Оскільки газові війни у нас відбувалися щороку, то енергетична загроза з боку Росії була постійною і використовувалася Кремлем для досягнення своїх цілей у зручний для нього час. Критично висока енергетична залежність України від російського газу, що споживався, давала їй змогу потужно впливати на нашу молоду державу. Ця енергозалежність була найбільшою проблемою у відносинах з Росією.

Дві великі газові кризи, які спровокувала Росія 01.01.2006 року і 01.01.2009 року, стали дуже серйозним попередженням Україні.

Тоді в січні 2006-го ця газова атака була ретельно підготовлена. Росія перекрила постачання газу по трьох газопроводах, які йдуть у Харківську, Луганську, Дніпропетровську та Донецьку області.

Якби у той час Україна не була підготовлена і не змогла б себе захистити (в той час були дуже сильні морози), можна було б говорити про екологічну катастрофу. І саме така мета ставилася Путіним. Помітно, що Москва нехтувала російськомовними і самими росіянами Східної України. Адже саме там проживає найбільший відсоток росіян, і ось такий новорічний подарунок їм готувався.

В України не було виходу. Тоді морози досягли 30 градусів. І тому був підписаний кабальний протокол 4 січня 2006 року, який завдав великих збитків українській економіці.
01.01.2009 року Росія мала намір кардинально розв’язати «українську проблему», що межувала зі справжньою «газовою війною» проти України. Спочатку відбувалося поступове скорочення надходження газу до газотранспортної системи, а з 07.01.2009 року до 20.01.2009 року газ взагалі до України не подавався.
Попри те що замерзали клієнти «Газпрому» в Європі, до яких подання газу було припинено повністю (Молдова, Румунія, Чехія, Словаччина, Болгарія, Сербія, Хорватія) або ж частково (Німеччина, Польща, Італія).

Отже, до газового конфлікту було втягнуто майже всю Європу. Росія чітко показала, що для досягнення своїх цілей вона не збирається рахуватися з проблемами дрібних європейських країн, хоч якими друзями Росії вони є.

Натомість Кремль і «Газпром» в унісон звинувачували Україну в припиненні транзиту газу, натякаючи на складний технічний стан нашої газотранспортної системи. Це було не нове звинувачення Росії, адже їхні пропагандисти постійно вдавалися до нього раніше, намагаючись переконати європейців взяти участь у будівництві газопроводів в обхід України (річ у тому, що Україна мала для врівноваження «Газпрому» один важіль — газотранспортну систему, яка забезпечувала на той час 78 відсотків транзиту газу до Європи і Туреччини. Тому Росія вирішила прибрати цей останній бастіон до своїх рук.)

Однак поставити Україну на коліна, спровокувати техногенну катастрофу Росії не вдалося завдяки вмілим і організованим діям фахівців ДК «Укртрансгаз» і НАК «Нафтогаз України».
Вітчизняний видобуток газу було доведено до 63,5 млн куб. м на добу. Міжнародний моніторинг засвідчив, що не було несанкціонованого відбору газу Україною, як це стверджувала Росія.
Росія, щоб врятувати свою репутацію, після довгих переговорів з українською стороною і певного тиску на українську делегацію, досягнувши своєї політичної і комерційної вигоди, підписала контракт на поставку газу до України, транзит російського газу до Європи та відновила поставки 20.01.2009 року.

Цей урок для України навчив нас, що треба не на словах, а на ділі забезпечити енергетичну безпеку держави і перестати бути розмінною монетою в руках неприхованого агресора. Після двох газових війн, які вдалося припинити шляхом поступок Росії, сподіватися на довгостроковий мир марно.
Насамкінець ми відмовилися від прямих поставок газу з Росії. Однак Європа фактично «здалася» на російські провокації, почала грати за московськими правилами, пожертвувала Україною заради себе і дала добро на будівництво північних газових потоків в обхід України. Тим паче що в раді директорів «Газпрому» засідає екс-канцлер Німеччини Герхард Шредер.
Україні в жодному разі не можна поновлювати поставок газу з Росії, щоб знову не потрапити в енергетичну залежність від північного агресора. Але сьогодні ми знову, не дивлячись на гіркий досвід, заради вигоди деяких бізнесменів закуповуємо електроенергію з Росії і Білорусі за наявності своїх потужностей. Ми можемо самі продавати електроенергію в Європу.

Але п’ята колона працює в Україні і штовхає нас знову в обійми Росії — держави, яка окупувала Крим і частину Донбасу і веде гібридну війну проти України.
Хотів би нагадати деяким політикам слова авторів книжки В. Панюшкина та М. Зигаря: «Газ, добываемый в России и обогревающий собою полмира, всегда был оружием, и оружием опасным».

Запаси газу в Росії та на Близькому Сході

На сьогодні в Росії реальних великих запасів немає, фактично йдеться про два великі родовища — Штокманівське, яке розташоване на морській глибині 300—350 метрів (його запаси оцінюються у 3,3 трильйона кубометрів газу) за 600 км від Мурманська, і Бованенківське — на Ямалі, котре разом з іншими родовищами має 9,3 трильйона кубометрів запасів.

Загалом Росія розраховує на свої прогнозовані запаси газу в 48 трильйонів кубометрів. Однак під боком у них Іран, який має майже 28 трильйонів кубометрів запасів, та Катар із 26 трильйонами кубометрів. А увесь Близький Схід має 79,390 трильйона кубометрів, тобто вдвічі більше, ніж прогнозованих запасів у РФ.

Росія це чудово розуміє, тож вдається до протидії. Першим таким кроком було будівництво «Блакитного потоку» по дну Чорного моря до Туреччини. Колишній голова «Газпрому» Рем Вяхірєв мені чесно казав, що його будівництво мало не пустити іранський газ до Європи. «Розумієш, якщо іранський газ піде до Європи, ми пропали. По-перше, там великі запаси газу, собівартість видобутку якого значно менша, ніж нашого. По-друге, ми втратимо монополію на європейському газовому ринку і будемо неконкурентними», — казав він.

Те саме стосується й такого газогону, як «Набукко», будівництво якого Росія заблокувала, запропонувавши побудувати замість нього «Північний потік-1». А ввівши його в експлуатацію, почала проштовхувати «Північний потік-2». І все це спрямовано на виконання програми до 2020 року, бо Росія хоче й надалі володіти монополією на поставку газу до Європи та визначати його ціну. Якщо європейські країни не розуміють, що кадебіст Путін продовжує енергетичну політику СРСР, то на них чекають важкі часи. Бо ж не можна бути настільки сліпими, щоб не бачити, куди веде така політика.

«Північний потік-2» — як інструмент московської агресії.

На жаль, мусимо констатувати, що Путін досягає поставленої мети, адже замість будівництва газогону «Набукко», який позбавляв би Росію монопольного становища, він за допомогою високопоставлених європейських лобістів на кшталт колишнього канцлера Німеччини Шредера вже домігся будівництва «Північного потоку-1». Тож нині Шредер у винагороду за свої лобістські дії на посаді канцлера Німеччини засідає в раді директорів «Газпрому».

Запаси газу (у трильйонах кубометрів) у країнах Близького Сходу:

— Іран — 27,8;

— Катар — 25,6;

— Саудівська Аравія — 7,17;

— Об’єднані Арабські Емірати — 6,09;

— Ірак — 3,18.

Сумарні запаси газу — понад 79 трильйонів кубометрів.

Для більш наглядного показу, як використовували газ і нафту в своїх політичних і економічних цілях, наводжу дані секретної наради щодо цього питання, в якій я брав участь.

Секретна нарада у Новому Уренгої

У 1982 році в Новому Уренгої відбулася секретна нарада під керівництвом заступника голови Ради Міністрів та голови Держплану СРСР Миколи Байбакова, в якій також взяли участь міністр газової промисловості Союзу Віктор Черномирдін, перші секретарі Тюменського обкому та Новоуренгойського міськкому партії. Виробничників на нараді представляли начальники «Тюменьгазпрому», «Уренгойгазвидобування», «Тюменьбургазу» та інші. А від України був я — як відповідальний за роботу в Уренгої українських підприємств заступник голови «Укргазпрому». Сиділи ми у спеціально захищеному від прослуховування кабінеті.

Усі сиділи за одним столом. З одного боку — Байбаков, міністр Черномирдін і партійні функціонери, з другого боку — виробничники. Мені випала честь сидіти навпроти Байбакова.

Під час цієї наради в Новому Уренгої розглядалися два питання. З першого щодо перспектив освоєння нових родовищ доповідали виробничники, а от друге стосувалося впливу енергоресурсів на зовнішню політику та економіку країн Європи. М. Байбаков, який виступав з другого питання, повідомивши про наявні запаси енергоносіїв після відкриття нових родовищ у Ямало-Ненецькому краї, поставив перед виробничниками завдання різко збільшити видобуток газу, нафти та конденсату.

У зовнішній політиці, заявив він, ЦК КПРС ставить завдання з будівництва газогонів, які дадуть змогу постачати до Західної Європи до 70 відсотків необхідного газу — так вдасться домогтися того, що європейські країни будуть цілковито залежними від радянських енергоресурсів. М. Байбаков наголосив, що, виконавши це завдання ЦК КПРС та особисто Л. І. Брежнєва, СРСР зможе економічно та політично впливати на Західну Європу. Крім того, це дасть можливість звести вплив США на європейські країни до мінімуму, що сприятиме перетворенню СРСР на світову наддержаву.

Основне завдання — відірвати Європу від США

Сполучені Штати цю тактику Кремля розгадали, тож, коли почалося будівництво газогону Уренгой — Помари — Ужгород, вони запровадили щодо нього ембарго. Однак СРСР, використовуючи підставні фірми, таки зміг закупити компресорні станції та інше обладнання, і газогін запрацював. Зауважу, що тоді у зв’язку з будівництвом цього газогону США також закликали європейські країни не допустити, щоб поставки газу з однієї країни були більшими, ніж 30 відсотків від їхньої потреби. На жаль, це застереження було проігнороване, тож сьогодні чимало країн Європи залежать від російського газу на 70—100 відсотків. Тим часом світова практика доводить, що залежність країни від постачання енергоносіїв з одного джерела обсягом понад 30 відсотків від загальної потреби створює загрозу для національної безпеки.

Вочевидь, В. Путін намагається реалізувати колишні плани ЦК КПРС щодо використання енергоносіїв з геополітичною метою. Нагадаємо, що у 2003 році було ухвалено «Енергетичну стратегію Росії на період до 2020 року», у якій Москва взяла курс на створення «енергетичної» держави, тобто на використання енергоресурсів як інструменту посилення своєї геополітичної могутності. Цей документ також декларує обов’язкову участь Росії у виробленні світової енергетичної стратегії, задля чого планується встановлення контролю над нафтовими трубопроводами сусідніх країн, щоб мати змогу диктувати свої умови та ціни. 

Для більш наглядного показу, як використовували газ і нафту в своїх політичних і економічних цілях, наводжу дані секретної наради з цього питання, в якій я брав участь.

Та хоч сьогодні європейські лобісти Кремля продовжують розповідати, що «Північний потік-2» є суто комерційним проектом, який здійснюють німецькі, австрійські та нідерландські компанії, екс-посол Німеччини в Україні Дітмар Штюдеманн в інтерв’ю розповів, що в Берліні вже зрозуміли: «Газпром» є політичним інструментом, який використовує Кремль. Він вважає, що

«Німеччині цей газогін не потрібен, він не є критично важливим для нашої економіки» та що «спосіб, у який поводиться російський «Газпром», доводить, що він є не так бізнесовим, як політичним інструментом, який використовують керівники російської держави».

На жаль, поки що багато хто в Європі не розуміє чи не хоче розуміти, в яку залежність від Росії вона потрапляє.

Під час наради відбувалися перерви, нам приносили чай, каву, печиво і бутерброди і велась невимушена, як то кажуть, неофіційна розмова. Сидів я саме навпроти Байбакова.

Я порушив питання про виконання п’ятирічки, на що мені Байбаков відповів: «Молодий чоловіче (а я був тоді молодий), Радянський Союз ні одної п’ятирічки на 100 відсотків не виконав».

Це для мене був шок. Я знав, що в Радянському Союзі дурять, ну щоб аж так, я не вірив.

Друге питання, яке порушив Байбаков, це різке падіння продуктивності праці в Радянському Союзі. На серветці він намалював стрімке падіння і тільки на 50-річчя радянської влади було підняття. Якщо не буде вжито кардинальних заходів і ми не зупинимо падіння продуктивності праці, на нас чекає колапс у 1990 році.

Виходить, що керівництво держави знало про загрозу розпаду СРСР.

Ще одне питання, яке порушив Байбаков, — це відсутність робочої сили для промисловості й освоєння Сибіру. Він казав, що це питання розглядалося на Політбюро ЦК КПРС.

Пропонувалося залучати робітників із країн Співдружності. Але виникло невдоволення наших робітників. Причина в тому, що нашому робітникові платили десь 120 рублів, а іноземному робітнику була гарантована зарплата 300 рублів.

Посипалися скарги в ЦК, чому така різниця в зарплаті, коли ми виконуємо однакову роботу.

Крім того, своїх робітників країни забезпечували ще своїми товарами зі своїх спецмагазинів.

Була пропозиція запросити китайців, у них зарплата, як у нас. Але члени політбюро не погодилися. Вони, мовляв, через 10—20 років заселять весь Сибір.

Секретна нарада в ЦК КПУ

Під час горбачовської «відлиги» ЦК Партії України провело з керівниками відомств республіки нараду. На нараду керівники запрошувалися по списку і перевірялися люди при вході в зал, чи є їхнє прізвище в списку. На нараду, для прочитання доповідей, прибули гості з Москви. Генерал-майор, як його представили, із Луб’янки і заввідділу ЦК КПРС.

Доповіді були присвячені двом темам. Перша, яку прочитав генерал, стосувалася сучасних методів шпигунства, можливості контролювати території противника і робити відповідні зйомки за допомогою супутників, які запускаються й облітають планету Земля.

Було розказано і про інші методи сучасного шпигунства. Але я не буду про це розповідати. Я хочу зупинитися на доповіді заввідділу ЦК КПРС.

У своїй доповіді він зазначив, що ЦК КПРС отримує тисячі листів, у яких є критика діяльності уряду і партії, також і про різні пропозиції покращення ситуації в країні.

Він заявив, що про ці листи і про настрої населення ми не можемо прямо розповісти в пресі, на телебаченні чи радіо. Багато постулатів, особливо в міжнародній політиці, ми не можемо розкривати й оприлюднювати. Це своєрідна секретна інформація, і не всі дії партії й уряду можна розкривати.

Вас ми зібрали і хочемо про це розказати.

При зустрічі з робітниками й інтелігенцією, в особистій розмові, ви можете деякі дії партії пояснити. Але це буде ваша думка, а не офіційна політика партії й уряду.

У чому суть цих листів і порушених проблем.

Нам пишуть і критикують уряд і партію, для чого, мовляв, ми допомагаємо розвивати будівництво заводу з випуску автобусів «Ікарус» в Угорщині, а не будуємо їх у Радянському Союзі.

Зауваження справедливі, заявив доповідач, але люди, які пишуть, не знають політики партії в цьому питанні.

Тому я хочу пояснити, чому партія так вчинила.

Сьогодні на автобусному заводі «Ікарус» працює понад 120 тис. робітників. А це дорівнює населенню з чисельністю більш як 300 тисяч осіб (їхні жінки, діти).

Автобуси надходять переважно в Радянський Союз і країни РЕВ (Співдружності).

Відомо, що з-за кордону лунають голоси з капіталістичних країн про радянську окупацію Угорщини, про придушення угорського путчу в 1956 році тощо.
Справді, парламент Угорщини може проголосувати про вихід із Варшавського договору і із-під контролю Радянського Союзу.

Тоді настає друга ситуація, Радянський Союз, країни соціалістичного табору відмовляться купувати автобуси «Ікарус». Західна Європа їх купувати не буде, тому що в них є кращі автобуси порівняно з «Ікарусами».

Завод зупиняється, і 120 тис. робітників залишаються без роботи, а їхні сім’ї — без джерел існування.

Настає час, і люди виходять на вулицю і вимагають від уряду знову повернутися в зону Радянського Союзу.

Ось чому ми проводимо таку політику, заявив заввідділу ЦК КПРС.

Така сама ситуація щодо допомоги в розвитку НДР. Нам пишуть, зауважив заввідділу ЦК КПРС, для чого надавати безплатну допомогу і розвивати НДР, коли рано чи пізно німецькі держави об’єднаються.

Так воно так, але не зовсім.

Минуло сорок років, виросло нове покоління людей під впливом комуністичної ідеології. В них інший світогляд, інші ідеологічні і матеріальні цінності. Їм не відомі закони ринкової економіки.

Вся промисловість перебудована на стандарти Радянського Союзу. Всю продукцію на експорт відправляли в Радянський Союз і країни Співдружності.

У випадку об’єднання двох німецьких держав це дуже негативно вплине на їхню економіку, ідеологію і політичну ситуацію.

Уся продукція, яку випускала НДР самій ФРН, країнам Європи і світу, виявиться нікому не потрібною. Бо не відповідає євростандартам також і за якістю. Економіка зазнає занепаду, виникне безробіття і невдоволення людей. Люди виявляться не пристосовані до життя в нових умовах. Це значно вплине і на економіку ФРН.

Необхідно буде вкладати колосальні інвестиції в модернізацію промисловості, а також у соціальну підтримку населення через безробіття. Виникне незадоволеність населення від різного рівня життя в колишніх двох німецьких державах.

Із тієї інформації бачимо, як далекоглядно партія працювала над збереженням своїх сателітів в орбіті впливу Радянського Союзу. Не рахувалися з великими фінансовими внесками в економіку «братніх» держав тільки для того, щоб мати можливість економічно і політично впливати на ці країни.

Шановний читачу, чи не нагадує нам сьогоднішня ситуація в Україні аналогічну політику, яку проводив ЦК КПРС свого часу?

В. Путін, як працівник служби КДБ, коли він працював в органах при Юрії Андропові, був добре обізнаний з політикою Кремля щодо країн соціалістичного табору і серед республік Радянського Союзу.

Тому досвід попередників йому став у пригоді, і він все це застосовує на практиці щодо колишніх республік СРСР, які стали незалежними.
Продукція промисловості, яка вироблялася в Україні, направлялася переважно в РФ і радянські республіки. Багато виробництв були взаємопов’язані із заводами в РФ.
Продукція сільського господарства (м’ясо, молоко, сир, масло, цукор) здебільшого направлялися до Росії.

Як Росія почала знущатися над незалежною Україною. Заборона завозити продовольчі продукти в Росію. Добре пам’ятаємо так звані сирні, молочні війни. Як бачимо, керівництво Кремля до цих питань поставилося масштабно. Було розроблено стратегію дій, використовуючи досвід СРСР. Спочатку використали газовий фактор впливу на політику й економіку України. Своїми діями і вчинками зуміли в багатьох випадках обіграти політиків і уряд України. І не тільки європейські політики й уряди також потрапляють у тенета пропаганди Росії.
«Ніяка Росія, ні біла, ні червона, ні республіканська, ні монархічна ніколи не змириться з незалежністю України» (А. І. Денікін).

Іван ДІЯК, народний депутат України третього скликання.