Хтось знаходить там непогану роботу, хтось — відчуття стабільності чи комфорту... Але далеко не кожен, освоївшись у далекій від дому країні, готовий чесно відповісти на запитання: де ти по-справжньому щасливий?

Знайомство із жителем Корсуня-Шевченківського Владиславом Загоровським (на знімку), залишило багато світлих вражень. А найголовніше — відчуття оптимізму: глибокий емоційний зв’язок українців із Батьківщиною дає їй шанс зберегти розумну, перспективну, патріотичну молодь. Двадцятиоднорічний Влад, отримавши у своєму молодому віці шестирічний досвід проживання, навчання і роботи у Польщі, повернувся в Україну. Але вже не у відпустку, а назавжди.

Самодостатністю та рішучістю наш герой виділявся ще у шкільні роки. Тому цілком самостійним стало його бажання після закінчення 9-го класу Корсунь-Шевченківської ЗОШ № 1 здобути освіту за кордоном. Побачити життя поза межами своєї країни, розширити світогляд, отримати нові враження — природнє для активної молодої людини бажання. Тож тільки-но юнаку виповнилося 15, він поїхав навчатись у Польщу. У місті Чарне, що розташоване поблизу міста-побратима Корсуня-Шевченківського міста Хойніце, спочатку рік навчався у спортшколі, потім перевівся у коледж — опановувати комп’ютерне програмування. Спеціальність давалася легко, уже з 16 років почав підробляти, успішно поєднуючи навчання з роботою.

Та досягнуті результати — диплом програміста, досконале оволодіння польською мовою, налагоджений ритм «робота — відпочинок» — усе ж не змогли погасити у ньому відчуття душевного дискомфорту. За тисячі кілометрів від дому так бракувало тепла рідних людей і домівки, не вистачало країни, в якій все — найкраще, просто це (як не парадоксально), можна побачити лише з далекої відстані.

Обміркувавши все без самообману, Владислав повернувся в Україну. Оскільки ж 21-річний вік передбачає службу в армії, хлопець пішов служити, і навіть зрадів такій перспективі. Два з половиною місяці відслужив у Державній прикордонній службі в Оршанці, далі написав рапорт про бажання перевестися на контракт. До того ж твердо вирішив, що ближчим часом подаватиме документи на вступ до Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького.

Утім, тут важливо сказати, що професія програміста аж ніяк не асоціюється із цим енергійним, фізично активним, запальним у позитивному сенсі цього слова, хлопцем. Змалку він займався футболом, волейболом, дзюдо і найрізноманітнішими видами боротьби. Взимку разом із друзями розчищав поле для гри у хокей на Мартанському ставку, влітку поринав у пляжний волейбол. Та й зараз, залишаючи вдома автівку, Влад намагається більше часу їздити велосипедом, аби не засиджуватись і не позбавляти себе цікавих вражень. Та він, власне, і сам зізнається, що багатогодинне сидіння за комп’ютером стало відбирати енергію та живі емоції. А найбільшим «крадіям часу» — соцмережам — хлопець практично не дарує свого вільного часу. А отже, знає йому ціну.

Отож майбутній прикордонник Владислав Загоровський нині мріє вступити у військову академію. Хоч і хвилюються, та більше пишаються його цілеспрямованістю мама, сестра із сім’єю, усі близькі. Його рішення для них було несподіваним, а для когось, можливо, не зовсім зрозумілим. Та для Влада його вибір — єдиний правильний, продиктований волею, розумом і серцем. Чесний чоловічий вибір, який викликає повагу.

До речі

Різні соцопитування демонструють невтішні дані. Згідно з цьогорічними дослідженнями Центру аналізу та соціологічних досліджень (CISR), постійно проживати за кордоном бажає 39 відсотків української молоді віком від 13 до 35 років.

Фото надано автором.