На знімку: Петро Пихиця з колегами по Сеульському національному університету.
Кандидат фізико-математичних наук, випускник фізичного факультету та викладач ОДУ ім. І. І. Мечникова Петро Пихиця двадцять років пропрацював у Південній Кореї, у Сеульському національному університеті (СНУ), який у 2021 році посідає високе 36-те місце серед найкращих університетів світу. Але тяжіння рідної Одеси виявилося сильнішим, і Петро Васильович повернувся додому.
...Починалося все, як у багатьох учених, які залишилися без роботи після розпаду величезної країни. Петро ще сподівався, що наука, особливо теоретична фізика, якою він займався, не занепаде, і новаторські розробки знадобляться новій державі. Але час минав. Нічого не змінювалося на краще — заробляти на життя доводилося, даючи уроки англійської мови, сподіваючись на гранти від участі в міжнародних проектах.
На науковій конференції в Дубліні Петро Пихиця познайомився з ученими з Південної Кореї. На їхнє запрошення вирушив до СНУ на ознайомлювальний тур на місяць, потім залишився на рік. Робота як професора-дослідника
Школи механіки та аерокосмічної інженерії стала для нього головною на наступні два десятиліття. Утім, не лише для нього. Високий рівень розвитку вітчизняної науки привів до Сеула та інших міст Південної Кореї багатьох колишніх співробітників різних кафедр українських вишів.
— У Південній Кореї тоді почали серйозно займатися нанотехнологіями, — каже Петро Пихиця. — Учені СНУ були знайомі з моїми публікаціями, виступами на наукових конференціях, тож і запросили на роботу. Крім того, у них у наноцентрі працюють інженери, а для вирішення практичних завдань не обійтися без теоретичних розробок та обґрунтувань. Цим я й займався як фізик-теоретик. Брав участь у проектах із сонячних батарей та сенсорів руху, заснованих на нанорозмірних плівках, у проекті з тривимірного друку мікророзмірних об’єктів з наночастинок металів. Були також роботи зі створення вуглецевих наночастинок, певною мірою аналога міжзоряного вуглецевого пилу, який прикрашає зображення галактик чорними смужками. Першим у світі в 2009 році опублікував роботи, де вдалося побудувати моделі попарного дотику один до одного семи однакових нескінченних прямих круглих циліндрів. В американському місті Провіденс якийсь скульптор навіть спробував створити таку конструкцію у вигляді інсталяції. Щоправда, йому не вдалося змусити циліндри попарно стикатися, навіть зігнувши їх. Мій результат перевідкрили лише у 2013 році вчені-математики з Угорщини.
Додамо, що й ті дві публікації, які за два десятиліття були опубліковані від інженерного коледжу СНУ в найбільшому науковому журналі «Nature», належать авторству Петра Пихиці.
У Сеулі нашому землякові довелося пережити три революції. 2004-го там перейшли з 6-денного на 5-денний робочий тиждень. Для багатьох це стало майже трагедією: тепер уже не можна було, засилаючись на роботу, не піти на вихідні до незліченних родичів, виконуючи обов’язок соціалізації — головний у корейському суспільстві. У другій революції 2007 року уряд дозволив жінкам носити міні-спідниці. І буквально наступного дня після отримання дозволу не було жінки, яка б не скористалася цим правом на практиці! У третій революції того ж року, в рамках кампанії з деяпонізації (для корейців — це країна-агресор), змінили правила руху пішоходів на тротуарах та ескалаторах з лівостороннього (японського) на правосторонній (американський). Тепер якщо людина йде вам назустріч, її треба оминати праворуч. А якщо ви її наздоганяєте, то обходити доведеться ліворуч.
Говорячи про організацію навчального процесу, Петро Пихиця звернув увагу на своєрідну форму наставництва. Так, студентів першого курсу курирують старшокурсники, тих зі свого боку — науковці, а молодих науковців — їхні старші колеги. Знання дбайливо сумуються і передаються «у спадок». Такий підхід забезпечує максимальну наступність наукових знань. Якщо хтось із професорів йде, його наукова школа не постраждає. Авторитет професора незаперечний у всьому. Йому навіть надано право реєструвати шлюби між студентами.
Не знають у Південній Кореї, що таке чайові — у всіх сферах діяльності люди беруть гроші лише за виконану роботу. І що важливо, не беруть грошей за невиконану та завжди платять за роботу, виконану для них. Для деяких країн така практика видається дивною. У Південній Кореї держава надає перевагу комфорту людей, а не витисканню максимальної економічної вигоди. Саме тому громадський транспорт ходить напівпорожнім: так людям зручніше і не страшно, що компанії-перевізники можуть недоотримати надприбутки.
Відповідаючи на запитання, чому СНУ може дозволити собі запрошувати на роботу іноземних учених, Петро Пихиця каже:
— Річний бюджет у СНУ становить майже 2 мільярди доларів, і з кожним роком він зростає. Це дає змогу проводити дослідження на дуже високому рівні. Лабораторії чудово оснащені, відстежуються найбільш передові напрями, на яких зосереджена увага в різних країнах. І СНУ може собі дозволити запросити на роботу тих, чиї напрацювання вважаються найбільш перспективними та важливими.
Усі роки, працюючи дуже далеко від Одеси, Петро Пихиця мріяв повернутися додому. Навіть у Сеулі він відшукав вулицю біля університету, де ростуть такі самі, як у рідному місті, акації, і оселився саме там. Це хоч трохи нагадувало атмосферу Одеси, коли вона перебуває в полоні квітучих дерев. Щоб була вагома точка тяжіння додому, як справжній фізик він вирішив, що нею стане будинок і почав його зводити. Коли оселю уже було збудовано, прийшов час повертатися.
Повернувшись додому, Петро Васильович сподівається продовжувати працювати на такому ж високому рівні, як це було у СНУ. На його думку, наших учених цінують та поважають за кордоном. Але при цьому одні не проти були б повернутися додому, де всі знайомі та рідні, а інші хотіли б ніколи не залишати рідну країну. Питання в тому, чи з’являться в нас умови, щоб вчені могли працювати за фахом, заробляти та утримувати свої сім’ї і перестали бути вічними мандрівниками, які завжди сумують за батьківщиною...
Фото надано автором.
