На знімку: під час проголошення Акта Злуки українських земель на Софійській площі в Києві. 22 січня 1919 року. Фото зроблено з дзвіниці Софійського собору, на горизонті видно ще не зруйнований більшовиками Михайлівський Золотоверхий собор.

Ідея єдності всіх українських земель «від Сяну до Дону», що жила в серці народу від княжих часів і залишалася актуальною в його інтелектуальному середовищі впродовж століть, з проголошенням на Софійському майдані у Києві Акта Злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки 22 січня 1919 року набула державного статусу.

Ця дата — подвійне свято для українців, що від покоління до покоління вимріювали та виборювали свою державу. Четвертим Універсалом Української Центральної Ради 22 січня 1918 року вперше в XX столітті було проголошено незалежність УНР.

Українська Народна Республіка стала першою серед нових держав у Східній Європі, що заявили про свою незалежність — раніше, ніж три країни Балтії, Польща та Чехія. А вже за рік, у цей само день, відбулася не менш вагома подія — об’єднання під синьо-жовтим прапором і тризубом прабатьківських земель в єдине ціле.

В Українському інституті національної пам’яті зазначають, що 22 січня важливо відзначати як День Соборності і як День Першої незалежності. А святкування цього дня саме в такому форматі підкреслює тяглість української державної традиції. Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року став логічним завершенням боротьби українців за свою незалежність.

Ідея соборності українських земель має справді глибоке історичне коріння. Ще великий київський князь Володимир, хреститель Русі, об’єднав навколо Києва всі східнослов’янські землі і зміцнив кордони своєї держави.

Посиленням держави відзначалися і часи Ярослава Мудрого. Заклики до єдності в період феодального роздроблення земель Київської Русі звучали з вуст передових діячів того часу та закарбовані в низці літописів. Єдиною, соборною, вільною і незалежною бачили сакральну Україну Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Іван Мазепа, Петро Дорошенко. А за ними ціла плеяда українських інтелектуалів — кирило-мефодіївські братчики, провідну роль серед яких відігравали Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Микола Гулак, Пантелеймон Куліш, члени Головної Руської Ради, першої легальної української політичної організації Галичини, які у відозві до народу 10 травня 1848 року висловилися за підтримку демократичних реформ і забезпечення вільного національного розвитку галицьких українців як частини 15-мільйонного українського народу у складі Австрійської монархії і підтримали національні права інших поневолених народів.

Боротьба за те, «щоби кожна народність, під загрозою загибелі, була зорганізована в самостійний політичний організм: новожитну централістичну державу» з новою силою розгортається у другій половині ХІХ ст., коли українська еліта створює літературні, культурно-освітянські та наукові товариства, які займаються підготовкою національних кадрів та поширюють гуманітарні знання по обидва береги Збруча. Народна Рада, що утворилася у Львові у 1885 році, у своїй новій програмі 1892 р. зазначала: «Ми, русини галицькі, часть народу русько-українського висше 20-ти мільйонового, маючи за собою тисячолітню минувшість історичну, народу, що, утративши самодіяльність державну, боровся віками за свої права державно-політичні, а ніколи не зрікався і не зрікається прав самостійного народу...»

Майже в той самий час члени таємного Братства тарасівців на Чернечій горі у Каневі в своєму політичному маніфесті проголосили «що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці й поступу». І далі: «Для нас свідомих українців єсть один український народ. Україна австрійська і Україна російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу, і аби була у нас моральна міць, то ні нас не зможуть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї духу розірвати на два шматки не можна, як нічим не можна спинити Дніпрової течії: вона завжди опиниться у морі, які б перепони не були». В унісон з голосами членів Народної Ради і тарасівців звучав і голос ідеолога українського самостійництва, автора брошури «Самостійна Україна» (1905) Миколи Міхновського, який у своїх творах сформував образ єдиної, неподільної, вільної України «від гір карпатських аж по кавказькі», що став і залишається загальновизнаним національним ідеалом.

Такою постає наша держава і в Акті Злуки, проголошеного під урочистий передзвін тисячолітньої Софії Київської і в присутності тисяч і тисяч людей, що прийшли на Софійський майдан на народні збори з синьо-жовтими прапорами і портретами Тараса Шевченка: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України — Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка».

Акт Злуки одностайно схвалено 23 січня 1919 р. Трудовим конгресом України, що відкрився напередодні.

Під час урочистостей в Києві на Софійському майдані з нагоди проголошення Акта Злуки, 22 січня 1919 року.

«Те, що ми тоді там переживали, це історія нації у творенні, це епопея національно-державного відродження. Такі хвилини рідко лиш і не всякому доводиться переживати. Ми ж саме переживали їх, були свідками їх та були самі авторами й акторами. Ми творили історію, і що-небудь будучі покоління думатимуть про нас, творців та акторів цих подій, як-небудь вони осудять нас усіх, тодішніх українських політиків, але яким би шляхом вони не вели дальші змагання нашого народу до самостійної та соборної України — все вони муситимуть нав’язувати до тих історичної ваги актів, що їх ми там, у Києві, тоді доконували...», — зазначав український громадський і політичний діяч, дипломат, один із будівничих ЗУНР Лонгін Цегельський.

У роки радянського тоталітарного режиму історію УНР, спогади про проголошення незалежності Української Народної Республіки та проголошення Акта Злуки стерли з суспільної свідомості. Пам’ять про ці важливі етапи українського державного будівництва зберігала українська політична еміграція в країнах Європи й Америки.

22 січня 1939 року День Соборності врочисто відзначили в столиці Карпатської України — місті Хусті, де на демонстрацію вишли понад 30 тисяч осіб. А вже у січні 1990-го до святкування епохальної дати долучилися сотні тисяч українців, які утворили «живий ланцюг» від Києва до Львова й Івано-Франківська. Одна з найбільших масових акцій у Центральній та Східній Європі стала ще одним символом єдності українських теренів та тяглості державницьких традицій. Відтоді «живі ланцюги» створювалися неодноразово. З 2000-х років у Києві щорічно сотні людей з Державними прапорами вздовж мосту Патона з’єднують два береги Дніпра, як понад сто років тому українці з’єднали в одну державу УНР та ЗУНР.

В УІНП наголошують, що «проголошення Соборності УНР та ЗУНР 22 січня 1919 року є історичним актом об’єднання українських земель в єдину державу. Саме ці події, а не приєднання Західної України до СРСР 1939 року, є підставовими для історії новітнього українського державотворення».

Історія свідчить, що національна єдність є не тільки базовою цінністю, а й обов’язковою передумовою успішного спротиву зовнішній агресії. Для того щоб сто років тому відстояти УНР, українцям забракло єдності та національного усвідомлення. Засвоївши історичні уроки, сьогодні українці самовіддано і зі зброєю в руках відстоюють не лише незалежність, а й соборність України на Донбасі.

Фото з відкритих джерел.