Варто не спростовувати фейки супротивника, а вдарити в його міф. Розвіяли міф — перемогли! Тут треба грати, діяти на випередження, а не доводити, на чиєму боці правда. В цьому переконаний політтехнолог Дмитро Фіщенко. Він вважає доречним створити ціле управління міфами. Саме креативність висловлювань пана Фіщенка спонукала до цієї розмови.

— Нині ми не тільки відчуваємо, а й усвідомлюємо, наскільки змінилося наше життя. Гібридизація, підміна понять, заміна пріоритетів відбуваються на різних рівнях буття, свідомості, соціального, політичного, міжнародного устрою. Йде війна цінностей і сенсів. То хто ж формує цю нову реальність?

— Реальність у кожного своя. І залежить вона від того, у що людина вірить. Історично спочатку греки вірили, що все крутиться навколо землі. Потім вірили, що все обертається навколо сонця. Це була реальність тієї епохи.

Щодо сенсів. Суспільство до революційних змін проходить чотири етапи. Перший (після революції) — гасло «Свобода, рівність, братерство!». Потім виявляється, що рівність — це добре, але її протилежність — це справедливість. Потім йде довгий етап справедливості через закон чи через звичай. Далі з’являється у суспільстві політична коректність (правила поведінки, які написані лише у свідомості, пам’яті людей). А потім настає етап революційної ситуації (конфлікт цінностей), коли суспільство чи держава починає вимагати від індивідуума певного погляду на світ. І людина випадає, якщо не поділяє запропоновані цінності... Авторитаризм комуністичний, соціалістичний чи ліберальний за природою однаковий. Авторитаризм суспільства чи держави — намагання впливати на світогляд людини. Тільки демократія дає змогу людям з різними світоглядами жити разом.

Коли тобі у голову вставляють цінності — що добре, а що погано — дуже комфортно жити. Тому й кріпосне право у Росії проіснувало так довго: бо вигідно ні за що не відповідати й жити під паном. А жовтневий переворот 1917 року — то була контрреволюція селян, щоб відновити кріпосне право. Чому в Україні виступали проти колективізації й колгоспів, бо в нас ніколи не було общин (кругова порука і повна безвідповідальність), а були громади (суспільство егоїстів, які узгоджують свої інтереси). Треба вірити у свої цінності й існувати у цій парадигмі. А нам, українцям, варто усвідомити, яку країну хочемо побудувати і у якій реальності жити.

— Психологи стверджують, що людина не може більш як півроку існувати у стресовій ситуації. А ми вже восьмий рік поспіль так чи інакше в ній перебуваємо. При цьому засилля негативу навкруги щодня поширюється і поглиблюється, і ніхто особливо не нервує. Чому?

— Наші люди вже звикли до цього. Для них це реальність. І вони не реагують. Продовжують жити своїм життям. Перші жертви на Майдані, початок війни — це була трагедія. Якщо у 2014-му штурмували військкомати, то тепер при загрозі діятимуть спокійно, бо знають, що робити...

Україна характерна тим, що у нас громадянин відділені від держави. Ніхто не сподівається на те, що держава допоможе. Хотіли б, але... Ми звикли покладатися на себе, при цьому любити й помирати за державу Україну.

Профілактика інформаційної інтоксикації:

- Перед виходом у інформаційний простір одягайте «маску» критичного мислення.

-  Використовуйте антисептик фактчекінгу (перевірка фактів).

- Дотримуйтеся інтелектуальної (інформаційної) дистанції.

- Уникайте осередків інформаційної інфекції.

- Не поширюйте віруси.

- Сприймайте інформацію безконтактно.

- Пам’ятайте, що антитіла до інформвірусів поступово зникають.

— В умовах гібридної війни щодня нас атакують фейки та «лякали». Як на це реагувати?

— Ніяк. Краще — не реагувати. Якщо політик чи ЗМІ зреагували, то вже попалися! Бо коли спростовуємо фейк, то самі його нібито поширюємо. Згадайте, з чого почався хайп про розп’ятого хлопчика. Наші українські канали десь знайшли у росЗМІ цю інформацію і почали її спростовувати.

Треба «розгортати» фейк у бік, звідки він прийшов, щоб той, хто його запустив, змушений був сам його пояснювати. За принципом «сам напав, сам і відбивайся». Ось наприклад фейк про снігурів. (Роспропаганда стверджувала, що українці вбивають цих птахів за червоний колір, який, нібито, асоціюється з РФ. — Авт.) Його можна б було повернути у такій інтерпретації: «Так, наші діти відловлюють снігурів, збирають у клітки, бо це — мігруючі птахи, а восени заразять вірусом грипу і відправлять у Росію»...

І ще — не треба лаяти. Треба хвалити — це спрацьовує краще. Наприклад, хвалити РФ, як у них, скажімо, роблять із шишок амортизатори!

— В експертному середовищі існує думка, що світ уже перейшов в епоху інформаційного суспільства. Що це означає?

—Для людей дедалі більше інформаційний продукт, який вони споживають, замінює реальність. Наприклад, соціальні мережі в Інтернеті — це повна ілюзія життя, спілкування, емоцій. Тобто люди формують інформаційний простір, створюють інформаційні міфи, в яких і живуть.

Нині у світі триватиме пошук нових інформаційних ідей. Ми живемо в період великого політичного зламу. Людство існувало сто років у парадигмі між соціалізмом і капіталізмом. Тепер головна вісь протистояння — між США та Китаєм. А Росія хоче втримати велич Радянського Союзу. Серйозного інформаційного удару потрібно завдавати саме по міфу про велич Росії. Треба робити позитивний міф про себе і негативний — про противника. Хто складає міфи, той переможе.

— Це стосується і казок?

— Етнос — як відбиток пальця. У кожного етносу свої казки. А ось російських казок немає. Під цим брендом багато чого є, але майже всі казки написані у ХIХ сторіччі, і всі вони — авторські.
300 років тому Петро I перейменував Московію на Росію. А при Катерині активно переписували історію. Тоді зробили державне замовлення всім, хто тільки міг писати. Пушкін «Капітанська дочка» (історія Пугачовського бунту) — це теж замовлення, як і переписана Гоголем кінцівка «Тараса Бульби».

Щодо російських казок, то багато сюжетів взято з міфів фіно-угрів. Та сама ізбушка на курячих ніжках звідси, і Баба Яга Кістяна Нога, яка в ній живе. Щука, яка виконує бажання, — фінський образ. У слов’ян немає такого. А образ богатирів, які читають на роздоріжжі, куди їм йти і що там на них чекає, запозичене у скандинавського епосу. Саме вітязь (скандинавський воїн) читає руни на камені, бо слов’яни не писали на кам’яних жабах нічого.

Розмовляла Ольга ВІТЕР.