Руслан Стефанчук у день голосування за Закон України «Про всеукраїнський референдум» 26 січня 2021 року.

Яке значення мали результати всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року для Української держави, які кроки робить парламент дев’ятого скликання для посилення демократії прямої дії і як український народ має формувати основні завдання для влади через референдуми. Про це наша розмова з Головою Верховної Ради Русланом СТЕФАНЧУКОМ.

— Руслане Олексійовичу, проведення 1 грудня 1991 року всеукраїнського референдуму про ставлення громадян України до Акта проголошення незалежності України, якого очікували не лише українці, а й світова спільнота, без перебільшення, мало вагому юридичну силу. Як ви з погляду правника оцінюєте відлік нового етапу розвитку сучасної демократичної держави і з чим можете порівняти той день? Поділіться спогадами.

— Для становлення української незалежності проведення всеукраїнського референдуму

1 грудня 1991 року та його результати мали ключове значення. Саме в той день, 1 грудня 1991 року, українцям уперше за багато століть дали змогу самостійно визначитися щодо подальшої долі їх Батьківщини, її розвитку, майбутнього їхніх дітей. І результати були більш ніж переконливі — 90,32 відсотка виборців висловились «ТАК, ПІДТВЕРДЖУЮ» на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності
України?».

Згодом, керуючись саме Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням, Верховна Рада України від імені українського народу — громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, 28 червня 1996 року прийняла Конституцію — Основний Закон України.
Мені запам’яталися слова Ліни Костенко, яка звернулася до громадськості напередодні всеукраїнського референдуму щодо проголошення незалежності України в 1991 році. Вона сказала: «Люди! Ось ви в неділю підете до виборчих дільниць, але не думайте, що це ваші кроки. Це вже хода історії!».

Справді, хода історії відбулася! 30 років тому ми обрали свій шлях — сказали «так» незалежності України.

1 грудня історія дала нам шанс стати справжніми творцями своєї держави, будівниками «власної хати», де панують «своя правда, і сила, і воля».

Якщо ж порівнювати той день з іншою визначною датою в історії України, то вважаю, що його порівняти можна хіба що з 28 червня 1996 року — днем прийняття Конституції України.

— На відстані 30 років які ризики проведення чи не проведення референдуму ви можете окреслити? Що тоді у правовій царині було недосконалого?

— Згадуючи події 30-річної давнини, необхідно пам’ятати, що не тільки політична, а й правова ситуація істотно відрізнялася від сучасних реалій. Чинним на той момент був Закон «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», який був прийнятий 3 липня 1991 року ще Верховною Радою УРСР. Про недоліки та переваги цього закону було за три десятиліття сказано чимало, написано не один десяток наукових робіт.

Однак наголосити хотілося б на одній нормі, а саме — частині другій статті 5 тодішнього закону, в якій зазначалося, що «Виключно всеукраїнським референдумом вирішується питання про реалізацію права народу України на самовизначення та входження Української РСР до державних федеративних і конфедеративних утворень або вихід із них».

Тому попри всі проблеми та недосконалості тодішнього правового регулювання саме нормативні можливості, надані відповідним законом, дали можливість надати рішенню українського народу, об’єктивованому через всеукраїнський референдум, найвищої юридичної сили.

Усі ж інші розмови, які чую час від часу про відсутність правових інструментів виходу України зі СРСР, вважаю просто маніпуляцією або ж банальною необізнаністю.

— Упродовж 30 років в Україні серед інших були й два наймасштабніші опитування — 1 грудня, яке вдихнуло самостійність у серце України, і «псевдореферендум» у Криму 16 березня 2014 року, який фактично встромив ніж у спину. Вони — славетна сторінка і трагічна в історії України. Як запобігти повторенню останнього, аби більше ніколи не було спроб маніпулювати вибором громадян під дулом автоматів.

— Насамперед хочу зазначити, що всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року в жодному разі не можна називати «опитуванням». Згідно з тодішнім законом, референдум — це спосіб прийняття громадянами Української РСР шляхом голосування законів УРСР, інших рішень із важливих питань загальнодержавного значення.

Фактично саме шляхом всеукраїнського референдуму Акту проголошення незалежності було надано вищої юридичної сили, а політичному рішенню про незалежність — найвищої форми легітимізації.

Що ж стосується так званого кримського референдуму. Те явище не можна назвати ні за змістом, ні за формою, ні за юридичною природою референдумом. Це була суто маніпулятивна історія, яка не має нічого спільного ні з правовим полем України, ні зі сталими міжнародними стандартами у відповідній сфері. Саме тому референдум не був і не міг стати юридичним каталізатором тих подій, адже те, що відбулося, нічого спільного з референдумом не мало.

Для того, щоб запобігти таким явищам у майбутньому, у прийнятому Законі України «Про всеукраїнський референдум» ми заклали формулу, відповідно до якої не можуть бути предметом всеукраїнського референдуму питання, які, зокрема, спрямовані на ліквідацію незалежності України, порушення державного суверенітету, територіальної цілісності України, створення загрози національній безпеці України, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі.

— Одна з передвиборних обіцянок Президента України Володимира Зеленського — забезпечення народовладдя на всій території країни. Що зробив парламент цього скликання для демократії прямої дії?

— 26 січня цього року парламент прийняв Закон України «Про всеукраїнський референдум», 8 квітня він був підписаний Президентом України Володимиром Зеленським. А в травні цього року у Верховній Раді України зареєстрували законо-проект «Про місцевий референдум».

Необхідність законодавчого врегулювання проведення місцевого референдуму визначена передвиборчою програмою Президента України Володимира Зеленського «Народовладдя через референдуми», в якій передбачено розробку законодавчого механізму, відповідно до якого український народ має формувати основні завдання для влади через референдуми та інші форми прямої демократії.

У жовтні я направив законопроект «Про місцевий референдум» до Венеційської комісії. Враховуючи визнаний у європейському середовищі авторитет Венеційської комісії, розраховую на отримання об’єктивного експертного висновку щодо законопроекту «Про місцевий референдум». Вкрай важливо, щоб документ став взірцевим законом та дійсно ефективним механізмом реалізації прямої демократії на місцевому рівні!

Однак «пакет законів про народовладдя» не обмежується двома законами. Ми плануємо напрацювати законодавство, яке формуватиме філософію прямого народовладдя,

а саме: законопроекти про петиції, зміни до Бюджетного кодексу, які запровадять бюджет участі на рівні місцевого самоврядування, опрацьовуємо можливість законодавчого впровадження recalls (можливість відкликання тих чи інших посадових осіб) та права народної законодавчої ініціативи.

Окрім того, як мінімум три закони щодо прямої демократії ми бачимо в судовій владі — про мирові суди, про суд присяжних і колективні позови, коли люди можуть об’єднуватися навколо судового захисту щодо якоїсь проблеми.

— На початку 90-х українці вірили, що свобода — вже назавжди! Але останніми роками знову платять за неї життям найкращих. Що вам дає впевненість, що наші мрії й тисячолітні прагнення нашого народу мати свою державу, волю, самостійність ніколи й нікому не вдасться зупинити й ми втримаємо нашу незалежність?

— Українці — вільна, волелюбна нація, яка ніколи не поступиться найважливішими для себе принципами. У нас дуже глибоке історичне коріння. Усі ми маємо пам’ятати, що саме українці є носіями понад тисячолітньої державності. Київ був заснований 482 року, а 839 року датується перша писемна згадка про посольство русів у «Бертинській хроніці», що вважається першим міжнародним дипломатичним визнанням.

Завданням кожного з нас є докласти максимум зусиль для того, щоб створити настільки міцний фундамент української державності, аби ніколи та ні в кого не було жодного бажання зазіхати на українську державність, нашу історію й на те, що ми є українцями та ми цього гідні!

Недоторканною аксіомою має бути одне: ми всі повинні боротися за єдність Української держави, за єдність української нації. І в нас обов’язково все вдасться.

— Якою має бути національна ідея для об’єднання суспільства й політиків?

— Наше завдання — зшити націю, тому що головна проблема українців, що 30 років їх ділили за різними ознаками. Це неправильний підхід. У нас є україномовні, є російськомовні. У нас є православні, є католики. Хоч би які посади ми обіймали, на якому боці були, яку ідею сповідували, у нас є спільне бажання — жити в Країні мрій. А для цього треба об’єднатися й докласти максимум зусиль, аби бажане стало дійсним.

— Дякуємо за інтерв’ю.

— Прошу.

Розмовляла Наталя МАКСИМЕНКО.

Фото надано Секретаріатом Голови Верховної Ради України.