Я побачив: нема більшого блага,
ніж радіти справам своїм,
адже в них — доля людини:
бо хто приведе її побачити, що буде після?

Екклезіаст.

У день 30-річчя Незалежності України орден Ярослава Мудрого директору Національного інституту серцево-судинної хірургії імені М. Амосова, академіку Лазоришинцю вручав Президент України. І зробив це на Майдані — колисці двох революцій, що бачила вся країна і свідоме українство по всьому світі. Подібна честь з боку держави стосується завжди не просто шанованих осіб, але постатей знакових. Ось я й запитав Василя Васильовича під час інтерв’ю, що, на його погляд, він уособлює в зіниці Держави і Президента, якщо в такий знаменний день був обраний до кола людей, які є для України знаковими? Академік Лазоришинець відповів просто: «Для мене це була велика несподіванка. А удостоївся я такої честі, ймовірно, тому, що зробив 8 500 операцій на серці, до того ж це були переважно дитячі серця — новонароджених, немовлят, підлітків. Скажу безвідносно до себе — хірургів такого засягу одиниці не лише в Україні, а й у світі». А далі я попросив Василя Лазоришинця подивитись на список фіналістів відомого телепроекту «Великі українці» і вказати тих, кого він особисто вважає видатними для нації. Василь Васильович назвав Ярослава Мудрого, Тараса Шевченка, Сергія Корольова та Миколу Амосова — і тим самим, по суті, визначив композицію й зміст цієї статті.

«Хочу подвоїти кількість операцій»

Великий князь київський, а ще — ростовський і новгородський, Ярослав Мудрий був видатним державотворцем. Він зміцнив Русь, розбив і назавжди відкинув від Києва печенігів, ствердив Київську метрополію в юрисдикції константинопольського патріарха, започаткував законодавство, карбував срібні монети. Та у зв’язку з героєм цієї статті я нагадав би про Ярослава — будівничого. Адже він заснував Юріїв (нині — Тарту), звів Корсунь, Канів, Переяслав, Лубни, Воїнь, Лукомль, Гюргів (Білу Церкву), розбудував Чернігів і Володимир-Волинський. В Києві довершив зведення Софійського собору, заснував перші монастирі, серед яких і Києво-Печерський, збудував Золоті ворота, Лядську браму, Георгіївський та Ірининський собори, насипав нові оборонні вали навколо міста. Одним словом, ще той був «генпідрядник», а часом й «прораб»!

Директор Інституту Амосова Василь Лазоришинець шостий рік б’ється над зведенням нового корпусу. Кардинальне розширення лікарні вкрай потрібне тяжкохворим, які роками чекають на планові операції. А введення в дію новобудови дасть змогу фахівцям Інституту мало не подвоїти їх кількість. Бо, незважаючи на те, що в Інституті 16 операційних столів, бували періоди, коли операції доводилось робити в дві зміни, і тоді здійснювалось по 25 операцій на день на відкритому серці, і ще більше — ендоваскулярних втручань, зокрема — стентувань, до яких додаються операції з хірургії порушень сердечного ритму. В свій найкращий рік, скрушно зауважує Лазоришинець, амосовці виконали 9,5 тисячі операцій, але потреба в них неспівмірна навіть цій фантастичній цифрі.

Тож Василь Васильович радісно повідомляє: «Гадаю, термін відкриття корпусу в 2023 році — реальний. Цього року закінчуємо оздоблення фасаду і розпочнемо внутрішні роботи з подальшим встановленням новозакупленого обладнання. Кошти є — це інвестиційний проект Кабміну, і вони виділяються щороку згідно з узгодженими планами. Ми кожен квартал звітуємо в Міністерстві економіки про зроблене й отримуємо наступний транш. Хірургічне обладнання дороге, і нам потрібно на 2022 рік 800 мільйонів гривень. Зате після здачі об’єкта країна отримає найсучасніший медичний заклад в Європі. (Хоч тривога не полишає: ходжу по нових поверхах і гадаю — за які кошти я ці площі опалюватиму?)

Зрозуміло, що створений мною колектив готовий до нових завдань. Я роками селекціонував і підтягував молодь на ключові хірургічні позиції в Інституті. Зараз це чудові 35—40-річні фахівці, що, приміром, плідно працюють в царині хірургії ішемічної хвороби серця (в нас вже три такі відділення), порушень його ритму (теж три підрозділи), патологій аорти. І наші багаторазово підтверджені незалежним аудитом результати лікування різних патологій (зокрема, септичних ендокардитів) неухильно дають 1,2-1,3 % летальності, що є, безперечно, найнижчим показником в Європі.

(Була ситуація: кілька років тому з’явилася потреба в оперуванні президента НАМНУ, академіка Сердюка, і на нього посипались пропозиції з клінік США, Ізраїлю і Німеччини. Андрій Михайлович тоді сказав: «В Інституті Амосова летальність внаслідок операції, що мені потрібна — 0,5 %, в Америці чи Німеччині — 2-3 %, в Ізраїлі — 7 %, в Росії — 10 %. Причому в амосовців сучасна методика на працюючому серці, унікальна інноваційна технологія. Яке рішення за цих умов я можу прийняти?» І його успішно оперували в клініці на Миколи Амосова, 6.

До слова, названа методика дала можливість хірургам Інституту знизити летальність операцій з 10 до 0,5 %. А ось щодо нового покоління лікарів — питання інтригуюче. Активна, талановита, перспективна молодь за всієї поваги автоматично становить конкуренцію шефу. Що про неї думає В. В.? «Мене хірургічна змагальність не бентежить зовсім, — щиро відповів Лазоришинець. — Я нею взагалі не переймався. Навпаки. В мене завжди було наймолодше відділення. І тільки на навчання в Італію я за ці роки відправив 30 молодших колег. Хай підвищують фах! Вони повертаються — й стають до роботи. Адже хірургія, крім іншого, потребує здоров’я, фізичної сили і витривалості. І мені було особливо приємно, коли директор Міжнародної школи кардіохірургії на Європейському з’їзді заявив, що найбільш підготовлені лікарі — теоретично й практично, приїздять до них з Інституту Амосова.

А згодом відкрив у нас філіал цієї авторитетної школи».

Про що, крім суто медичних параметрів, каже цей факт? Про почуття престижу. Це потужна духовна сила, що рухає сучасною свідомістю і працює на всіх рівнях: особи, колективу, міста, країни, людства. Унікальність і ексклюзивність зараз — такий само пароль на всіх континентах планети, як сто років тому був універсалізм. В основі явища —почуття гідності кожного народу, і цей вияв патріотизму є святим. Тож хірургічні звитяги амосовців — такий же безумовний внесок в національний престиж українства, як його нематеріальні культурні феномени — Опішня, петриківський розпис, козацькі пісні, кролевецькі ткані рушники, культура хліба й косівська мальована кераміка. Адже кардіохірургія — теж рукотворне диво.

«Уся повнота відповідальності — на мені»

Розповідають, що одного разу на закритій нараді, де вирішувалась доля місячного проекту, розмова загострилась до краю і зайшла в глухий кут. Кремлівським столом уже повз макет місяцеходу, а один з маршалів Радянського Союзу, який обстоював альтернативний варіант місії, відверто лютував: «Ми що — самовбивці? Що ми знаємо про Місяць? А якщо там немає кори, а ваш апарат плюхнеться в нього, як в болото, і народні гроші, вкладені в цю іграшку, втопляться разом з ним? Хто може поручитися, що цього не станеться? Я питаю вас — хто?» І тоді не так гучно, та не менш впевнено пролунав голос: «Я можу поручитися». Чоловік у цивільному взяв аркуш паперу і рішуче написав на ньому фразу, що остаточно переконала урядову комісію: «Місяць — твердий». І поставив підпис — «Сергій Корольов». Він тоді сильно важив своєю кар’єрою.

Лідер амосовців назвав серед великих українців Корольова, напевне, тому, що Сергію Павловичу відповідальність за справу була притаманна винятковою мірою. А Лазоришинець — саме з таких надійних керівників. І дбаючи не про посаду, а про справу свого життя, він беззастережно виходить за межі формальних повноважень у питаннях, що стосуються людей з недугами серця.

Є моторошна статистика. В структурі летальності майже 70 % займають серцево-судинні патології. За 2015 та 2016 роки від серцево-судинних захворювань померла кількість людей, співмірна з кількістю жителів такого міста, як Львів. І згідно з рекомендаціями ЄС, в Україні в рік мають виконувати 140 тисяч операцій на серці. Так ось Василь Лазоришинець, працюючи заступником міністра МОЗ, не лише науково обґрунтував створення організаційної моделі надання екстреної та невідкладної кардіохірургічної допомоги, а й виступив ініціатором створення перших в країні регіональних кардіохірургічних центрів. Зараз їх вже 48 і 34 з них оперують на відкритому серці. Та всі разом вони роблять в рік 18,5 тисячі операцій — а цього ще надто мало.

Російська агресія принесла новий виклик. Адже бойове поранення грудної клітини і серця ні з чим і порівняти. І навіть досвід військової хірургії минулого століття не стає в пригоді — настільки змінилась зброя і характер уражень. Що вже й казати про стан військовика, що зазнав мінно-вибухової травми... Та в Інституті Амосова вже прооперовано більш як 160 бійців, і показник госпітальної летальності при цьому — 0,9 %. Бо рятувати захисників Вітчизни, каже Лазоришинець, особлива втіха, та й жага до життя в них необорна.

Чи оперує директор Інституту зараз власноруч? Оперує постійно. «А коли й хотів би зайнятись іншими питаннями, — жартує В. В., — мене молодші колеги настійливо просять прийти в операційну, бо очікується особливо складний випадок. Хіба відмовиш?» І працює до знемоги. А потім знов жартує: «Від моральної перевтоми мене рятує втома фізична». І так щодня.

А ще амосовці не були б собою, коли б всякчас не розширювали діапазон профільних послуг. Ось і цього року не обійшлось без нововведення: в Інституті настав «льодовиковий період». Що в перекладі на звичну мову означає високотехнологічну операцію з усунення мерехтливої аритмії серця. Вона зазвичай з’являється внаслідок додаткових імпульсів спонтанного походження. Раніше, знайшовши осередок цих імпульсів, лікарі здійснювали радіочастотну абляцію (руйнування тканини), що переривала їх збудження. Але цей метод зберігає можливість небажаних ускладнень. А ось нова методика — кріоабляція, діє на осередок імпульсів режимом наднизьких температур (-190о), і завдяки їй руйнівні імпульси зникають, бо їх осередок перетворюється на кульку льоду. І найголовніше — ця операція не лишає на серці рубців, що трапляється при радіочастотній абляції. А все, що хворому на краще, амосовці завжди беруть на озброєння.

«Не змінив би в своєму житті жодного дня!»

Тарас Шевченко — пророк, велет світового засягу, людина Відродження, поет Народної Сльози і непокори. Та ризикну припустити, що дитячому кардіохірургу Василю Лазоришинцю найбільш близький Шевченків сокровенний ідеал, і «... на землі // Нічого кращого немає, // Як тая мати молодая // З своїм дитяточком малим». А ще в поета можна повчитися вірності собі, що теж знаменно властиво Лазоришинцю. Адже після мук і страждань, знущань і солдатської муштри на засланні, Тарас Григорович з повним правом записує: «Я точно такий же, що був і десять років тому. Жодна риса в моєму внутрішньому образі не змінилась». А це потребувало крицевої мужності і віри в себе.

«А ще, — каже В. В., — мене хвилює Шевченкове зізнання: «Ні, не однаково мені!». Я надто не люблю байдужих людей — вони в нашій справі неприйнятні». Людина твердої породи й міцного кореня, Лазоришинець, будучи рідкісно доброзичливим до колег, найсуворіші вимоги лишає собі. І бере тут за приклад поведінку Амосова: «Йому була притаманна абсолютна відвертість в оцінці самого себе — до самої нищівної самокритики».

Хоч як парадоксально це звучить, та ця суворість не руйнує віру в себе й своє покликання. Натомість спрацьовують звички, вироблені роками. Наприклад, максима вдосконалення. «Не уявляю себе без постійного навчання, — пише В. В. — Певен: ми маємо активно вивчати праці іноземних асів нашого фаху поряд з вітчизняними — класиками кардіології і кардіохірургії. Вчитися треба невпинно — аби не схибити на шляху, який ми обрали. Бо, направду, наш фах — невимовно складна робота».

Між іншим, є суттєва різниця між реальною складністю операцій і масовими уявленнями про них. Приміром, в Інституті Амосова успішно здійснюють цілу низку хірургічних втручань, що об’єктивно складніші за трансплантацію серця, яку загал вважає вершиною хірургічної майстерності. Ось є, скажімо, така патологія — гіпоплазія (недоформування) лівих відділів серця, коли в людини відсутній чи значно зменшений лівий шлуночок, що помпує кров, а вихідна аорта — не більше 4-х міліметрів. І кровопостачання серця здійснюється зворотно — за рахунок Боталової протоки. І коли в новонароджених ця протока починає закриватися, 90 % немовлят помирають в перші 10 діб життя. Завдання хірургів у цей проміжок часу — переформатувати таке серце, створити нову аорту, зробити так, щоб правий шлуночок працював на два кола кровообігу. Потім, через роки треба робити ще дві корегуючі операції, але ось ця перша — найскладніша і вирішальна.

В активі амосовців майже 75 (!) таких операцій — рівних яким у серцевій хірургії не існує. І в Україні живе їхня колишня пацієнтка — 13-літня дівчинка, яка успішно пройшла всі три операційні етапи.

Інститут Амосова — єдиний в країні, що робить такі операції. Для інших вони й досі недосяжні. Завдяки чому вони до снаги амосовцям? На це є принаймні три вагомі причини. Перша — напрочуд сильний науковий потенціал клінічної практики тамтешніх фахівців. В Інституті нині працюють три академіки медичної академії наук України, два члени-кореспонденти Національної академії наук (В. Лазоришинець і А. Руденко), члени-кореспонденти НАМНУ, 28 докторів (18 з них — професори) і 57 кандидатів медичних наук. Такого сузір’я наукових кадрів не має жодна установа медичної академії, не кажучи вже про кардіохірургічні центри країни. І вся ця інтелектуальна потуга стосило діє на єдиний результат!

Друга позиція: діагностичне і оперативне обладнання клінік Інституту. Вони оснащені рядом апаратів найвищого новітнього технічного ґатунку. Приміром, тут встановлений унікальний комп’ютерний томограф, що дає можливість виконувати 640 «зрізів» — до цього року він був єдиний в Україні. Про інше обладнання й говорити годі —воно на рівні світових зразків. Чого, скажімо, вартий апарат для ультразвукового дослідження серця, що дає можливість вивчати життєздатність міокарда, а не лише оцінювати його «механічний» стан. І, звісно, ядерно-магнітно-резонансний томограф (ЯМРТ) з цілим рядом діагностичних і спостережних програм, без яких сучасна медицина неможлива.

Та все ж вирішальною в кардіохірургії є майстерність хірурга — недарма ж люди кажуть: точно, мов у хірургії! А вона — різновид високого рукоділля, де все — на «кінчиках пальців», знаннях, досвіді, інтуїції і таланту, тому й чуємо інколи (бо це велика рідкість) — хірург від Бога! Академік Лазоришинець дотримується тут народної настанови: кому багато від Бога дано, той має більше повернути людям. Амосовці й зберігають тисячам пацієнтів життя, дароване Всевишнім. Що стосується безпосередньо Василя Васильовича, то він настільки вірний обраній дорозі, що доля веде його прихильно й осібно. Він діє — і йому дається.

«Двобій з хворобами серця й судин — місія, яку заповів нам Амосов»

У першоджерелі — монографії В. Лазоришинця «Серце в хірургії», в судженні, що взяте мною в підзаголовок, Микола Михайлович Амосов названий великим. Василь Васильович навіть уточнив: «Це росіянин, що став великим українцем». І книга, на яку я посилаюсь, сповнена схиляння до засновника Інституту, невпинного новатора, трудівника операційної, блискучого науковця, видатного теоретика кардіохірургії, «вчителя над всіма вчителями» в стінах, в яких академік Лазоришинець працює вже більш ніж 30 років. До слова, Амосов, згадуючи початок роботи своїх клінік в 1975 році в тоді ще новому корпусі, писав: «Третій поверх був призначений для наймолодших — до трьох років, дітлахів... Нині там правлять молоді і талановиті Вася Лазоришинець і Ілля Ємець. Я їх недарма іменую талантами: саме вони найбільш просунулися з операціями при вроджених вадах серця, здійснивши прорив в кардіохірургії дитячого віку». Це Амосовське визнання й благословення дорогоцінне — великий хірург високі оцінки навсібіч не роздавав.

Своєю чергою лідер сьогочасних амосовців глибоко шанує своїх вихователів і вчителів — Миколу Амосова, Геннадія Книшова, Михайла Зіньковського. І коли я в цьому зв’язку нагадав Василю Васильовичу, що в клятві Гіппократа всім відоме положення етики лікаря «Не нашкодь!» — лише четверте, а три попередні зобов’язують його бути вдячним Вчителю і ділитися з ним своїми статками, Лазоришинець незворушно і впевнено додав, цитуючи по пам’яті: «а його нащадків вважаючи за своїх братів...».

Утім, директор Інституту Амосова є вірним амосовцем не з огляду на готовність піклуватись про тих, хто спорядив його на хірургічний терен: він є органічним спадкоємцем духу цієї школи, єдиної медичної доктрини Інституту, що в свій час зародившись, тягнеться далі — в линку нескінченність. Бо така вже властивість у всього живого і гідного — не губитись в бутті.

А з Амосовим Лазоришинець збігається в найбільш суттєвому. Свого часу Микола Михайлович відмовився від намагань довести спільноті, що йому і фахівцям його інституту до снаги освоїти пересадку серця. Академік Лазоришинець пояснив: для Вчителя це була відмова від популізму, повна відсутність пихи і зрілий стратегічний хід: «Займаючись пересадками, ми могли б відстати у напрямах, в яких зараз лідери! А це, приміром, більш ніж успішне лікування септичних ендокардитів, коронарної патології на працюючому серці, і що найважливіше для мене — ми ефективно оперуємо маленьких дітей з вродженими вадами серця. Ми також навчились долати рівень серцевої недостатності електростимуляцією водночас в обох шлуночках — а ще кілька років тому ця патологія була одним з прямих показань до обов’язкової пересадки серця». Тобто амосівці в цьому випадку вчинили згідно зі зрілим концептом: якщо проблему не можна розв’язати в лоб — над нею підносяться!

Тому, відверто кажучи, навіть у наш складний й повний викликів час за долю Інституту Амосова тривоги не виникає. Наперед віриться, що з його нинішньою управлінською командою новий корпус лікарні буде добудований і прийме стражденних хворих, що національний бренд науково-медичного закладу ще більше ствердить своє повсюдне визнання, що в стінах Інституту збережеться дух милосердя, любові, високої фахової компетенції й пошуку, а його хірурги врятують ще не одне згасаюче життя, тривалість якого, інколи, вимірюється першими днями.

Й останнє. До публікацій в наукових журналах існує вимога: вони мають містити ключові слова теми, якій присвячені. Якщо застосувати це правило до статті про академіка Василя Лазоришинця, то цими словами найперше будуть: будівничий, новатор, знакова постать, видатний кардіохірург, спадкоємець, національний діяч. Зазвичай цей елемент оформлення роботи дублюється ще й англійською. В нашому випадку вповні достатньо рідної мови: її, власне, завжди вистачає, аби дати портрет сина України, що мислить і діє згідно зі своєю місією. А ключові слова стосовно Василя Лазоришинця, схоже, вичерпно пояснюють, чому високу державну нагороду Президент України особисто вручив йому на Майдані.