На знімку: вчителька Марія РОЙ (друга ліворуч) з учнями (Таджикистан).
Але все спочатку. Марія Цимбаліста народилася на Поділлі. Батько не повернувся з Другої світової війни. Невдовзі померла мама, і дівчинка рано стала круглою сиротою. Деякий час Марійка жила в родичів, а потім її домом став дитбудинок.
Непомітно промайнули чотири роки. Маючи сім класів за плечима, Марія вступила до педучилища у Кам’янець-Подільському, отримала диплом вчителя російської мови та літератури і вирушила до Середньої Азії. У 1950-х російську мову активно пропагували в усіх республіках СРСР. Ні дому, ні близької рідні Марія не мала, тому погодилася вчителювати у далекому Таджикистані. Поїхала не сама, а разом із подружками-колегами Тамарою та Раїсою.
— Як же ми плакали за Україною! — згадує Марія Яківна. — Співали народних пісень, усе пригадували рідні серцю біленькі хатки...
Марію з Раїсою відправили в школу селища Дружба. Перший час навчали маленьких корейців: їх чимало проживало там, вони вирощували рис. Як згадує Марія Яківна, корейці до українських педагогів ставилися добре. А от коли почали працювати у таджицькій школі, то відчули на собі меншу приязнь.
— Таджики нас називали не інакше як «русский девушка», — пригадує моя співрозмовниця, — вони вважали Росію окупантом, тому й учителів, які приїхали спеціально навчати їх російської мови, не злюбили.
Спогади про цю країну в Марії залишилися двоякими. Виснажувала постійна спека. Країною ширилася дизентерія. Дивувало українку, що місцеві жителі просто неба купаються в ариках — зрошувальних канавах, вода до яких стікає з гір, а отже — дуже холодна. Але на все життя зберегла й приємні спогади. Дивували плантації бавовни, рису. Досхочу було персиків, абрикосів та гранатів. А розміри стиглих кавунів взагалі вражали.
Педагоги з України мешкали в невеличких будиночках, але побут влаштовували для себе звичний. Що стосується національних страв, то Марія Яківна згадує лише плов. А також хвилини радості, коли комусь із дівчат із дому надходили посилки, і в них було... сало!
Ось так протягом двох років молоді вчительки віддавали державі «борг за навчання»...
Саме там, у Таджикистані, Марія зустріла своє кохання — українського солдата Василя Роя! Раніше вона вважала чоловіків у формі легковажними. Зневажливе ставлення до солдатів у дівчини сформувалося ще під час навчання в училищі. Адже навпроти їхнього гуртожитку була військова частина, і вона часто бачила, як дівчата бігали на побачення до солдатів, і ці стосунки їй здавалися не серйозними. Але, як то кажуть, не зарікайся!..
Лише один танець у клубі Марії з солдатом Василем змінив її життя назавжди. Вони швидко відчули, що не можуть один без одного, і незабаром одружилися, не чекаючи повернення на Батьківщину. Зареєстрували шлюб у кишлаку. Але... одруження було не приводом для відстрочення служби. Тож доводилося солдату Василю Рою ходити у самоволки, щоб зустрітися із коханою дружиною.
Коли строк перебування Марії у Таджицькій РСР добігав кінця, а Василю до звільнення у запас залишалося декілька місяців, вони дізналися, що Марія вагітна... Не довго думаючи, чоловік відправив кохану у довгу дорогу, до своїх батьків. У Куйбишевому (нині Більмак) невісточку радо зустріли свекор зі свекрухою. А надто вони раділи первістці сина — онучці Лілії.
Нарешті молоде подружжя зустрілося. Згодом у них народилися ще Інна та Костянтин. Василь і Марія звели будинок поряд із батьками. Ті всім допомагали своїм дітям. Особливо Марія Яківна вдячна свекрусі Марії Григорівні, яка няньчила онуків, коли вони з чоловіком були на роботі.
Працювала Марія Яківна у Куйбишевому, спочатку в школі у Вершині, потім у вечірній школі селища, у середній, яка зараз має назву «Інтелект». Обіймала посаду завуча. А Василь Кузьмич служив у міліції, трудився в аграрній сфері. Любила родина Роїв подорожувати.
Марія Яківна та Василь Кузьмич прожили щасливе подружнє життя завдовжки у 59 років. У них п’ять онуків та троє правнуків. Не так давно глава сімейства пішов за межу Вічності... Марія Яківна з любов’ю згадує чоловіка. Має поважний вік та проблеми зі здоров’ям, але діти часто навідують матір і допомагають їй.
— Я була сиротою — одна, як палець, — підсумувала нашу зустріч жінка. — А тепер, погляньте, яка у мене велика родина! Я — щаслива жінка!
Більмацький район Запорізької області.
