Напевне, саме слово «незалежність» у 1991-му повторювалося найчастіше, бо українцям нарешті випав шанс стати в один ряд із багатьма цивілізованими країнами світу, зажити краще, могутніше, врешті — сміливо заявити про свою спроможність бути державою для людей.
Особливо активно вникала у вир тих подій молодь, зокрема студенти. Проводячи заняття з ними (я тоді викладав історію у Житомирському технікумі землевпорядкування), бачив, як світилися їхні очі, з якими надіями і сподіваннями обговорювали тоді події в Києві, Львові, інших великих містах та провінції. Наші дискусії, здавалося, не припинялися і після дзвінка, бо все те, що чули, бачили, продовжували обговорювати з колегами-викладачами. Із ними, зізнаюся, було дискутувати непросто — надто вже в’їлась у свідомість старших людей звичка мислити по-старому, недовірливо ставитися до перспективи майбутніх змін. Особливо противилися змінам колеги-комуністи. Та й молоді педагоги по-різному реагували.
Дехто змінив фах, подався в бізнес, бо матеріально жити ставало дедалі гірше. Ціни на все зростали дуже стрімко, полиці багатьох магазинів швидко порожніли, купоно-карбованці знецінювалися...
У таких умовах нам, викладачам суспільних дисциплін, було дуже непросто переконувати юне покоління не розчаровуватися, вірити...
...Час показав, що курс на Незалежність був правильний. Ми здолали закостеніння мислення, навчилися жити в нових реаліях.
Віктор САВИЦЬКИЙ, ветеран праці.
Новоград-Волинський
Житомирської області.
