Цей указ має важливе значення для майбутнього України.

Ми розуміємо, що вік Української Державності відраховується від року хрещення України-Русі, тобто від 988 року згідно з літописом, символічно. Дослідження авторитетних учених світу у сферах мовознавства, генетики, археології та інших наук підтверджують, що дата є тільки проміжною в значно глибшій історії державності України, яку творили протягом кількох тисячоліть українці, здавна відомі світу під різними назвами.

Комплексний, перехресний аналіз генетики, мови і артефактів минулого життя українців виявив, що показання цих трьох свідків минулого чітко збігаються між собою впродовж майже 45 останніх століть. Саме ці 45 століть і визначають історичну глибину існування українців як етносу. Отже, у скіфські часи, дві з половиною тисячі років тому, вже існував праукраїнський варіант української мови, що став основою для утворення слов’янських мов після інтенсивного розселення в І столітті до н. е. вихідців зі Скіфії, які отримали назву «слов’яни». Одним зі слів праукраїнської мови, яке вживалося вже тоді у Скіфії, було слово «країна», синонімами якого в різних слов’янських мовах стали слова «земля», «край», «держава» та ін. Саме це слово «країна» і стало основою для назви нашої сучасної держави Україна.

Крім того, генетичними дослідженнями встановлено, що майже половина сьогоднішніх українців чоловічої статі носять у собі генну гаплогрупу ДНК, започатковану їхнім давнім спільним предком, що жив майже 10 тисяч років тому не деінде, а на території сучасної України. Цей факт свідчить про те, що предки українців, попри всі історичні негаразди, попри великі переселення племен і народів, зуміли зберегти себе окремою людською спільнотою, безперервно проживаючи протягом останніх 10 тисяч років на одній і тій самій території, примножуючи на ній кількість нащадків того давнього спільного предка. Упродовж тисячоліть мінялися у нашого «весь час тутешнього» народу тільки назви — від умовної назви «трипільці» до реальної сьогоденної назви «українці».

Одна з колишніх назв нашого народу — «скіфи», котрі започаткували і передали нам у спадок слово «Україна». Про це ми дізнаємося з твору візантійського історика VI століття Йордана. У своїй книзі «Гетика» він повідомляє, що скіфи називали своєю мовою (виділ. авт.) землю, де вони жили, країною Ой, що в перекладі означає Яйце-країна (Ой-країна). Певно, цією назвою скіфи віддавали належне території Наддніпрянщини, з якої, немов із казкового яйця-райця, народжувалися нові держави і нові мови в результаті міграційних хвиль переселень їхніх безпосередніх предків-аріїв із Наддніпрянщини на простори Азії, Європи та Близького Сходу. Недарма ж і сьогодні наша писанка-яйце сприймається світом як візитна картка України. Скіфська назва Наддніпрянщини «Ой-країна» згодом переросла в назву «Оукраїна», і саме в такому написанні вона потрапила в київський літопис, але із широкого вжитку була витіснена пізнішою скандинавською назвою «Русь», яку принесли в Наддніпрянщину скандинавські завойовники-варяги. Поступившись новій, молодшій назві «Русь», скіфська назва «Оукраїна» жевріла лише в народній пам’яті — її передавали усно, від покоління до покоління, від батьків і дідів до дітей і внуків. Як у Тараса Шевченка: «Спасибі ж, дідусю, що ти заховав//В голові столітній ту славу козачу:// Я її онукам тепер розказав». Єдиний лише раз скіфська назва «Оукраїна» проскочила із пам’яті літописця на сторінку літопису в описі подій 1187 року: «о нем же Оукраина много постона». Російська історична наука немало потрудилася над тим, щоб затуманити і сфальшувати повідомлення Йордана, бо воно вщент розбиває придуманий росіянами міф про колиску трьох братніх народів і показує, що скіфи й українці — це один і той самий народ.

Отже, назва «Україна» вперше стала відомою не з літопису ХІІ століття, а з VI століття, коли Йордан повідомив про неї 551 року в книзі «Гетика». Це повідомлення Йордана майже на триста років давніше за першу згадку про назву «Русь» (латиною — Rhos), датовану 839 роком у Бертинських анналах. Ми маємо тепер підставу святкувати через 30 років, у 2051-му, ювілейну дату — 1500-ліття першої писемної згадки про назву «Україна».

Щоб глибше заховати правду про те, що українці і скіфи — це один і той самий народ, щоб не допустити найменшого наближення скіфів до видуманої колиски трьох братніх народів, російські історики й філологи невпинно насаджують міф про іраномовність скіфів на тій основі, що для багатьох скіфських слів, які збереглися в давньогрецьких та ассиро-вавилонських текстах, знаходяться відповідники в іранських мовах. При цьому не враховують той факт, що в Іран (тоді ще Персію) ці слова були принесені не звідкілясь, а з території Наддніпрянщини, аріями, які є не тільки предками скіфів, а й предками іранців. Якби збереглися тексти скіфською мовою, була б можливість з таким само успіхом знаходити відповідники для іранських слів у скіфській мові і вважати іранців скіфомовними. Адже сама назва «Іран» походить від слова «арії», а звідки вони прийшли в Іран, свідчить скульптура арійського божества, знайдена на березі річки Оріль, що розділяє Харківську і Дніпропетровську області.

Мовознавці стверджують, що назва «скіфи» та їх самоназва «сколоти» походять від слова «стріляти». Основною стріляючою зброєю на той час був лук, а отже, скіфи й сколоти — це лучники, або стрільці з лука. Це не назва окремого етносу, а загальна назва народів, що населяли античну державу Скіфія. Саме слово «Скіфія» можна тлумачити як державу стрільців, або як Стрілеччину. Геродот вирізняє серед інших народів скіфської держави скіфів-землеробів і скіфів-орачів, нащадків корінного «весь час тутешнього» народу, який згодом стали називати слов’янами. Вони складали переважну більшість населення Скіфії, судячи з того, що, за даними археології, через перенаселення Наддніпрянщини у першому столітті до н. е. почалася масова міграція слов’ян з басейну Середнього Дніпра на південь, захід і південний захід. Спочатку слов’яни розділилися на дві групи: антів і склавинів, а пізніше — на болгар, сербів, чехів, поляків, лужичан та інші слов’янські народи. Ті ж, які залишилися на Наддніпрянщині, зберігали свою скіфську назву «ой-країнці» майже до кінця першого тисячоліття н. е. Але з приходом скандинавів назва «ой-країнці» була поступово витіснена назвами «руси» або «русь».

Цілих тисячу років на нашій землі домінувала назва «Русь», відколи князь Олег, заволодівши Києвом, урочисто проголосив його столицею русів, або руським Метрополісом. Та коли Московія окупувала у XVIII столітті всю Наддніпрянщину, знищила Запорізьку Січ, ліквідувала Гетьманщину, привласнила назву «Русь», а взамін підкинула нам фальшивку під назвою «Малоросія», тоді наш народ, обурений таким приниженням, пригадав і знову явив світу призабуту самоназву «Україна», успадковану від скіфів. У результаті тимчасове, але доволі тривале панування на нашій землі назви «Русь» закінчилося, а натомість відродилася більш давня назва «Україна».

Вийшло, як у приказці, —  «Не було б щастя, та нещастя допомогло». Якби московити не привласнили назву «Русь», ми б і досі, напевно, залишалися б із назвою, принесеною варягами, і подібно французам, назву яким нав’язали завойовники — германське плем’я франків, навряд чи повернулися б до назви своїх предків-скіфів. А так допоміг випадок, який підштовхнув відродження давнішої скіфської назви «Україна».

Наведена інформація свідчить про те, що тяглість державності України починається від античної держави наших предків-скіфів під самоназвою «Ой-країна». Акти хрещення на українській землі відбувалися не раз і значно раніше 988 року. Наприклад, Святий Ієронім, діяч християнської церкви, повідомляв ще в V столітті
н. е. про «холодну Скіфію, зігріту вогнями віри».

Завдяки «батькові історії» Геродоту, ми немало знаємо про скіфів. У розділі його твору «Мельпомена» Скіфія постає як цілком сформована антична держава, що має свої суди і військо, міжнародні відносини, скіфська адміністрація організовує всенародне щорічне свято на честь Бога війни Арея, проводить державний перепис населення за кількістю принесених наконечників стріл та ін. Фактично, Геродотом написана історія античної України, яка є невід’ємною частиною історії Української держави, частиною, яку ми повинні оберігати, а не відкидати комусь як чужу. Тим паче що такої давньої античної історії не мають навіть теперішні розвинені європейські країни — Франція, Німеччина, Англія та ін. Геродот, зокрема, називає ім’я царя Скіфії Іданфірса, який очолив воєнний опір переважаючому війську перського царя Дарія І Гістаспа у 512 році до н. е. і змусив знеславлених персів відступити. Скіфія вистояла в тій війні з персами і зміцніла як держава. Сьогодні Україна має всі підстави офіційно, на державному рівні, оголосити 512 рік до н. е. роком зародження своєї державності, а в 2038 році відзначити її 2550-річчя. На жаль, ювілейне 2500-річчя державності України минуло в 1988 році непоміченим. Того року загальна увага була прикута до пізнішої ювілейної дати — тисячоліття офіційного прийняття Християнства державою Русь. А треба було б у тому 1988 році святкувати одночасно обидві ці ювілейні дати. Сподіваємося, що так воно і буде в майбутньому.

Підсумовуючи сказане, констатуємо, що українці і скіфи — це дві назви одного й того самого народу, в українців і скіфів була і є спільна територія, включаючи тимчасово окупований Крим, спільна праукраїнська мова, від скіфів походить назва «Україна», скіфами називали наших предків щонайменше півтори тисячі років — від скіфського царя Іданфірса до київського князя Святослава Хороброго (якого теж називали скіфом), допоки не прийшла на заміну тимчасова скандинавська назва «Русь», яку росіяни вкрали.

Утвердження Дня Української Державності означає відновлення історичної правди, викривленої істориками на догоду колишнім і нинішнім колонізаторам території України. Розбиває міфи про колиску трьох братніх народів.

Зрозуміло, що цей крок України може викликати не-
сприйняття не тільки в сусідів українців, а й серед частини громадян України, вихованих на віками насаджуваній антиукраїнській ідеології. Але це не повинно нас зупинити, бо за нами — неспростовні факти, зафіксовані в історичних документах і наукових працях учених світу всіх часів.

Досить тільки оборонятися! Українці повинні йти вперед, відвойовуючи у колонізаторів свою справжню історію.

Докладне обґрунтування викладених тут положень і висновків містить книжка Георгія Чорного «Хто ми є, українці?» (на знімку), що вийшла друком у видавництві «Ярославів Вал» 2020 року».

Роман БАЗИЛЕВИЧ, заслужений діяч науки і техніки України,  доктор технічних наук, почесний професор Національного університету «Львівська політехніка».

Олександр БОНДАРЕНКО, письменник, член НСПУ, кандидат технічних наук.

Володимир ВАКУЛЕНКО, письменник, член НСПУ, громадський діяч.

Микола ҐУШУЛ, письменник, член НСПУ.

Михайло ДОРОШЕНКО, журналіст, політичний діяч, головний редактор газети «Україна молода».

Олег ІВАНУСІВ, науковий та громадський діяч, президент Фундації енциклопедії України в Канаді.

Михайло ЛУКІНЮК, доцент КПІ, письменник, член НСПУ.

Сергій МАРТИНЮК, письменник, громадський і політичний діяч, член НСПУ і НСКУ.

Тарас МАРУСИК, журналіст, громадський діяч, перекладач, спеціаліст із мовних питань.

Олекса МИКИТЕНКО, письменник, журналіст, член НСПУ.

Юрій МИНЕНКО, викладач Острозької академії, кандидат філологічних наук.

Станіслав ОЛІЙНИК, письменник, журналіст.

Володимир ПЕТРУК, письменник, керівник об’єднання публіцистів Київської організації НСПУ, кандидат історичних наук.

Віталій РАДЧУК, мовознавець, перекладач, доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат філологічних наук.

Олекса РІЗНИКІВ, письменник, мовознавець, громадський діяч.

Олександр РОДЕНКО, журналіст, головний редактор газети «Колос».

Костянтин ТИЩЕНКО, мовознавець, доктор філологічних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Георгій ЧОРНИЙ, заслужений діяч науки і техніки України, член НСКУ, кандидат технічних наук.