Мітинг Народного руху України. Сімферополь, 1990 рік. 

Тоді ми разом здобули самостійність через справедливе волевиявлення, разом розбудовували країну, разом мріяли про європейські перспективи. І вільну та єдину Україну тридцять років тому визнав увесь світ.

Згадуючи ті події, український історик, член Крайової Ради Українців Криму Андрій Іванець пригадав цитату гетьмана Скоропадського за підсумками бурхливого 1918 року. Про те, що Україна не може жити, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні — на яких умовах, немає різниці. І Україна буде змушена конфліктувати з тією державою, яка захоче володіти півостровом. Бо, безперечно, Крим — то Україна!

— Пане Андрію, яким ви, кримчанин, запам’ятали 1991 рік?

— 1991-й був дуже непростий і переломний рік для країни. У Криму була напружена ситуація і три (!) референдуми. Перший, напівзаконний, відбувся 20 січня — без достатніх легітимних підстав. Це був референдум про відновлення Кримської автономної радянської соціалістичної республіки.

Київ вирішив визнати його рішення. І за підсумками цього де-факто плебісциту громадян Крим отримав автономію у складі радянської України.

Цей референдум підтримувала центральна влада Радянського Союзу. Але він нагадував гру, аби зупинити рух до суверенізації республік за допомогою автономних утворень і відсунути права кримських татар. У принципі сама ідея відновити автономію Криму належить кримським татарам. Це була їхня програмна вимога з кінця 50-х років: поверніть нас в Крим і відновіть Кримську радянську соціалістичну республіку як національну державність кримських татар.

Загалом 20 січня запитання було дуже неоднозначно сформульовано: відновлення Кримської АРСР, як суб’єкта союзного договору. Кримський істеблішмент став учасником новоогарьовського переговорного процесу зі створення союзу суверенних держав. Тобто на зустрічах у резиденції Ново-Огарьово (неподалік Москви) у Михайла Горбачова була офіційна делегація Української РСР і делегація Кримської АРСР.

На другий референдум 17 березня в Криму було винесено питання «Чи вважаєте ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій будуть повною мірою гарантуватися права і свободи людини будь-якої національності?». Але до загальносоюзного запитання ще додали республіканське консультативне опитування: «Чи згодні ви, що Україна має бути у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?».

У Криму підтримали як перше питання загальносоюзне, так і специфічне українське питання, яке санкціонувало захист суверенітету України під час пошуку нових форм об’єднання республік. Потім відбувся путч, який зірвав новоогарьовський процес зі створення оновленого союзу.

Тоді Горбачов перебував на території Криму. Місцева номенклатура на чолі з Миколою Багровим лояльно поставилася до «гекачепістів», а тому після провалу путчу вона певний час була деморалізована. Але недовго. Після того, як Україна проголосила незалежність, з Москви почалися погрози. Кремль прямим текстом — устами прес-секретаря президента РФ — натякнув, що може висунути територіальні претензії Україні стосовно Криму. Ця заява була зроблена всупереч тому, що між Українською РСР і РРФСР вже існував договір 1990 року, де, зокрема, закріплювалася відсутність територіальних претензій, повага до кордонів обох сторін.

Під час переговорів офіційного Києва з російською владою ніби згладили незаконні територіальні претензії до нас. Але кримський істеблішмент скористався ситуацією, поки Київ вирішував стосунки з союзним і російським керівництвом. На початку вересня кримський парламент ухвалив Декларацію про державний суверенітет Криму. Це був крок до розхитування територіальної єдності України. Формально у документі проголошувалася «демократична правова держава Крим у складі України», йшлося про кримське громадянство, про власність на півострові. Але це був крок на дистанціювання від Києва. Багато хто побоювався — чи правильно зробила Верховна Рада, коли не просто ухвалила акт про незалежність, а й заявила про те, що ще буде референдум 1 грудня: як проголосують люди? а чи у всіх регіонах громадяни підтримають незалежність України?

Голосування за незалежність в Криму 1 грудня мало особливу важливість. Микола Багров у спогадах писав (тоді він очолював Верховну Раду Кримської АРСР), що був одним із небагатьох народних депутатів, які виступали проти проголошення Акта про незалежність України. Але антидержавним силам не вдалося досягти деструктивних результатів. І на референдумі з 67 відсотків кримчан, які взяли участь у голосуванні, 54 відсотки проголосували на підтримку незалежності України. Це підривало позиції як сепаратистських сил, які вели півострів до відриву від України, так і реваншистських проімперських сил в Росії. Ситуація була дуже непроста і в Севастополі, де проживали переважно етнічні росіяни, була певна частина українців і практично ще не було представників корінного кримськотатарського народу, який повертався в Крим. І ось в цьому місті 57 відсотків підтримали незалежність України. Навіть серед моряків Чорноморського флоту більшість голосували на підтримку самостійності. Цей референдум пройшов в Криму для України, миру та спокою в регіоні вдало.

Зазначимо, що кримськотатарські організації не підтримали проведення референдуму щодо відновлення Кримської АРСР. І утворений влітку 1991 року на Курултаї кримськотатарського народу Меджліс засудив «ГКЧП», вітав проголошення незалежності України і те, що країна має закріпити свій вибір на референдумі.

— Які тоді були в Криму лідери громадської думки?

— Кримське суспільство у постдепортаційний і післявоєнний період формувалося на базі радянської ідеології. У 1991 році воно не було однорідним — були і проукраїнські, і проросійські, і прорадянські настрої. Щодо персоналій, то можна подивитися, як проголосували кримчани 1 грудня на виборах Президента. Більшість за Кравчука, 9,5 і 8 відсотків набрали Володимир Гриньов і В’ячеслав Чорновіл відповідно, по відсотку — підприємець Табурянський і Юхновський, і пару відсотків набрав Левко Лук’яненко.

— А які настрої були тоді серед молоді?

— 1991 року я навчався на першому курсі історичного факультету Сімферопольського державного університету (пізніше Таврійський національний університет імені В. Вернадського) і був серед неформального проукраїнського студентства, яке пізніше утворило «Сімферопольське братство». Серед однокурсників на той час були різні погляди. Приміром, прихильники сепаратистської РРК (республіканський рух Криму), а були й такі, хто носив значки РРК на ширинках штанів — на знак презирства. Обговорювали, сперечалися, разом читали листівки і методички різних політичних сил. До рукоприкладства не доходило, але емоції іноді зашкалювали. Особливо після 1991 року, коли проросійська пропаганда набула більшої масштабності.

Сімферопольське студентське братство співпрацювало з Союзом Українського студентства, пізніше увійшло до Об’єднання студіюючої молоді «Зарево». Ми мали проукраїнські переконання і відповідно допомагали близьким за духом силам. Наприклад, співпрацювали з комітетом громадських організацій «Крим з Україною-Соборність» (певний час я був навіть прес-секретарем комітету), агітували на заходах — якою Україна має бути! З іншого боку, бачили як розросталися проросійські чи просепаратистські сили, які мали досить потужну підтримку, в тому числі — фінансову. Приміром, при Сімферопольському державному університеті функціонував Кримський центр гуманітарних досліджень, який готував прокомуністичні проросійські сили. І фінансування було не з проукраїнських джерел. Пригадую видану центром брошурку про геополітику викладача вишу із «поясненням»: Крим має відірватися політично від України, тому що ледь не в мезозої якась плита не так приєдналася до материка.

Був водорозділ і серед наших викладачів — на байдужих, проукраїнських, проросійських. Пізніше дізнався, що, наприклад, один з викладачів Андрій Нікіфоров (радник Аксьонова під час окупації), розповідав на публічному заході, що «украинцы — это вредоносная этническая мутация». Але були серед університетських викладачів і активісти «Просвіти», ті, що займали чітку проукраїнську позицію, як, наприклад, професор Дмитро Урсу, професор Петро Гарчев.

Ми намагалися своїми силами впливати на те, щоб проукраїнські погляди розповсюджувалися. На жаль, 2014 рік показав, що держава недопрацьовувала з населенням Криму. Коли вдалося переломити відверто «сепаратистські тренди», керівництво країни просто віддало Крим на відкуп місцевому істеблішменту, який демонстрував зовнішню лояльність Києву. Тому здебільшого сильно не втручалося у внутрішньокримські процеси. Росія ж працювала системно — через Чорноморський флот, фонд «Москва-Крим», інші структури, які потім дуже активно співпрацювали із так званими співвітчизниками, та інші інструменти. Все ж підкреслю, що так звана «російська весна» у 2014 році була не результатом внутрішньокримських сил, а спецоперацією Кремля, яка прикривалася кримськими сепаратистами та залякувала кримчан міфічними «хунтою» і «фашистами» в Києві. Окупація Криму стала можливою тому, що Київ у певний момент втратив дієздатність. Усі попередні спроби Росії в 92-му, 93-му, 94—95 роках, у 2003 році — Тузла, 2008-му спровокувати на півострові сепаратизм із відповідними територіальними претензіями до України провалювалися. Бо влада була дієздатна і мала можливість дати відсіч будь-якому російському сценарію. Однак Росія цілеспрямовано доводила центральну владу України до краху через вплив агентів, які займали при Януковичу ключові посади в секторі безпеки і оборони, у гуманітарній сфері, інших життєво важливих сферах України, корумпування українського істеблішменту. І, звісно, не лише Крим і   ОРДЛО були метою неоімперських «кремлівських мрійників», коли Росія напала на нашу державу. Вони мріяли про «проект Новоросія» — розірвання нашої країни майже навпіл та утворення свого протекторату із низки українських регіонів. Але їм це не вдалося, тому що після Революції Гідності поступово повернулася дієздатність держави, а добровольці з волонтерами врятували країну у найбільш критичний момент.

Захоплений Крим Росія перетворила на військовий плацдарм, де, зокрема, готує війська для продовження агресії, захоплення нових українських територій. Виникає запитання: що має робити наша держава для розв’язання кримського вузла? У України є обов’язки перед власними громадянами, які опинилися в окупації, обов’язки перед етнічними спільнотами, яких окупаційна влада дискримінує, — йдеться насамперед про корінний кримськотатарський народ і громаду етнічних українців.

Перетворення тимчасово окупованого Криму на мілітаризовану зону із значним угрупованням російських військ для України і цивілізованого світу загалом є категорично неприйнятним. До того ж Крим — це контроль за 80% українського шельфу, а це і наша енергетична незалежність, це біоресурси, торгові морські шляхи. Росія краде наші ресурси: вона щороку викачує по 2 млрд кубометрів з тих родовищ на шельфі, які належать Україні. Причому використовує захоплене українське обладнання, вартість якого важко підрахувати. Лише за дві вишки із українського бюджету було заплачено 800—900 млн доларів. Крим — це і дуже важливий культурний центр, де перебуває розмаїта культурна спадщина світового значення. 10% всіх пам’яток історії, культури, археології, які зареєстровані на сьогодні в Україні, є в Криму.

Україна позиціонує себе як європейська держава, а в основі європейської цивілізації є кілька начал — грецька культура, еллінська філософія, римське право і християнство. Так ось, Крим в минулому був для низки інших регіонів України відчиненими воротами до цих цінностей і цього спадку.

Можна сказати, що повернення Криму є не просто одним із ключових завдань для українських держави і громадянського суспільства. Фактично, за важливістю, амбіційністю і рівнем складності воно у найближчій історичній перспективі є частиною нашої національної ідеї. Це дуже непросте завдання, але воно має великі шанси реалізуватися. І якщо держава і вся політична нація будуть наполегливо працювати над ним, а потім у слушний момент скористаються можливостями, які з часом виникнуть, ми обов’язково повернемо контроль над півднем України.

Росія, коли вперше у постгітлерівській Європі окупувала частину території іншої суверенної держави, підірвала світовий порядок, а Крим перетворила на територію страху і безправ’я. І щоб прикрити цей факт, Кремль у силу відсутності юридичних підстав для окупації та агресії загалом, почав використовувати квазіісторичні аргументи. В хід пішли: «Крим — ісконно русская зємля» (але ніякого історичного підґрунтя для таких заяв немає, російський народ не формувався на цій території), і що «київський Князь Володимир у Х столітті хрестився в Херсонесі, то треба у держави з центром в Києві відірвати цей шматок землі» (по суті, саме цей сміхотворний аргумент висував Путін у 2014-му). Дуже незручний для російських імперських реваншистів і пропагандистів факт, що кримські татари є корінним народом! Він підриває російську міфологію. Одним із найнебезпечніших міфів, який розповсюджує і використовує Кремль, є те, що «русские и украинцы — один народ». Він, по суті, заперечує права українців на духовну і культурну суверенність. І якщо, мовляв, немає своєї культури, історії, то навіщо вам держава. Ця ідея відверто шовіністична!
— Але рано чи пізно буде відновлено міжнародне право.

— Над цим мають працювати як українські держава і суспільство, так і світова спільнота.

В України є серйозні шанси відновити контроль над цими територіями в довгостроковій перспективі. Ми мусимо проводити серйозну роботу з розбудови державного апарату, модернізації економіки, з розвитку військово-оборонного сектору і з консолідації суспільства, створення міжнародної коаліції. Великий плюс, що запрацювала «Кримська платформа». Але можливість повернути Крим може виникнути не лише у довгостроковій перспективі, оскільки процеси в РФ непередбачувані. Росія, з одного боку, має серйозний потенціал, а з іншого — проводить авантюрну політику.

Легітимний референдум 1 грудня 1991 року — це зразок проведення демократичного волевиявлення в Криму на відміну від того, що демонструвала Росія під час спецоперації із захоплення Криму в 2014 році й також безпідставно називала «референдум». 1 грудня — це одна із знакових дат в кримській історії, яка й надалі зберігатиме морально-політичне значення. 1 грудня для багатьох кримчан є символом того, що настане момент і в Криму знову буде відновлено суверенітет нашої держави, повернуться демократичні порядки, відкритість світу, свобода, повага до прав людини та всіх етнічних спільнот, і ми побачимо процвітаючий півострів у складі України.

Фото з відкритих джерел.