Напередодні річниці Всеукраїнського референдуму «Голос України» звернувся до вінничан, учасників референдуму 1991 року, з проханням згадати, як вони голосували три десятиліття тому і як відповіли б на те саме питання: «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?» тепер.
Співрозмовники дали однакову відповідь: знову голосували б так само — за незалежність рідної держави. Навіть попри те, що їхні мрії не збулися, не такою, як нині, вони хотіли б бачити рідну країну...
«Мої студенти дають віру в краще майбутнє…»
Іван Романюк (на знімку), доктор історичних наук, професор Вінницького державного педагогічного університету, в 1991-му навчався у Києві в аспірантурі тодішнього педагогічного інституту імені Горького (нині Національний педагогічний університет імені Драгоманова. — Авт.). Каже, проживав у гуртожитку, розташованому поблизу станції метро «Дарниця», по вулиці Космічна, 5. Виборча дільниця знаходилася неподалік, у приміщенні школи.
— Такої активності й такого урочистого піднесення, якими вони були в день референдуму, раніше мені не доводилося бачити, — каже Іван Миронович. — Складалося враження, що в людей виросли крила. Здавалося, що тепер країна стане іншою, що в ній стане краще жити. Це читалося на обличчях. Ми прийшли на дільницю кімнатою, тобто всі четверо. Так само дружно виходили з гуртожитку студенти, яким виповнилося 18 і вони мали право голосу. Звернув увагу, наскільки людно було на дільниці. Стали в чергу… Тоді подумав про свою маленьку дитину, яку ми вже виховували з дружиною. На той час синові було тільки вісім місяців. Промайнула думка: коли він виросте, знатиме іншу країну. З такою надією і такими сподіваннями опускав бюлетень у скриньку. Голосував за кращу країну для своєї дитини. Як писав Франко, хоч синам, як не собі, кращу долю…
Ще один період піднесення і гордості за нас, українців, відчув після оголошення результатів референдуму. Нарешті так само радів, коли після референдуму нашу незалежну країну почали визнавати держави світу.
Для мене, науковця-історика, зрозуміло, що 30 років для розвитку держави — це дуже малий відрізок часу. З оптимізмом дивлюся у майбутнє. Розумію, що держава могла б розвиватися швидшими темпами. На жаль, на заваді стоять внутрішні чинники. Так само, як було сто років тому — в час Української революції. Тоді втратили незалежність здебільшого через внутрішні чвари. Де три українці, там два гетьмани…
Віру в краще майбутнє мені дає молодь. Як ніхто, знаю її настрої, бо ж постійно працюю зі студентами. Нинішні юнаки й дівчата трохи інші, ніж були ми в їхньому віці. Але їхні серця так само, як і наші, сповнені патріотизмом. У нинішньому році до нас на історичний факультет вступило сто студентів, сформували чотири групи. Це теж показник: у попередні роки історія не була в пошані серед молоді. Такий факт приємно вражає.
Я запитав декількох своїх студентів: як би вони голосували на референдумі про незалежність держави, якби він відбувся сьогодні? «Пане професоре, ми нашу незалежність не віддамо нікому!»
— Чи може нинішнє молоде покоління кардинально змінити державу? — запитую професора Романюка.
— Непросте запитання, — каже він. — Я точно знаю, що в нас є багато розумних молодих людей, патріотичних, активних, є молодь, достойна обіймати посади в керівництві державою на різних її ступенях — від громади до кабінетів на Печерських пагорбах. Але як посісти такі місця, це вже питання. Кадрова політика в державі має бути більш продуманою…
Швидше завершувати судову реформу
Ванда Дедик (на знімку), суддя Вінницького апеляційного суду:
— Голосувала на референдумі за підтримку Акта незалежності з вірою в те, що Україна буде сильною, технічно розвинутою за своїм потенціалом, ресурсами, демократичною державою. Вірила, що нашу країну змінять на краще талановиті, ініціативні, енергійні люди.
Чи змінилися мої думки нині? Ні, я так само переконана, що ці позиції актуальні і тепер.
Якби нині знову організували референдум, голосувала б так само, як і 30 років тому. Шлях, що його пройшла за цей час наша держава, підтверджує правильність вибору, який зробила я, як і більшість українців, у перший день грудня 1991 року.
Незалежність держави нині — це вже факт, що відбувся, але водночас це і здатність суспільства вирішувати проблеми, що їх диктують час і конкретні обставини. Один лише приклад. У нас восьмий рік війна, знову загострилася ситуація довкола кордону. Не можна нехтувати загрозами північного сусіда, який намагається знищити нашу незалежність.
Турбує, що реформи у багатьох сферах життя так і не відбулися. Через це Україна не може посісти належне їй місце у світовій ієрархії. Так само не може створити умови для високого рівня життя її громадян, для розвитку самої держави. У нас для цього є потенціал і ресурси.
Для мене актуальною є судова реформа. Маю досвід роботи в районному та апеляційному судах. Маю відповідний стаж, тому могла б уже залишити роботу. Однак три роки тому, як і багато моїх колег з досвідом і знаннями, взяла участь в атестації у рамках судової реформи. Зробила це тому, бо вважаю, що доброчесність, як і професійність, є невід’ємною складовою посади судді.
Незалежний, професійний, доброчесний суд, якому довіряє суспільство — одна з основ успішної, незалежної держави Україна. Необхідно швидше завершувати судову реформу. Робити це ефективно, забезпечивши об’єктивність, відкритість та конкурентність у процесі оцінки та вибору суддів.
Якщо брати зброю, то тільки для захисту своєї країни
Петро КирилІшин (на знімку), голова Вінницької обласної спілки ветеранів війни в Афганістані.
Для Петра Кирилішина 1991 рік пам’ятний ще однією подією: на зборах воїнів-афганців його обрали керівником обласної організації. Дотепер очолює Спілку ветеранів війни в Афганістані.
На той час він, випускник Вінницького державного педагогічного інституту, працював методистом у Палаці дітей та юнацтва імені Лялі Ратушної, що в обласному центрі. Разом з дружиною виховували двоє маленьких дітей. Сім’я проживала у гуртожитку.
— Найбільше, звичайно, думалося про дітей, — розповідає Петро Кирилішин. — Не хотілося, щоб син, коли підросте, його так само, як і мене, і тисячі представників мого покоління, відправили зі зброєю у якусь країну. Якщо вже брати до рук зброю, то тільки для захисту рідної землі. Як і мої побратими, розумів: якщо не проголосуємо за незалежність, подібні експерименти над людьми можуть повторитися.
Тільки з Вінницької області три тисячі військових, переважно молодих, як кажуть, необстріляних хлопців, пройшли афганську війну. 140 з них загинули у боях, ще троє пропали безвісти. У пам’ять про них голосував за незалежну Україну.
Напередодні Всеукраїнського референдуму з’являлися публікації про те, наскільки багатою є Україна! — продовжує Петро Кирилішин. — У них йшлося про значний економічний і людський потенціал, про великі запаси природних ресурсів, про те, що держава є житницею Європи… Такі факти додавали оптимізму. Нам, молодим, вірилося, що з таким запасом міцності стане кращим життя в незалежній державі. Адже, як писав Великий Кобзар, у своїй хаті своя правда, і сила, і воля...
Не втрачаю надії на краще — «запануєм і ми, браття, у нашій сторонці». Саме тому нині, як і 30 років тому, знову віддав би свій голос за незалежність держави.
Розмову записав Віктор СКРИПНИК.
Фото надано автором.
