Нинішнє покоління села.
Господарства підтримують пенсіонери, а молодь виїжджає на заробітки, бо це єдина можливість утримувати сім’ї.
Найбільшого розквіту Вербівка досягла в XIX столітті, коли була власністю ректора Львівського університету Миколи Нападеєвича. Цьому відомому правнику австрійський імператор навіть подарував шляхетський титул. Він збудував млини, школу, церкву, капличку, розширив власне господарство. Населення колись сягало тисячі осіб.
Що згадують, чим живуть нинішні мешканці Вербівки, колишнього ректорського села? Отож невеличка мандрівка в минуле і сучасне дивовижного населеного пункту, який тричі поставав з попелу.
Між двох шляхів
Нещодавно у Вербівці облаштували сучасну дорогу від кордону з Польщею в Шегинях і до Львова. Тепер автомобілі минають районний центр Самбір і через село їдуть до Рудок, а звідсіля — до обласного центру. Рух пожвавився, тиха центральна вулиця завирувала. Жити тепер веселіше, бо заробітчанам та студентам легше діставатися в рідні домівки.
Протягом останніх трьох десятиліть на дорозі не бачили ремонтників. Єдина маршрутка лише у вихідні курсувала до Львова, де шукали кращої долі вихідці з Вербівки.
Дорога вселила надію на кращі сподівання: може, прийде інвестор, якому приглянуться тутешні родючі землі й гарна місцевість. З одного боку села протікає річка, а з другого — розкинувся молодий ліс. Першими поселенцями були торговці, які прямували на схід. За історичними переказами, вони побачили гарну місцину і тут оселились.
Нині хороша дорога — це надія на зміни. Щоб молодь трималася села, потрібні робочі місця.
На початку 1990-х у Вербівці відкрили філіал Львівського радіотехнічного заводу. Паяли плати і кабелі. Сто осіб працювали у дві зміни.
Та під час економічної кризи виробництво закрили, а будівля філіалу досі стоїть у занедбаному стані і продається за символічною ціною — 73 тис. грн.
Виживали за рахунок натурального господарства
Вербівка — крайнє село в районі. Тут лише клуб, магазин і початкова школа. На місці колишньої колгоспної бригади — руїни. Збереглося лише приміщення контори, схоже на сільську хату. І жодних благ цивілізації. Виживали за рахунок натурального господарства. Вирощували на городі, утримували корів, свиней, гусей — усе своє. У магазині купували лише те, чого не могли самі виробити. Вербівка мала своїх швачок, перукарів, шевців, столярів. Та найбільше славилася своїми людьми. Молоти зерно їздили на місцевий млин, бо там господарював дядько Захар — найкращий, як вважали, мельник в окрузі.
Чоботи, мешти (туфлі, черевики) шив дядько Несторко. Знав дуже добре свою справу: зроблене його руками взуття роками не зношувалось.
У селі були чи не всі спеціалісти — від покрівельників, бондарів і аж до музикантів.
Усе визначають люди
Якщо ви попросите в нинішніх мешканців села сказати, кого вони найчастіше згадують, то першим назвуть прізвище Петрівських. Це династія вчителів, які кілька десятиліть навчали дітей кількох поколінь вербівців. Про них можна писати книжки, знімати фільми. Вони проживали в приміщенні школи. Якщо в дітей не було грошей, аби купити зошити чи ручки, учні приходили до вчительки з натуральними грошима — яйцями.
Серед найзначніших будівельників назвуть Михайла Пацулу. Він закінчив лише початкову школу, але був майстром на всю округу. Десятки хат збудував у Вербівці. Він реконструював і сільську церкву — замінив купол. Довелося замовляти потужний кран. Усе село переживало, аби майстер не помилився в розрахунках. Але він усе передбачив як дипломований інженер. Буде церква ще віками стояти.
Ще одним пам’ятником за життя для Михайла Пацули був млин на околиці села. До нього теж докладав руки сільський майстер.
А яке село без своїх музик?! Найбільш знаний — Микола Павлів. По вуличному його величали Мельником, бо дід працював на водяному млині на річці Болозівці. Павлів-старший грав на скрипці, а його син Іван на баяні — дуже музикальні були.
А які голосисті. Як співали, то аж у хаті лампа гасла. Останній раз Микола Павлів грав на скрипці на весіллі своєї внучки. Дід підійшов до музикантів, попросив скрипку і заграв свою улюблену:
Шо ви мі, музики, не впізнали,
Шо ви мі штаєра не заграли,
А я хлопець з-під Самбора...
Гуляю-співаю, як холєра.
Після чого по обличчі музиканта покотилися сльози.
А найкращою кравчинею була Софія Андрушко, а по вуличному — Зоська Гранатирова. Це від того, що дід при гранатах служив у війську. На старій німецькій швейній машинці обшивала половину села. У радянські часи за пошиття сукні платили три карбованці, за спідницю — півтора.
Що найбільше вербівцям запам’яталося з минулого життя-буття, то це як за Хрущова заборонили на одному подвір’ї тримати дві корови. Дивувалися: у сім’ї по троє-п’ятеро дітей — як вижити, коли корівчин забрали?! А нині на все село кілька десятків корів — не хочуть тримати, бо нікому важко працювати.
Коли спорожніла Вербівка
У 1990 році у Вербівці відновили символічну могилу Січових стрільців, а обабіч посадили молоді берізки. Це була небувала хвиля духовного відродження, коли на Львівщині відбувалися масові мітинги і команда В’ячеслава Чорновола трощила стару радянську систему.
Першого разу цей пам’ятний знак уночі насипали із землі ще за Польщі. Наступного ранку приїхала поліція і стала шукати організаторів — так і нікого не знайшли. Село було згуртоване і революційне й сильно потерпало від радянської влади.
Після Другої світової війни було помітне істотне скорочення населення. Для того — три причини. Частина односельців загинула на фронті, а ще частина — у лавах УПА. Та найактивніших і найзаможніших жителів села ще вивезли в Сибір — таких було найбільше.
Люди у Вербівці були свідомі й займалися самоосвітою. На початку XX століття зібрали кошти й збудували хату-читальню. Ходили до неї переважно в неділю після церкви. Утримували читальню за членські внески, які сплачували всі жителі села.
Передплачували календар «Золотий колос», журнал «Молодий українець», в якому переважно друкували інформацію про населення різних міст. У фондах бібліотеки налічувалось 150 книжок. У роки війни у Вербівці діяв рух ОУН-УПА. Біля крайньої хати була криївка, яку одного дня оточили енкавеесники. Бій був нерівний і майже всі вояки УПА загинули, серед них — курінний Олексій Кріль, стрільці Іван Тимців, Михайло Тимців, Макар Ткач, Олексій Петюх, Макар Цимбрила. Тіла загиблих кілька днів лежали в центрі села, щоб залякати його мешканців.
Потім була насильницька колективізація. Розкуркулення і занепад села. Найактивніші виїхали на заробітки.
Погляд у майбутнє
Одного разу у Вербівській школі запропонували заглянути в майбутнє: напишіть, яким буде ваше село в третьому тисячоліття. Дитячій фантазії не було меж. Писали про курорт біля лісу, про завод, про дві десятирічні школи.
І для цього були серйозні підстави. У сиву давнину за кілометр від села існувало місто Яморів. Під час риття каналу знайшли викарбувану на плиті згадку, яку передали у Львівський історичний музей. Через це історичне місто проходив торговий центр.
Село двічі нищили татари, а під час останнього набігу у 1620—1624 роках воно було повністю знищено — вирізали всіх жителів, врятувались лише шестеро. З тих часів урочище за греблею називають Могилою. Село пережило пандемію холери.
Тричі воно піднімалося з попелу. У його мешканців закладено ген живучості й оптимізму.
Нині люди живуть надією на кращі часи. Сьогодні як ніколи потрібні ділові господарі, які можуть розкрутити свою справу і повести за собою односельців. Ось у сусідніх Баранівцях повернувся із заробітків земляк і відкрив велику свиноферму.
Обробляє сотні гектарів землі, дає односельцям роботу і дбає про своє село. А Вербівка має хороші стартові можливості: родючі землі, чудова природа, роботящі люди і близько до кордону з ЄС. І ось з’явилася нова облаштована по-сучасному дорога. Отож колишнє село ректора університету чекає на ділових людей та інвесторів.
Нова дорога до Вербівки.
Історична довідка
Село Вербівку (первісна назва — Вєнцковичі) у 1820 році купив Микола Нападеєвич, який був деканом правничого факультету, а згодом і ректором Львівського університету. Він походив з простої селянської сім’ї з Тернопільщини. Вивчав право у Львівському університеті. У 1807-му отримав ступінь доктора права Ягайлонського університету. Працював адвокатом у суді. Від 1813 року викладав у Львівському університеті. У 1828-му став ректором, а в 1834-му отримав від цісаря Фердинанда шляхетський титул фон Вєнцковський.
Львівська область.
Фото Миколи СЕНЕЙКА.
