Має що згадати і з особистого життя, і з історії медицини Менщини. З Менщиною його життя пов’язане відтоді, як у далекому 1970-му приїхав сюди на роботу. Каже: теща з тестем переманили.

На той момент у Миколи Степановича позаду були важкі роки воєнного дитинства, навчання в медучилищі та медуніверситеті. Збирався вступати до аспірантури. Але... На заваді стала звичайнісінька яблуня білого наливу, що росла тут, у Мені...
Блискавка руйнує плани

Жадове на Семенівщині, де народився Микола Нагорний, досить велике: там проживають майже дві тисячі мешканців. Зазвичай після школи багато хто з випускників вступав до навчальних закладів Чернігова та інших міст. І достатньо було одному кудись вступити, як він ставав зразком для наслідування для інших.

Так було і в житті Миколи: після семи класів школи він за прикладом старших друзів успішно відучився у Новгород-Сіверському медучилищі, здобув у 1958 році фах фельдшера і поїхав працювати на Донбас, у містечко Моспине. Але трагедія на малій батьківщині змусила повернутися до Жадового. Від удару блискавиці загорівся один із будинків, сильний вітер швидко покотив вогонь на сусідні. Загалом тоді згоріло шість осель, серед них — і будинок Нагорних.

Погорільців прихистила сусідка. Це був один із найскладніших періодів у житті Миколи Степановича: роботу сільського фельдшера довелося поєднувати зі зведенням нового житла. Здавалося, намічені плани назавжди залишаться нездійсненою мрією. Але Микола не з тих, хто здається. Навіть у чужій оселі, при світлі гасової лампи він уперто самотужки студіював хімію і фізику для вступу до вишу. Розумів, що знань, здобутих у школі та училищі, недостатньо.

Студент із перспективами

Медичний виш обирав теж за принципом: куди хлопці — туди і я. Поїхав до Ужгорода, де на той час вчився майже десяток його односельців. Хвилювався на вступних екзаменах дуже, але склав їх успішно.

Жадівська «діаспора» із задоволенням прийняла до себе новачка. А він одразу зарекомендував себе серед університетської громади. Його фото прикрашало Дошку пошани, бо став одним із кращих студентів. І це при тому, що навчання поєднував із роботою: з перших курсів працював фельдшером залізничної лікарні у прикордонному Чопі. «Молодість — велика сила! Встигаєш при бажанні все», — каже Микола Нагорний.

Університет хлопець закінчив із червоним дипломом, здобув фах лікаря-терапевта. Диплом із відзнакою давав право на вступ до аспірантури. Вирішив спробувати. Але в рідному університеті місця йому не знайшлося, тому вирушив до Київського медичного інституту, де завідувачем, а згодом і професором кафедри терапії працював земляк Тимофій Глухенький.

Проте той порадив спершу поїхати за направленням відпрацювати три роки за спеціальністю, набратися досвіду, а вже потім вступати до аспірантури. А ще професор порадив поки що... не одружуватися.

Яблуня-звідниця

Микола дослухався поради. У Новгород-Сіверській районній лікарні працював терапевтом, згодом перекваліфікувався на рентгенолога. Водночас викладав у рідному училищі. Все йшло за планом, якби не один випадок...

Якось спекотної літньої пори, повертаючись із Чернігова, Микола вирішив завітати в гості до свого кума Юхима Зими, який мешкав у Мені. Гостя частували за столом у саду. Саме тоді він і звернув увагу на дівчину, яка вправно зривала соковитий білий налив, забравшись на яблуню в саду. Валентина також помітила сусідського гостя. На той момент її турбувало одне: не сконфузитися перед симпатичним парубком і вдало спуститися з яблуні.

Через більш як півстоліття вони обоє згадують ту першу зустріч із теплом в очах і легеньким смутком. Хоча шкодувати немає за чим. Вони прожили в щасливому шлюбі, надбавши за ці роки все те, що і мають чесні, працьовиті люди їхнього віку. Збудували і по-сучасному облаштували ошатну оселю, посадили сад із фруктовими деревами і квітами, виростили двох синів. І це все в поєднанні з роботою. Все життя працювали: Микола Степанович — рентгенологом у Менській районній лікарні, Валентина Миколаївна — в торгівлі товарознавцем.

Обійстя Нагорних варте окремого компліменту. Все доглянуте, пофарбоване, подвір’я встелене бруківкою, на городі — ні травинки. Навіть пес-дворняга Хатіко має комфортний будиночок.

— Коли одружилися з Валентиною, я отримав від лікарні відомче житло, — пригадує Микола Нагорний. — Квартира розташовувалася у новобудові, але була вогкою, і це впливало на здоров’я дітей. Тому вирішили звести власний дім. У цьому нас підтримували батьки дружини. Я дуже шанував їх. З тестем, Миколою Кожедубом, фронтовиком, майстром на всі руки, знаним на Менщині трактористом-орденоносцем, нас скріплювали не тільки родинні зв’язки, а й справжня чоловіча дружба.
Про синів — із гордістю

Сини Нагорних зростали дружними між собою. Менший Михайло тягнувся за старшим Сашком. Обидва любили математику. Після школи один за одним вступили в Київську політехніку й успішно її закінчили. Стали фахівцями-інженерами в промисловій електроніці та комп’ютерних технологіях.

Олександр деякий час працював в «Укртелекомі», але у важкі 1990-ті став приватним підприємцем. Наразі є власником меблевого салону «Версаль» у Мені. Має сина. Дев’ятнадцятирічний Вадим — частий гість у бабусі й дідуся.

Михайло після закінчення університету залишився в столиці. Там шукав собі роботу в різних структурах, допоки в якийсь момент не пристав на пропозицію попрацювати інженером... у Німеччині. Нині вже тримав німецьке громадянство, там одружився, його жінка походить із родини німців-репатріантів із колишнього Радянського Союзу.

— І син, і невістка працюють, — каже Валентина Нагорна. — Михайло — в лабораторії інноваційного центру при автомобільних заводах Volkswagen та BMW. Через зайнятість до нас приїздять рідко. Але ми, поки онучці Яні не виповнилося п’ять років (нині вона вже п’ятикласниця), їздили до них двічі на рік. Нині у нас уже і вік не дозволяє це робити, та й пандемія стоїть на заваді. Сподіваємося, що і це випробування колись скінчиться, а ми знову обіймемо рідних.

Не зупинятися й у 80

Невдовзі Микола Нагорний відзначатиме свій 80-літній ювілей. Незважаючи на вік, він залишається жвавим і життєрадісним. Його оптимізму вистачає на все і на всіх: родину, сусідів, колишніх колег. Про лікарню і тих, з ким там працював, він готовий розповідати й розповідати. Бо, окрім основної роботи, свого часу 10 років був головою медичної профспілки району. І навіть на заслуженому відпочинку тривалий час займався громадською діяльністю — очолював ветеранський рух медиків. Був учасником і організатором різноманітних професійних конкурсів, змагань, екскурсій, ювілеїв і просто теплих зустрічей. Є що згадати за ці роки...

До того ж раніше Микола Степанович захоплювався фотографією. Під час зустрічі він виніс декілька альбомів із родинними та робочими світлинами. За ними можна писати історію та біографії. І Нагорні залюбки гортають ті альбоми, разом згадують найкраще, що пережили. Особливо ту доленосну яблуню білого наливу... Як і півстоліття тому, Микола і Валентина з теплом, любов’ю і повагою дивляться один на одного.

Чернігівська область.

Фото надано автором.