Йдеться про необхідність зменшення обсягів природних ресурсів, які витрачають на виготовлення кожної одиниці продукції, зниження кількості забруднюючих речовин, відходів, утворення яких пов’язане з виробництвом одиниці продукції кожного із секторів (галузей) господарства та економіки загалом. Врахування екологічної складової в економіці, тобто екологізація економіки, є основним індикатором національної конкурентоспроможності і гармонізації природокористування. Саме про це наша бесіда з директором Інституту проблем ринку та економіко-екологічних досліджень НАН України, доктором економічних наук, академіком НАНУ, лауреатом Державної премії у галузі науки і техніки Б. Буркинським (на знімку).

— Борисе Володимировичу, про екологічні чинники, зокрема в економіці, говорять дуже багато, говорять про різне. Але як науковці трактують це поняття?

— Екологізація економіки — це мінімізація забруднення довкілля та раціоналізація використання природних ресурсів у межах виробництва, споживання та обміну між людьми, а також урахування екологічних чинників як пріоритетних під час прийняття управлінських рішень на різних рівнях: від підприємства — до держави та міжнародних організацій. Цей процес склався еволюційно, в результаті виникнення об’єктивної необхідності не тільки усувати негативні наслідки техногенного впливу на навколишнє природне середовище, а й попереджувати їх.

Широко відомим є історичний факт, який свідчить про те, що може статися з цивілізацією внаслідок загострення суперечностей між обмеженими природними ресурсами та водночас неспинним зростанням потреб у ході господарської діяльності. Йдеться про екологічний колапс на острові Пасхи — як відповідь на питання про доцільність виникнення та розвитку екологізації економіки. Інший приклад — з історії колишнього Радянського Союзу: поворот сибірських річок у Середню Азію. Саме завдяки зусиллям економістів-екологів Академії наук цей проект не було розпочато і, відповідно, попереджено масштабні соціальні та екологічні збитки.

З наукового погляду одним із основних завдань екологізації економіки є інтерналізація зовнішніх ефектів, тобто включення збитків, спричинених забрудненням, у витрати його винуватців. Зокрема, основою екологічних податків і штрафів є теорія «провалів ринку» Артура Пігу, згідно з якою без державного регулювання неможливо вирішувати екологічні питання. З іншого боку, за умови чіткого визначення прав власності на природні ресурси, як це визначено нобелівським лауреатом Рональдом Коузом, ринок здатен без втручання держави регулювати процеси природокористування.

Широке визнання та практично одразу жорстку критику екологізації економіки пов’язують з доповіддю Римського клубу, що опублікована в книзі «Межі зростання» 1972 року, яка заклала наукові основи концепції сталого розвитку. Автори вперше в історії привернули увагу людства до глобальних соціальних та економіко-екологічних проблем і спрогнозували можливість екологічного колапсу в другій половині XXI століття за умови збереження темпів зростання і характеристик усталеного бізнесу. Водночас авторів доповіді звинувачували як власники великих промислових підприємств, а саме — у політичному просуванні ідеї «нульового економічного зростання», науковці — у методологічних помилках прогнозування, так і церква -у тому, що перенаселення є однією з проблем людства. У подальшому Римський клуб періодично оприлюднював доповіді на протидію критиці та для корегування прогнозу.

На сьогодні, зважаючи передусім на проблеми, пов’язані зі зміною клімату, ідеї, закладені в «Межах зростання», сприймаються як політично визнане наукове підґрунтя для реалізації Глобальних цілей сталого розвитку 2030 та Європейської зеленої угоди 2050, які, до речі, підтримує й Україна.

— Саме Інститут, який ви очолюєте, чи не першим в країні почав торувати цей шлях...

— Екологізація економіки як пріоритет суспільного розвитку — прописана в місії та назві нашого Інституту, в якому проводяться саме «економіко-екологічні» дослідження, тобто «економіка для екології», а не навпаки.

З 1970 року в Інституті закладено новий «еконологічний» науковий напрям, пов’язаний з моделюванням економіко-екологічних процесів і дослідженням Світового океану та формуванням морегосподарського комплексу в інтересах ресурсно-екологічної безпеки та соціально-економічного розвитку України. Наукові розробки і активна позиція Інституту в 1970-80-х роках дозволили довести безперспективність та неефективність і, відповідно, зупинити реалізацію проектів будівництва Керченського та Дніпро-Бузького гідровузлів, каналу Дунай — Дніпро, Березівського хімкомбінату, що являли собою серйозну загрозу екологічній рівновазі та рекреаційному потенціалу Причорномор’я.

Фахівці Інституту брали участь у розробці Національної програми досліджень і використання ресурсів Азово-Чорноморського басейну та інших регіонів Світового океану на 2009—2034 роки, а також Цілей сталого розвитку на 2016—2030 роки та Стратегії сталого розвитку України і Плану дій щодо її реалізації.

Станом на сьогодні в Інституті набуває розвитку новий економіко-екологічний напрям, який відповідає вимогам 5-ї промислової революції (Industry 5.0) та євроінтеграційним процесам України, а саме: управління природними активами.

Цей науковий тренд спрямований на посилення екологізації економіки синергією з економізацією екології: вченими Інституту доведено визнання природних активів як окремого класу активів і обґрунтовані управлінські рішення щодо їх впровадження в систему управління активами та фінансового планування, зокрема у формі зобов’язань щодо їх експлуатації, утримання та заміни поряд із традиційними капітальними активами. Нині Інститут працює над розробкою стратегії управління природними активами в межах планування сталого розвитку приморських міст. Природні активи розглядаються як складова комунальної інфраструктури міста, що є одним із найважливіших чинників його економічного процвітання.

— Наведіть приклад використання такого підходу.

— Наприклад, пляжі Одеси, які є частиною берегоукріплювальної системи та водночас рекреаційної зони міста. Пам’ятаєте, як востаннє в 2018 році шторми змили у море значну частину піску, і вода підступила до підпірних стін. У результаті це негативно вплинуло на туристичний сезон і спричинило витрати на зміцнення берегової лінії та ремонт дренажної системи. Ці збитки спричинені як природним чинником, зокрема внаслідок зміни клімату, так і людським чинником, передусім йдеться про руйнування прибережних схилів через їх неконтрольовану забудову. Розв’язання цієї проблеми Інститут вбачає в розробці та реалізації стратегії управління пляжами як природними активами, перший етап якої включає: інвентаризацію пляжних територій, їх вартісну оцінку та процедуру постановки на баланс міста. Другий етап — це реконструкція пляжів хоча б до рівня 1960-х років, коли на Одеському узбережжі й була створена протизсувна система споруд і пляжів; а також їх укріплення та інноваційний розвиток за рахунок «зелених» інвестицій — відповідно до нових викликів XXI сторіччя.

І третій етап — це введення пляжів у господарський оборот із метою розвитку ринку рекреаційно-туристичних послуг, а також значної економії місцевого бюджету шляхом фінансування системної експлуатації та утримання пляжів на противагу значно витратнішому реагуванню постфактум на наслідки катаклізмів і техногенної діяльності.

Бізнес і промисловість є і мають залишатися ключовою рушійною силою в суспільних змінах, які ми переживаємо. Проте вони повинні ставити добробут індивіда в центр господарчого процесу та не тільки враховувати, а й поважати виробничі межі планети. Дослідження та інновації, зі свого боку, повинні слугувати переходу до стійкої, орієнтованої на людину економіки, що надає перевагу моделям циркулярного виробництва та підтримці екологічно дружніх і енергоощадних технологій, і є основою соціальної стабільності — запоруки стійкості людства до зовнішніх потрясінь.

Записав В’ячеслав ВОРОНКОВ.

Одеса.