А справді, чим? Працівники спеціалізованої лабораторії провели відповідні дослідження. Висновок: перед відправленням в Україну ношений одяг і взуття нічим не обробляють і навіть не перуть, тому товар пахне тілом людей, які його носили. Тож зняли з хтозна-якого тіла спідню білизну, кинули в кошик для сміття, а вже звідти — на полицю нашого магазину. Мовляв, радійте!
У цьому разі йдеться не про гігієну. Оскільки вона залежить від багатьох факторів, зупинимось на визначальних. І не лише для тіла. А це — освіта та економіка. Не дивуйтесь: вплив запаху імпортного ношеного одягу на їхній стан дуже відчутний. І для кожного з нас, і для держави в цілому. Бо чуже тіло пахне ще й чужим...
Дармовий сир — лише в мишоловці
Виходячи з того, що наслідок має причину, спробуємо з’ясувати, як мінімальні ціни секонд-хенду впливають на життя держави. Для прикладу: якось героїня телепередачі розхвалювала ношені чужинські туфлі за 18 гривень. Майже нові, шкіряні.
На кого це розраховано? На бідних. А хто вони? Ті, кого позбавили роботи, закривши вітчизняні підприємства. Приміром, у приміщенні колишніх київських взуттєвих фабрик облаштували офіси, в яких працюють на зарубіжних виробників.
Якщо так, чи зможе відродитись вітчизняна легка промисловість? Виготовлення тих же туфель коштує не 18 грн. Отже, держава створила на своїй території сприятливі умови не вітчизняним виробникам, а тим, хто не дає їм піднятися з колін.
І це проблема не лише сьогодення. Владу так одурманили запахом чужого заморського тіла, що політики втратили нюх на перспективу. Вони думають, що чужими ношеними черевиками допомагають населенню втекти від бідності. Насправді ж розтоптали індустріальний потенціал держави і стимулюють молодь тікати за кордон у пошуках кращої долі.
Як наслідок, чужий запах забиває поняття «легка промисловість». Воно ж містило в собі не лише підприємства, а й науку, навчальні заклади. Приміром, Київський технікум легкої промисловості має 90-річну історію. Його випускники на всіх підприємствах галузі (і не лише в Україні) працювали технологами, механіками, модельєрами. В технікумі завжди був високий конкурс абітурієнтів. Причина проста: всі мали перспективу. При направлені на роботу молодим спеціалістам гарантували посаду, зарплату і забезпечення житлом. Тепер це лише спогади. А навчальний заклад навіть назву змінив на Фаховий коледж прикладних наук. Що це значить, думаю, пояснювати не треба.
А от те, що припинили функціонувати науково-дослідні установи галузі — факт кричущий. То що ж, опускати руки, задовольнятись запахом зарубіжних тіл? Схоже, політиків такий варіант влаштовує. Їм-то що — одягаються за кордоном. Навіч ситуація, яку Григорій Сковорода охарактеризував, як «нерівна рівність». Ніби й живемо за одними законами, але одним привозять з-за кордону запах чужих тіл, а інші їдуть туди, аби зберегти власне, прикривши його не ношеним, а новісіньким одягом. Але ж блага для держави і найнятих для управління нею політиків та чиновників створюють не ті, хто носить новісінькі дорогі чужі костюми, а ті, кого змусили одягатись в недоноски із запахом чужого тіла. То кому має бути соромно? Схоже, «верхи» цього почуття, як і відповідальності, позбавлені.
І все ж в Україні є люди, які кинули виклик обмеженості, недалекоглядності, непрофесійності та злочинному ігноруванню інтересів і громадян, і держави в цілому. Вони розуміють, що рятуватись треба не імпортним ношеним одягом (то сир у мишоловці), а відновленням вітчизняної легкої промисловості. На жаль, їм уваги приділяється менше, ніж тим, хто розповсюджує в Україні запахи чужих тіл. Ентузіастів відродження галузі ігнорують, а для реалізаторів зарубіжного ношеного одягу створюють преференції. Нехтування промисловістю — це приниження інтелектуального потенціалу народу, гальмування розвитку науки й освіти. За великим рахунком — підрив національної безпеки і позбавлення молоді майбутнього на рідній землі й інноваційного іміджу держави.
Кому подають милостиню на вулиці — немічним. Отакими нас і сприймають (або хочуть бачити) ті, хто наповнює Україну запахами чужих тіл. Вони, ті запахи, відвертають увагу від того, що насправді нам потрібно. Але (в цьому й парадокс!) поки наша влада тішиться секонд-хендом, далекий Китай зумів побачити в Україні, образно кажучи, криголам, який може через лід прокласти інноваційну дорогу розвитку. Так назвали Київський національний університет технологій та дизайну. Бо саме його міжнародні експерти внесли до списку ТОП-100 найпрестижніших дизайнерських шкіл світу.
Освітній криголам пливе до інноваційних горизонтів
Кажуть, що подібне притягує подібне. Що ж спільного у КНУТД та Китаю? В умовах хаосу і байдужості університет зумів забезпечити виконання своєї місії. Під час пандемії Китай — єдина держава, що змогла забезпечити приріст ВВП. Тож прагнення успіху, вміння його досягати — спільна риса двох партнерів. Успішний Китай побачив, що успішний університет зможе сприяти його інноваційному розвитку. І на запрошення уряду Піднебесної Київський національний університет технологій та дизайну відкрив там Український інститут. Наші вчені вчать китайців інноваційних технологій.
Якщо вони є, потрібні Китаю (і не лише йому), чи сприяє українська влада їх підтримці хоча б так, як робить це для секонд-хенду?
У легкій промисловості (ентузіасти ще тримають на плаву окремі підприємства) КНУТД називають лідером галузі, а ректора Івана Грищенка — натхненником і організатором відродження. Не випадково. Бо університет став не лише навчальним закладом, а й науково-дослідною та впроваджувальною установою. Тут розробляють інноваційні технології (три роботи відзначені державними преміями в галузі науки і техніки), які дають вітчизняним виробникам змогу конкурувати із зарубіжними. Впроваджують їх випускники університету. При цьому зарубіжні експерти прогнозують, що молоді дизайнери, які закінчують КНУТД, зможуть стати законодавцями моди в Європі.
Важко переоцінити внесок Київського національного університету в обороноздатність держави. Засоби індивідуального захисту, одяг і взуття, білизна спеціального призначення — все це розробки КНУТД.
На жаль, кажуть і в університеті, і на підприємствах, великого інтересу до вітчизняної продукції державні структури не виявляють.
Один лише приклад. Депутати Київміськради проводили в КНУТД виїзне засідання. Для них організували виставку товарів, які може виробляти Київський освітній інвестиційно-технологічний кластер легкої промисловості. Створений він за ініціативою академіка НАПН України Івана Грищенка. Захопленню побаченим не було меж. Депутати обіцяли зробити все для того, щоб імпортну продукцію, яка використовується для потреб Києва, замінити товарами виробництва кластера (вони дешевші і не гіршої якості). Збігло багато часу, а обіцянка залишилась цяцянкою.
І все ж в університеті не опускають руки. Працюють під девізом, який з перших днів ректорства проголосив Іван Грищенко: «Не чекати змін, а творити їх!». Освітній криголам веде за собою підприємства. Попри всі труднощі, їх стає дедалі більше, є надія, що з часом хвиля товарів, які виробляють, змиє з полиць секонд-хенд із запахом чужого тіла. Звичайно, зусиль самих лише ентузіастів для цього мало.
Сьогодні освітню, наукову, координуючу і пропагандистську місії відродження легкої промисловості звалив на свої плечі ректор Київського національного університету технологій та дизайну Іван Грищенко. Що ж показує його досвід?
Візія-місія-кейс-панель
Професор Іван Грищенко вірить у потенціал народу і все робить для того, щоб освітою і науковими здобутками його посилювати.
Антикризовий менеджер Іван Грищенко підтвердив істину: без розвитку освіти та науки не розвиватиметься промисловість, і навпаки. Цей взаємозв’язок зруйновано 30 років тому — влада не намагається його поновити. А саме завдяки тісній співпраці з виробничниками ректору вдалося вивести КНУТД на освітній рівень, а промисловцям конкурувати із зарубіжжям.
У державі немає комплексного підходу до розв’язання проблем — Грищенко на своєму рівні його забезпечує. Тому в державі окремо проводять реформу освіти, окремо реформу економіки.
А це ж — одне ціле. Щоб так було, Іван Михайлович ініціював створення Київського кластера легкої промисловості. Крім університету до нього ввійшли провідні підприємства столиці та Київська міськдержадміністрація. Ланцюг освіта — наукові розробки — виробництво не розривається. На жаль, найслабша ланка в ньому — міська влада, яка недостатньо сприяє роботі кластера. Якби ж робила це, то, крім усього, розв’язувалась би й проблема підготовки кадрів для галузі на всіх рівнях.
Те, що реформа економіки в цілому пробуксовує, — факт. Провали й невизначеність впливають і на освітні процеси. Яких і скільки спеціалістів готувати сьогодні, не знає ніхто.
Найоб’єктивнішим екзаменатором випускника є роботодавець, який, до речі, має брати участь і в складанні планів його підготовки, а його для багатьох випускників немає, то хто скаже, кого там навчають?
Замість того, щоб розв’язувати цю проблему комплексно (досвід КНУТД), є випадки будівництва повітряних замків. Особливо відзначаються грантоїди. Нахапавши зарубіжних слів (чи не продовження запаху секонд-хенду), вони намагаються щось радити університетам. Ось і нещодавно довелось читати про візію такої установи. Розкриваю великий тлумачний словник сучасної української мови. «Візія» — привид, мара, видовище, так значиться. Додаймо сюди слова «місія», «кейс», «панель», які дуже полюбляють окремі науковці. Їх порада звучатиме приблизно так: «місія-візія-кейс-панель». Щоправда, не такий результат нам потрібен.
Тож не «візія» слід досліджувати, щоб потім займатись словоблуддям. Вихід з кризи в реальному житті, а не в оспівуванні привидів.
Вибір керівником і, звичайно, науковцем шляху розвитку свідчить про його інтелектуальний і фаховий потенціал. Коли ж неозброєним оком видно, що зроблене помилкою (її можна виправити) не назвеш, то навіч — прихований намір. То як оцінювати з точки зору логіки і здорового глузду ставку влади на секонд-хенд? А йдеться не лише про економіку. Гальмуються освіта й наука, бо немає підприємств, які потребують інтелектуальних кадрів. Молоді пропонується одягати секонд-хендове взуття і втікати за кордон. Ось таке видовище пропонує нам «візія» із запахом чужих тіл.
Микола ПЕТРУШЕНКО, заслужений журналіст України.
