16 січня — День пам’яті захисників Донецького аеропорту

Своїм життям «кіборг» В’ячеслав Лисенко об’єднав кілька областей і частин нашої держави. А власним подвигом — усю Україну, яку захищав до останнього подиху в найбуквальнішому значенні цих слів...

Через майже 20 років «дембелю» — на війну

Народився Славко 26 жовтня 1975 року в місті Сміла на Черкащині. Проте і на сусідній Полтавщині його по праву вважають своїм. Адже з цим краєм пов’язав життя ще замолоду — навчався у Кременчуцькому професійно-технічному училищі № 16. Щоправда, строкову службу в лавах Збройних Сил України проходив на Заході України, в Івано-Франківську.

Його молодість і період змужніння припали на часи, які, м’яко кажучи, не гарантували стабільності. Тож, як і багатьом ровесникам, доводилося змінювати й місця роботи, і рід занять. В останні для себе «мирні» роки, мешкаючи в невеличкому селі Саївка тодішнього Гребінківського району на Полтавщині, змушений був у пошуках більш-менш пристойного заробітку «тулитися» до великого міста. Працював охоронником у Києві.

А коли терористи і загарбники зазіхнули на рідну землю, окупували Крим і частину Донбасу, потрапив у першу, «найгарячішу» хвилю мобілізації. Не зволікав, не ховався, не «відмазувався» від військової служби, просякнутої тепер уже справжньою війною та кров’ю. Бо вважав захист матері-України своїм синівським і громадянським обов’язком. У стрій ЗСУ вдруге (після першого мирного «дембелю» тоді минуло майже два десятиліття) став у червні 2014 року.

Уже як військовослужбовець, молодший сержант одного з підрозділів 93-ї окремої механізованої бригади. Після зовсім короткої підготовки разом із побратимами опинився не просто на передовій — у самісінькому пеклі найтяжчих, найжорстокіших і найкривавіших боїв. Пізнав гіркоту втрат багатьох товаришів. Адже тоді, у перші місяці неоголошеної війни з російськими окупантами та їхніми найманцями, перевага озброєного до зубів ворога передовсім у засобах ураження була очевидною.

Незрівнянно вищою за його щурячу «сміливість» діяти найпідліше, ігноруючи писані й неписані канони ведення бойових дій, залишалася тільки сила духу наших бійців. Таких, як В’ячеслав Лисенко. Хоча не тільки хоробрість, рішучість і воля до життя допомогли йому вибратися живим із сумнозвісного Іловайського котла. Тоді далися взнаки й досвід строкової армійської служби, і природна кмітливість, розсудливість чоловіка, котрого поважали всі побратими. Незалежно від віку, звань, захоплень, уподобань.

Голгофою став Донецький аеропорт

Пізніше вони зізнавалися: бачили у Славкові насамперед вірного товариша, надійного друга, котрий не підведе, не спасує на полі бою й не обділить підтримкою у період відносного затишшя. Саме ця риса виокремлювала його серед інших бійців. Її помітили, і молодшого сержанта В’ячеслава Лисенка призначили заступником командира взводу. Однак і на цій посаді він, як то кажуть, не давав спуску «вищестоящим», аби ті не забували про своїх підлеглих.

Зі слів побратима, одного разу, коли їхній підрозділ стояв у Пісках, тобто поблизу Донецького аеропорту, безпосередньо в його терміналі знаходилася група бійців, яка вже досить тривалий час не отримувала продовольчого підкріплення. Тоді саме В’ячеслав пішов до командира з вимогою якнайшвидше направити туди машину з харчами для захисників летовища. І таки добився свого...

Таким він був завжди. Щирим, відвертим, завжди готовим підтримати побратимів добрим словом, жартом, порадою і розрадою. А значить, запобігти зневірі, розпачу, панічним настроям. Оця підтримка була справжнім бальзамом на рани душевні й тілесні під час найтяжчих випробувань, які випали на долю тих «перших хоробрих» захисників України, котрі, власне, й зупинили ворожу навалу.

Своєрідною Голгофою для В’ячеслава Лисенка та його побратимів стала оборона Донецького аеропорту. Нагадаємо, що бої за нього тривали з 26 травня 2014 до 22 січня 2015 року.

Власне, до наказу командування відвести наших воїнів, яких вороги за незламність назвали «кіборгами», від фактично повністю зруйнованих і вже непридатних для захисних функцій будівель летовища. Та перед цим були 242 дні (!) героїчної оборони аеропорту, диспетчерська вежа якого стала символом нескореності й звитяги!

Причому не здатний зламати опір захисників України ворог буквально скаженів від люті й безсилля, тож постійно нарощував інтенсивність обстрілів. Зокрема, й із танків, гармат, мінометів. Той пекельний град зі снарядів, мін і куль сягнув апогею наприкінці 2014 — початку 2015 років. Саме тоді ціною тяжких втрат і надзусиль Донецький аеропорт тримали на своїх плечах наші «кіборги», серед яких був і В’ячеслав Лисенко.

Він, за спогадами побратимів, коригував вогонь на диспетчерській вежі аеропорту, разом із товаришами відбивав атаки ворога у терміналах летовища, прикривав оту єдину «дорогу життя», котрою нашим бійцям доставляли боєприпаси, воду та харчі... За умов «звичайних» бойових дій майже кожна така дія чи вилазка, пов’язана зі смертельним ризиком, заслуговувала на подяку командування чи навіть державну нагороду. Проте самі «кіборги» вважали все те звичайною роботою, яку там, в аеропорту, виконували практично всі. Навіть тоді, коли не витримував і руйнувався бетон...

Залізобетонна вежа впала — бійці не зламалися

Досить згадати, що 13 січня 2015 року після чергових обстрілів із танків упала диспетчерська вежа. Бої на території аеропорту та підступах до нього стали ще запеклішими. Подекуди вони тривали від світання до пізньої ночі.

Збройні сутички з російськими окупантами спалахували вже просто у приміщенні терміналу, різні поверхи якого контролювали ворогуючі сторони. Та навіть за таких умов «кіборги» буквально чіплялися за нові «острівці» оборони й утримували їх.

Зокрема, 17 січня розгорівся запеклий бій за будівлю пожежної частини ДАПу, який став для В’ячеслава Лисенка останнім... Згадана споруда розташовувалася між терміналом і диспетчерською вежею. Про більш ніж гарячі події довкола цього плацдарму оборони аеропорту розповів у своїх спогадах їхній безпосередній учасник, ще один «кіборг», кулеметник 93-ї бригади Ігор Гофман. Йому пощастило вижити тоді, та не вдалося здолати смертельної недуги пізніше (він помер від онкологічного захворювання 28 березня 2021 року).

Ігор зі своїми побратимами приїхав на підмогу оборонцям «пожежки» у переддень бою. На той час, за словами прибульця, там знаходилися капітан розвідки «Череп», лейтенант, 3-4 розвідники та група контужених і легко поранених воїнів, які вийшли з диспетчерської вежі. За старшого серед бійців 93-ї ОМБр був молодший сержант В’ячеслав Лисенко. Перший день у будівлі пожежної частини, за словами Ігоря Гофмана, минув для нього «спокійно на морозі та голому бетоні».

А в день бою вже вранці перший танковий снаряд вдарив у стіну споруди з боку села Спартак. Після двох пострілів ворог змінював позицію. Тож за цей час наші бійці встигли зробити укриття в ремонтній ямі «пожежки», перекривши її картонними дверима і товстою гумою. Водночас Віталій Івко (позивний «Ворон») із кулеметом зайняв позицію на одному фланзі, а Ігор Гофман — на іншому, також із кулеметом та чотирма РПГ. Ще двоє бійців вели спостереження у бік цвинтаря. Саме тоді вороги почали мінометний обстріл. Біля тих двох спостерігачів розірвалася міна: одного з них поранило в руку, а снайпер отримав контузію.

Уже через півгодини з боку Донецька почався танковий обстріл. Ворожий танк, за спогадами Ігоря Гофмана, працював серіями по 27 пострілів, а потім від’їжджав на перезарядку хвилин на сорок. Може, він був і не один...

При цьому капітан «Череп» по рації коригував вогонь нашої артилерії. Потім окупанти обстріляли «пожежку» ще й із автоматичного гранатомета. «Приліт» від їхнього ВОГа потрапив «Ворону» під ноги, його уламки «прошили» бійцю обидві ступні. Рани перев’язали нашвидкуруч, і воїн залишився на позиції.

Влучити у ворожий танк, який стріляв по оборонцях пожежної частини, останні, за словами Ігоря Гофмана, не могли. Бо той працював із позиції між гаражами з відстані майже кілометр, а наші бійці перебували «фактично в ямі». Тож чули ворожу машину добре, але не бачили її... Натомість саме вибухом від танкового снаряду воїна відкинуло «на хлопців до ями». Йому здавалося, що відразу прийшов до тями. Хоча потім, уже на похороні «Малюка», дізнався, що перебував «у відключці» 20 хвилин.

Від ворожого танка «кіборг» не ховався...

Коли Ігор Гофман прийшов до тями, озирнувся й побачив, що шапка лежить там, де стояв. Тоді збагнув: його, «100-кілограмового мужика з кулеметом», вибухова хвиля закинула до ями, а шапка залишилася на місці... Вже потім роздивився, що на бронежилеті всю спину посікло уламками снаряда. На щастя, броньована пластина витримала. Якоїсь миті в бійця, за його словами, з`явилося відчуття, нібито хтось на вухо сказав, що треба з ями вилазити. Тож прокричав побратимам: «Вилазимо до кімнати!». Вилізли всі. Хоча декого, зокрема й «Ворона», в якого були пробиті ноги, довелося витягувати...

«Тільки встиг із ним дістатися до кімнати, 120-міліметрова міна влучила прямісінько в центр ями, — пригадував Ігор Гофман. — Відгоріло в тій ямі, вийшов я оцінити ситуацію. Віталік Нагорняк сидить на посту біля стіни, тільки сповз униз, наче стомився. Автомат у руці направлений у бік ворога. Тільки голови нема... Розтиснув пальці загиблого, підняв його зброю. В кімнаті на спині лежав Слава Лисенко, позивний «Колюня». Той самий «Колюня», котрий зі своїм підрозділом вийшов з Іловайського оточення, зберігши зброю. Живіт його посікло осколками, вибухом відірвало праву руку, зламало шию та відтяло пів стопи. Хлопці з «Малишем» перев’язали як могли, та марно». Тож В’ячеслав Лисенко навіть у найтяжчі хвилини танкового обстрілу також не залишав свого поста спостерігача та коригувальника вогню й не ховався в укриття. Зрештою, вражений осколками випущеного танком снаряда поліг у бою смертю героя...

За словами Ігоря Гофмана, в тому бою за будівлю пожежної частини Донецького аеропорту 17 січня 2015 року з їхньої групи, яка налічувала 21 бійця, двоє загинули, сімнадцятеро були поранені. А за його підрахунками, у «пожежку» (чи, точніше, в те, що від неї залишилося) тоді влучило понад 120 випущених із танків снарядів. «Це без мін, якими нас накривали зверху і яких ніхто не рахував», — зауважував учасник тих гарячих подій. Тож фактично кожному з наших воїнів, які знаходилися в тому приміщенні, окупанти «відважили» десь по шість танкових снарядів і безліч мін. Хто, крім українських «кіборгів», міг витримати такий тягар?

...У селі на Полтавщині, в якому жив В’ячеслав Лисенко, полеглого героя поховали 21 січня 2015 року. А перед цим скорботні урочистості відбулися й у місті Гребінка, на площі перед адмінбудівлею районної влади.

Посмертно відважного «кіборга» було нагороджено орденом «За мужність». Не встиг він за життя отримати і нагрудного знака «За оборону Донецького аеропорту» та свого «Іловайського Хреста». Та в пам’яті побратимів і земляків хоробрий захисник України житиме завжди.

Полтавська область.

Фото з відкритих джерел.