«Червона рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори», «Пісня буде поміж нас», «Незрівнянний світ краси», «Горобина», «Батько і мати», «Зачаруй», «У Карпатах ходить осінь», «Смерекова хата», «Стожари», «Гай, зелений гай», «Родина», «Гей, ви, козаченьки», «Стрілецький романс» — хто із шанувальників української естради не знає цих пісень у неповторному виконанні народного артиста України, лауреата Шевченківської премії Назарія Яремчука. А загалом у його репертуарі — понад 120 піснетворів.

...Півстоліття тому. На Центральному телебаченні у Москві перед багатомільйонною аудиторією лунає пісня «Червона рута» у виконанні її автора, студента Чернівецького медінституту Володимира Івасюка і ще двох буковинських легенів — Василя Зінкевича і Назарія Яремчука. У фінальному телеконкурсі «Пісня-71» вона визнана піснею року в Союзі. Наступного року такий самий успіх чекає на новий твір чернівецького студента

«Водограй», який полинув у світ у виконанні Мирослави Єжиленко і Назарія Яремчука. Тоді ще й автор цих пісень, і їх виконавці були звичайними учасниками художньої самодіяльності — таких у країні були тисячі, як не мільйони. Один корифей радянської пісні захоплено мовив: «Ничего себе аматоры!». На професійну сцену «Смерічка» зійшла в 1973 році, коли почала працювати у Чернівецькій філармонії.

Після цього тріумфу на столичній сцені «Червона рута» залунала по всьому Союзу, а також за його межами. Ця пісня стала музичним талісманом України й донині ним залишається.

А сам Назарій прийшов у самодіяльну «Смерічку», щойно закінчивши середню школу. Прослухавши доволі популярну тоді пісню «Кохана», художній керівник вокально-інструментального ансамблю Левко Дутківський мовив: «З цього хлопця буде толк». І наче у воду дивився. Принагідно зауважу, що саме Вижниця — симпатичне містечко на березі Черемошу, де народилась і творчо сформувалась «Смерічка», стала колискою української естрадної пісні. Красивий тембр голосу, своєрідна виконавська манера, шляхетна зовнішність, вроджена артистичність — усе це насамперед характеризує Назарія Яремчука як співака. Йому щиро аплодували в Україні, Росії, Монголії, Афганістані, а вже згодом — у Канаді, США, Аргентині, Бразилії, Парагваї... У 1978-му він стає заслуженим артистом України, а ще через три роки — дипломантом Міжнародного фестивалю естрадної пісні «Братиславська ліра». Співочий талант — то родинний посаг Назарія. До пісні почасти зверталися і батько Назарій Танасійович, і мати Марія Даріївна попри важке життя, яке вони прожили.

Біда, як завжди, прийшла несподівано. Кажуть, що то нагадали про себе виступи співака перед ліквідаторами аварії на Чорнобильській АЕС. А їздив Назарій туди, на вражену радіацією землю, декілька разів. Бо так велів обов’язок, підказувала совість. Операцію, яка тривала кілька годин, зробили в Канаді за сприяння брата по батькові Дмитра. Здавалось, усе минеться, бо почувався начебто краще. Навіть декілька разів виходив на сцену.

«Востаннє він виступав у Києві, на Співочому полі (28 травня 1995 року, за місяць до своєї кончини. — Авт.). Перед виступом поставив кілька стільців та приліг на них, але швидко піднявся, через силу усміхнувся: «Нічого, мине, коли я співаю — мені легше». На сцену вийшов стрімко, співав легко. Але коли помахав до публіки рукою, то це у нього вийшло якось невпевнено, рухи стали кволими, немов співак прощався зi своїми слухачами, — згадує поет-пісняр Андрій Демиденко. — Після цього сказав: «Андрійку, життя кінчене. Давай вип’ємо». Випили по келиху червоного вина й розцілувалися. Назарій ліг у лікарню. У нього почалися страшні болі. Відмовився приймати наркотики, бо хтось сказав, що після цього у рай не попадеш. Після смерті на його руках було видно сліди від зубів і нігтів. Так намагався заглушити біль».

Він був справжнім сином Карпат, свого неповторного краю, гірські дороги якого за батьківським подвір’ям досі бережуть пам’ять про опришків і «лісових хлопців» з УПА, тих відчайдухів, які воліли вмерти вільними людьми, ніж зігнути коліна перед поневолювачами. Такими розкриллям, рвучкістю, оптимізмом озиваються до нас пісні Назарія Яремчука: «Гей, ви, козаченьки, — вітер в чистім полі, Научіть нащадків так любити волю...». Таким був він і у повсякденному житті.

Пряма мова

«Навала московського примітиву створила цілковиту пустку в душах молоді. Добивають нас у власному домі-державі ресторанні, напіввульгарні так звані шлягери із московського шоу-бізнесу. І все це споживає примітивний хохол, як вони кажуть на Україну. Спитаю, хто з українських артистів виступав з концертами в Москві, Ленінграді за останні роки чи раніше? Відповіді нема. А хто з Москви був в Україні? Відповідь — сотні. І насичують нас. А поруч десятки, сотні співаків, композиторів, фестивалів вищого рівня, ніж у Москві, а у пресі — ні слова!.. Образливо. Лише якесь «явище» з Москви ще й родом з України, преса, ТБ, радіо в один голос створюють дармову рекламу для них, а свої? Кращі!!! Замовчуються. Доки така несправедливість, нелюбов буде у нас в Україні до свого?»

Назарій Яремчук.
Зі «Щоденника». Весна 1995 р.

Так склалося, що у 1980-х роках ми жили в Чернівцях у сусідніх будинках, поруч з вулицею Кобилянської у центрі міста. Назарій тоді перебував у зеніті слави, отримав звання народного, його буквально обожнювали слухачі, особливо  жінки. А я очолював корпункт «Радянської України» на Буковині — тодішньої провідної газети республіки. Отож на тій самій вулиці Кобилянської, або як її ще називали в народі Панській, бо вона завжди була пішохідною, ми, бувало, зустрічалися. Здебільшого за чашкою кави чи морозивом. То були недовгі зустрічі, бо обох чекало багато справ. Але скажу одразу, що я ніколи не бачив Назарія набурмосеним чи роздратованим — хоч неприємності траплялися і в його житті. Завжди усміхнений, енергійний, з протягнутими руками для дружніх обіймів. Поспілкуєшся з ним кілька хвилин — і начебто води напився з карпатського джерела. А розмовляти з ним цікаво можна було на різні теми, бо ніколи не замикався у своїй творчості, хоч пісню любив понад усе.

Як, власне, і свій мальовничий Карпатський край, свою працьовиту співочу родину. «Він завше був найпоряднішим з усіх людей, кого я знала: людяний, вихований, невід’ємна частинка природи Вижниччини. Він любив її, а гори, Черемош, скелі допомогли розкрити всю силу його таланту і подарувати людям», — згадує Олена Шевченко, перша дружина співака.

«Тут мені найкраще співається, тут особливе повітря, тут найближче до небес», — сказав якось артист після зустрічі з горянами на полонині Яровиця, що у Путильському районі.

«Найкраща музика — жива природа і найсвітліша на землі», — то слова з однієї пісні, яку так натхненно і невимушено виконував Назарій. І то була не просто поетична метафора, то була життєва філософія співака. Чи не тому, на відміну від багатьох колег, він не рвався переїхати у столицю, а до кінця свого короткого життя залишався в Чернівцях.

Пряма мова

«...Постійно бути в польоті — крізь долю, над суєтою. І при цьому не відриватися від землі. Пам’ятати священні речі: навіщо живеш, звідки ти родом, до чого прагнеш, що скажеш людям, з якого колодязя п’єш живу воду?»

Назарій Яремчук.

А ще дуже любив свою родину, яку за першої нагоди відвідував — сестру Катерину, братів Богдана і Степана, близьких родичів по материнській і батьківській лініях. Бо самих батьків уже не було на світі. Назарій Танасійович покинув цю землю, коли наймолодшому синові виповнилося дванадцять, а через декілька років не стало і матері — Марії Даріївни. Особливо любив бувати у рідних краях, у батьківській хаті на Різдво, коли гори повсюдно озивалися колядою, коли засніженими вулицями ходив вертеп.

«Часто пригадую Святий вечір незадовго до Назарового «відходу». Він побував у рідних, бо дуже любив цей вечір проводити в родинному колі, і поспішав, бо мав давати концерт у Чернівецькому драмтеатрі. Я зустрів його по дорозі. Він дуже зрадів і таки повернувся. І так щиро попросив: «Заколядуйте, вуйку Тарасе, як лише ви умієте...».

Я колядував, він слухав, а очі сяяли такою непереказною любов’ю і якоюсь особливою чистотою. Я подумав тоді, що, певно, і Господь любить цього чоловіка. І що це — взаємна любов. Але я не знав, що дуже скоро його коляда обірветься на півслові», — то зі спогадів Тараса Дебрина, дядька Назарія, рідного брата його матері.

Понад чверть століття минуло відтоді, як покликав Всевишній артиста на небеса, щоб «у райськім саду він співав». Але зосталися з нами невмирущі пісні у його виконанні, а в його рідній Вижниці земляки і друзі започаткували фестиваль сучасної української естрадної пісні імені Назарія Яремчука «Пісня буде поміж нас», який збирає тисячі шанувальників його таланту з усього світу.

Виросли, змужніли професійно його сини Дмитро і Назар, як і донька Марія, які пішли батьківською стежкою, поєднали своє життя з українською піснею.

Побачили світ декілька цікавих книжок, в яких ідеться про життя і творчість відомого співака. Зокрема, «Назарій Яремчук» Ярослави Кибіч — журналістки з Вижниці та роман «Найважча провина моя» Назарія Андрійчука — молодого письменника з Коломиї.

...Як птах,
зринає пам’ять кожен раз.
Твоя душа вже відійшла до Бога,
А пісня залишилась поміж нас...
Бо голос твій взяла собі Вкраїна,
Щоби учить нас правди і добра.

Ці поетичні рядки, взяті з вірша Вадима Крищенка «Співець», що стали піснею, може повторити кожен з нас.

Щоб правда і добро були невід’ємними від долі нашого народу.

Фото з сайту roduna.org

Пам’яті Назарія Яремчука

До 70-річчя від дня народження Героя України, народного артиста України

Назарію.
Такі, як ти, не відлітають!
Назарію.
Вкраїнський лицарю у золоті
пісень.
Ти так співав!
Так лиш кохають.
І забуття тебе не занесе.
Назарію,
Яке бентежне твоє соло!
Назарію,
Тебе я чую в журавлиному
«курли».
Твої пісні — то сонця голос.
Ти був як ангел,
ангел на землі.
Любив ти світ!
Любив до краплі. До останку.
Твій спів в душі не погаса.
Ти жив як жайвір
на світанку,
Що дзвонить — дзвонить
в небеса!
Назарію.
Такі, як ти, не відлітають!
Назарію —
Вкраїнський лицарю у золоті
пісень.
Ти так співав!
Так лиш кохають.
А де любов —
Там квітне, квітне все!

Андрій ДЕМИДЕНКО.