади та фактичної зміни її форми з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську. У квітні 2004 року за версію політреформи, ядром якої знов була парламентська більшість та її уряд, проголосувало лише на 6 депутатів менше, ніж необхідна конституційна більшість. Знову невдача, причому цілком зрозуміла: жоден із головних претендентів на посаду Президента України у 2004-му аж ніяк не був зацікавлений у разі перемоги в обмеженні своїх повноважень.
І все ж модель майбутнього взяла гору. Мені вдалося переконати українську еліту прийняти політичну реформу як частину пакета з врегулювання суспільного протистояння, яке ввійшло в нашу історію як помаранчева революція. З перших її днів у листопаді 2004 року я організував переговорний процес за участю міжнародних посередників, головною метою якого було запобігання насильству. Головною — та не єдиною. Протягом засідань усіх трьох раундів круглих столів, як і в спілкуванні віч-на-віч, я постійно переконував і В. Ющенка, і В. Януковича у тому, що саме парламентсько-президентська модель є способом урівноважити протиріччя поляризованого суспільства. Це були непрості розмови, але їхній підсумок був би вартий навіть ще більших зусиль: 8 грудня 2004 року Верховна Рада прийняла пакет законів, центральною частиною яких була політична реформа. Кризу було подолано, кровопролиття вдалося уникнути, а Україна отримала нову модель влади — парламентсько-президентську. Модель, яка, на моє переконання, відкриває набагато більше стратегічних можливостей і перед державою, і перед суспільством.
Так сталося, що Конституція стала справою усього мого довгого, десятилітнього президентства. Лише через кілька тижнів після свого першого обрання я ініціював процес, який завершився прийняттям «президентсько-парламентської» Конституції 1996 року. А за кілька тижнів до кінця своєї другої каденції я добився прийняття «парламентсько-президентської» політреформи, яку часто називають Конституцією 2004 року. Мабуть, ніщо інше не може так показово продемонструвати, який довгий шлях пройшла Україна за те десятиліття, яких глибоких змін зазнала, який стрімкий злет здійснила. Час підтвердив, що я боровся за історично правильний вибір: сьогодні Україна живе за нормами, прийнятими саме 8 грудня 2004-го.
Але кілька сторінок підручника історії всередині цього періоду все ж таки будуть іншого кольору. У 2010 році до влади прийшов В. Янукович, який фактично з самого початку взяв курс на узурпацію. Йому швидко вдалося підім’яти під себе всі гілки влади, і в підсумку 30 вересня 2010-го Конституційний Суд проголосував за повернення Президенту розширених повноважень. Показово, що це дійство скасування політреформи Конституційним Судом відбулося всупереч самій Конституції України, яка передбачає можливість зміни свого тексту лише через процедуру голосування конституційною більшістю парламенту. Але у Верховній Раді голосів за це так і не «нашкребли».
Я не стану приховувати, що був у ті дні не у найкращому настрої, але відчуття поразки чи зневіри в мене не було. Я вірив у те, що історію не можна розвернути назад. Я бачив, що останнє десятиріччя глибоко змінило країну і суспільство. Я відчував, що Янукович та його оточення не розуміють того, що Україна — вже не звична для них територія, де їм можна безкарно підкупати, маніпулювати, залякувати, а фактично новий світ. І вони не знали того, що для мене було аксіомою ще з часів «космічної» молодості: ефективно пристосувати старі підходи для принципово нової ситуації не можна. Вкотре повторю: вони працюватимуть або недовго, або неправильно.
На щастя, так і сталося. Історія знову стала на наш бік: суспільство піднялося проти авторитарної влади Януковича. Люди на Майдані Незалежності та на майданах десятків міст повернули Україні свободу. І одним із найперших рішень Верховної Ради після перемоги Революції Гідності стало відновлення дії Конституції 2004 року.
Я думаю, що ті події дали нам багато важливих уроків. І один з них такий: Конституція кожного дня захищає суспільство та кожного громадянина. Але бувають моменти, коли суспільство та громадяни повинні захистити Конституцію.
Чи означає це, що Конституція має бути недоторканною? Звичайно, як і будь-який складний організм, Конституція має розвиватися, вдосконалюватися. Конституцію можна і треба міняти за вимогами часу. Але відбуватися це може виключно у життєвих інтересах українського народу, а не в результаті примх чи зловживань когось «нагорі».
...«Блок Є» так і не полетів на Місяць. Ми у Дніпрі встигли його розробити, побудувати і навіть кілька разів випробувати у космосі — все вчасно! Але наші московські колеги не впоралися зі створенням основного носія. А коли на Місяць першими висадилися американці — Радянський Союз взагалі згорнув ту свою програму, наче її й не було. Моя місячна мрія так і лишилася мрією. Але я щасливий та гордий, що здійснилася моя інша місія — суто земна, але неймовірно висока, яка стартувала 25 років тому. Конституція, головний двигун української державності, працює, незважаючи на всі спроби зіпсувати його чи поставити на службу якимось окремим особам. І доки є так — доти «Україна є суверенна та незалежна, демократична, соціальна, правова держава» (Конституція України, стаття 1)
Леонід КУЧМА, Президент України (1994—2005 рр.).
8 грудня 2004 року у сесійній залі парламенту. Тоді Верховна Рада ухвалила закон про внесення змін до Конституції і зміни до закону про вибори Президента. Цього ж дня Президент Л. Кучма підписав ці документи.
Фото Валерія Соловйова.
