Старший, Віталій, мріяв бути вчителем і після школи закінчив педагогічний університет. А молодший, Андрій, із дитинства марив технікою, тож подався до політехнічного вишу, після закінчення якого працював на промисловому підприємстві.

Ставши дорослими, обидва знайшли собі наречених, одружилися, в обох народилися діти. Родичалися, спілкувались сім’ями, але з часом такі зустрічі відбувалися дедалі рідше — у кожного своє життя, свої турботи. Та й із плином років для обох було вже зрозумілим: що старшими стають люди, то більше між ними виникає відмінностей, несхожостей, а то й просто несприйняття одним якихось поглядів іншого, хоч він і є братом. Віталій захоплювався книжками, серйозною пресою й змолоду поринав у роздуми — у якому суспільстві ми живемо, до чого прагнемо в себе в Україні, яка є нашим спільним домом? Адже на очах у обох в одному й тому самому краї вершилась сама історія. Спочатку, в молоді для обох роки, промайнули 1980-ті, кінець яких запам’ятався на Донбасі шахтарськими страйками, порожніми полицями крамниць і талонами-купонами буквально на все — від господарського мила й цукру до меблів і побутової техніки. У «лихі» дев’яності обом братам доводилося ще сутужніше. Віталій хоч і працював уже в школі, але зарплату отримував надто маленьку, щоб прогодувати сім’ю, тому змушений був заробляти ще й репетиторством. Не легше жилося й Андрієві: завод, на якому він працював, чи не щороку змінював власника, переходячи з рук в руки від одного до іншого новоявленого «олігарха», а працівникам ледь вистачало грошей на насущне...

Після 2000 року життя в Горлівці худо-бідно починало налагоджуватись. Утім, легких і простих часів на Донбасі не було ніколи. Тут завжди все вирішували так звані «клани», «сім’ї», «круті пацани» тощо. Після радянських часів 360-тисячна Горлівка як місто так званих «комуністично-революційних традицій» продовжувала ще довго залежати від волі колишніх компартійних секретарів, які напрочуд швидко відхопили собі ласі шматочки у банках і різних надприбуткових сферах бізнесу. Згодом на зміну «червоним директорам» до керування справами в Горлівці дорвались уже молоді, але надто спритні кримінальні особи. Місто дедалі більше занепадало, колись гігантські підприємства розграбовували просто на металобрухт, люди біднішали. А освічена й здатна працювати молодь уже не бачила тут для себе жодних перспектив, вважаючи за краще виїжджати на заробітки до інших регіонів і країн.

Початок 2014 року кожен із двох братів зустрів по-своєму. Коли в Києві переміг Майдан і його відголоски помітно пожвавили все місцеве життя, Віталій не приховував радості.

«Тепер нарешті здихаємось оцих «януковичів» — столичних і місцевих, що уявляли себе господарями життя», — говорив він із захопленням.

Але у квітні й травні того самого 2014 року на вулицях Горлівки дедалі більшало невідомих озброєних осіб у камуфляжі без знаків розрізнення. На центральній площі міста чи не щодня проводилися мітинги, учасники яких тримали в руках триколори Росії, а потім і так званої «ДНР», про яку ніхто раніше й гадки не мав. Віталій якось зустрів у місті Андрія, і дуже здивувався, як сильно той змінився.

«Теперь и у нас будут, как в России, высокие пенсии и зарплаты! Главное, не пустить сюда этих бендеровцев. Но тут уже братья нам помогут!» — кивнув він у бік озброєного бойовика з георгіївською стрічкою, що стояв неподалік.

«Якщо вже промовляєш це ім’я, то хоч говори правильно, — зауважив Віталій у відповідь. — Степан Бандера боровся за волю й заможність свого народу, зрештою, таких простих людей, як і ми. А Остап Бендер із «Золотого теляти» — це з розряду того шахрайства, яке з нами зараз, як із вівцями, намагаються провернути твої оці «братья»!

Більше в рідному місті Віталій з Андрієм не бачилися. Старший із сім’єю переїхав 2014 року до іншого міста за сотню кілометрів від Горлівки, у тій самій Донецькій області, розташованого на підконтрольній Україні території. На новому місці, звичайно, переселенцям жилося складно, часом навіть тяжко. Довго звикав до роботи в новому шкільному колективі, ще й чималі кошти витрачав на винайм житла для сім’ї — хоча вдома, в окупованому місті, залишилась порожньою двокімнатна квартира. Але чоловік і його родина жодного разу не пошкодували про власний свідомий вибір — жити в демократичній, вільній Україні.

Натомість Андрій залишився вдома, у Горлівці. Деякий час брати ще підтримували родинні зв’язки. Віталися, телефонуючи один одному, у дні народження та на свята. Доки залишався вільним проїзд через КПВВ «Майорське», то Андрій приїжджав і в справах на підконтрольну територію області. Та з 2020 року окупанти РФ повністю заблокували рух через цей дорожній коридор. Утім, і спільних тем для розмов ставало між братами дедалі менше. Востаннє молодший брат навідався до родичів, подолавши перед тим чималий шлях з рідної Горлівки, в об’їзд України, майже в півтори тисячі кілометрів.

Коли ж приїхав, то сумно розказував братові: «Ты не представляешь, добирался больше суток через три российские области. Потом — таможня, выезд на Харьков и Изюм... А у вас здесь красота: дороги новые, фонтаны, строек много. Словом, Европа. Не то, что у нас. Хоть и живем друг от друга почти рядом».

«Ти ж колись боявся пустити до Горлівки «бендеровцев». А тепер ось, бачиш, сам до них їздиш, долаючи величезний шлях, по пенсію й виплати», — лише й відповів на це Віталій.

Більше родичі не бачилися. Якось дізнався Віталій, що молодший брат нібито отримав новий паспорт — уже третій за рахунком. Окрім паспорта громадянина України та «корки» так званої «ДНР», у нього тепер ще й виписаний десь під Ростовом-на-Дону російський паспорт. Здивувався Віталій, що вмить став його рідний брат «росіянином», хоча ніколи на території Росії той і не жив, а в метриці в обох ще з народження було записано, що батьки їхні — українці. Утім, ще дивнішим здавалося для старшого брата інше: як збирається Андрій і надалі з паспортом РФ у кишені мешкати на території України, в українському місті Горлівці? І з яким паспортом відтак зустрічатиме в майбутньому визволення рідного міста від російських окупантів? Та чи замислювався він над тим, що сам, власними руками зробив себе на своїй, Богом даній українській землі іноземцем?

«Життя нас розсудить, — роздумує над тим, що сталось між рідними людьми, Віталій. — А поки що — тримаймося. Недарма ж промовив наш український геній: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля!».

Фото із сайту https://censor.net