Опанас Маркович.

Його могила — в Чернігові на Болдиній горі. Борис Грінченко, живучи в Чернігові, коли водив своїх гостей на могилу Опанаса Марковича, завжди казав: «А тут похований Марко Вовчок». Він, як і багато його сучасників, був переконаний, що росіянка Марія Вілінська (Марко Вовчок) аж ніяк не могла написати українські «Народні оповідання», якими так прогриміла, що сам Тарас Шевченко назвав її донечкою.

Від роду — до братства

Опанас Маркович — не з простого роду: він був сином Василя Марковича, начальника канцелярії військового міністра та домогосподарки Олени Керстен. У віці 46 років батько Опанаса вийшов у відставку й осів у селі. А близьким родичем його був Михайло Максимович, знаменитий ректор Київського університету святого Володимира. Народився Опанас у селі Кулажинцях на Полтавщині. Страшенно любив слухати народні розповіді від селянських дітей — у його багатій уяві виникали цікаві конструкції, переплетені багатим українським фольклором. Мати просила записувати українські народні пісні, а потім сама добирала музику, і разом із сином вони виконували ці пісні перед гостями.

Зрозуміло, що після закінчення Пирятинського міського училища у 1836 році батько відправив сина саме до Київського університету, до родича. Там він знайшов вдячного слухача своїх народних оповідок — професор російської літератури Іван Краськовський слухав його годинами. Він зобов’язав його записувати казки, прислів’я, приказки, пісні, що запам’ятав від кулажинських селян.

1846 року Опанас закінчує навчання, але лишається в Києві. Вступає до Кирило-Мефодіївського братства. Це була одна з перших організацій у Російській імперії, яка виразно ставила завдання боротьби за вільну Україну.

Донощик Петров, син жандармського офіцера, повідомляє в охранку про антиурядове товариство, і при обшуку в Миколи Гулака знаходять, зокрема, листи вчорашнього студента Опанаса Марковича. Петров у повторному доносі пише, що Маркович не тільки читав програму товариства — «Закон Божий» («Книгу буття українського народу»), а й схвально відгукувався. Це було достатньою підставою для переслідування. Російська влада його арештовує у 1847-му і висилає в Орел, де Опанас працює в канцелярії військового губернатора — здалася батькова кар’єра і, певно, старі зв’язки.

Хоча керівником організації жандарми визнали Миколу Гулака, та найдужче покарали Тараса Шевченка («по возмутительному духу и дерзости, выходящей из всяких пределов, он должен быть признаваем одним из важных преступников»). Микола Гулак був засаджений на три роки у Шліссельбурзьку фортецю, а Шевченка заслали в солдати із забороною писати і малювати за особистою резолюцією імператора Миколи I. Інших братчиків розіслали у віддалені губернії імперії. Суду не було — російська влада завжди боялася розголосу. Покарали братчиків «по высочайшому повелению»...

Недарма у згаданому маніфесті кирило-мефодіївців про росіян говорилося так: «І одурів народ московський і попав у ідолопоклонство, бо царя своего нарік богом, і усе, що цар скаже, те уважав за добре».

У неї закохувалися всі

В Орлі Опанас Маркович знайомиться з Марією Вілінською, і в січні 1851 року вони одружуються. Хтозна, чи любила Марія свого чоловіка — у всякому разі вона явно була рада таким шлюбом вирватися і від вітчима — п’яниці, котрий бігав за нею з сокирою, і від матері, яка не могла утримувати дітей, і від тітки, в якої вимушено жила. Зрештою згодом, уже після розлучення з Марковичем, вона сама пояснювала шлюб бажанням вирватися з осоружного середовища, що їй і вдалося.

І того ж 1851 року подружжя приїздить в Україну — у Чернігові Маркович влаштовується коректором газети «Черниговские губернские ведомости».
1852-го у Марковича та Вілінської народилася перша дитина, дочка Віра, яка незабаром померла й похована в Чернігові. Родина переїздить до Києва, де Маркович працює в палаті державного майна. 1853 року народився син Богдан. Проте сімейне життя не склалося. Маркович 1855-го отримує посаду вчителя географії Немирівської гімназії, а дружина, котра вже пізнала смак вільного, міського життя, 1859 року разом із сином переїздить до Санкт-Петербурга. Туди згодом переїздить і Опанас, який одразу включається в життя потужної української громади, бере участь у виданні журналу «Основа».

Проте 1861 року він повертається в Україну, на Чернігівщину, де отримує посаду акцизного наглядача у Новгороді-Сіверському.

Чому Марію Вілінську називали фатальною жінкою? Бо закохувалися в неї мало не всі гранди української, російської та французької літератур. А дехто й гинув через неї (як-от російський критик Писарєв). Серед шанувальників слід назвати хоча би Пантелеймона Куліша та Івана Тургенєва. До речі, був епізод, коли Куліш таки домагається побачення з нею і задля цього приїздить у Берлін, де Марія зустрічає його разом з... Іваном Тургенєвим.

Під впливом чоловіка Опанаса Марковича Марія записує українську народну творчість і сама починає писати, прибравши псевдонім, що починався від чоловікового прізвища, а закінчувався її вовчкуватим характером — Марко Вовчок.

Опанаса вона використала по повній — так, скажімо, коли він переслав їй у Париж зібрані ним українські прислів’я і приказки для друку, бо там їх легше видати, — Марія друкує частину їх у лейпцигсько-вінтертурському видавництві, але без згадки про чоловіка. Називає книжку так: «Двісти українських пісень. Співи і слова зібрав: Марко Вовчок». Марковича для неї уже нема... Хоча офіційно вони розлучилися лише перед його смертю у 1867 році.

До речі, питання про авторство творів, що підписані іменем Марко Вовчок, так і лишається нез’ясованим в українському літературознавстві. Проте принаймні очевидно, що перше редагування її «Народних оповідань» здійснив Опанас Маркович, а довів до ладу Пантелеймон Куліш, який їх і видав. Скільки там лишилося від авторства Марії Вілінської, невідомо. Подальші ж її твори писалися під впливом (чи авторством?) Івана Тургенєва, з яким вона була довго у близьких стосунках. Зрештою її літературна кар’єра завершилася звинуваченням у плагіаті, і коли не стало коло неї чоловіків-літераторів, Марко Вовчок не пише нічого і помирає у глушині, без слави, тільки зі згадками про блискучих чоловіків, якими вона крутила, мов циган сонцем.

Невідома любов

1866 року Опанаса Марковича через захворювання на туберкульоз переведено в Сосницю (ближче до Чернігівської лікарні). У червні 1867-го хвороба посилилась, і його переведено до Чернігова.

Є версія про його останню любов — до Меланії Загорської. Дівоче її прізвище — Ходот, і народилася вона в селі Покошичі та згодом вийшла заміж за поміщика Загорського, який мав хутір біля містечка Понорниці. Голос мала видатний, і чоловік відвіз її до Київської консерваторії. За свідченням сучасників, вона з особливою любов’ю популяризувала пісні Чернігівщини. Композитор Микола Лисенко занотував з голосу Меланії Загорської багато пісень. 27 пісень з її голосу в записі ввійшли до 3-го випуску Лисенкової «Збірки українських пісень».

Після завершення консерваторії співачка працювала у Чернігівському театрі. Зокрема, у Чернігові вона першою виконала роль Наталки в опері М. Лисенка за твором Івана Котляревського «Наталка Полтавка». Казковий голос Меланії зачарував і Опанаса Марковича. Мало хто знає, що саме Маркович, ще до Миколи Лисенка, написав музику до «Наталки Полтавки», як і музику до опери «Чари» за п’єсою Кирила Тополі — вона була поставлена в аматорських гуртках, що ними керував Маркович у Новгороді-Сіверському та в Чернігові.

Дослідниця Станіслава Мельник-Орехович, яка вивчає авдіївські та довколишні роди, каже: «Заміжньою за Марковичем Меланія не була. Хоча про нього дуже турбувалася. Особливо в хворобі, він був хворий на туберкульоз. І знову ж таки про роман відомо від друзів Марковича, які і внесли в історію сотню неточностей. Чи були в них з Марковичем спільні діти — невідомо. Підтверджень архівних поки що не знайдено. Відомо про двох дітей з Загорським, щодо яких і говорили, що вони від Марковича. Та оскільки вони народилися до близького знайомства з Марковичем, носили прізвище Загорського, а аналізу ДНК не існувало — питання батьківства практично виключається».

Похорон коштом губернатора

1 вересня 1867 року Опанас Маркович помер у чернігівській лікарні. Коштів на похорон у нього не лишилося. Друзі Марковича та сім’я тодішнього чернігівського губернатора князя С. Голіцина зібрали грошей, щоб поховати його. Перед смертю просив Марію привезти єдиного сина, щоб попрощатися. Марія-Марко Вовчок прохання проігнорувала...

Журнал «Киевская старина», відгукуючись на смерть Опанаса Марковича, назвав його талановитою та благородною людиною, сіячем добра, краси і науки.

Нині могилу фольклориста й етнографа Опанаса Марковича треба впорядкувати. Він похований на Болдиній горі, недалеко від могили Михайла та Віри Коцюбинських. Але надгробок не ідентичний справжньому — він встановлений у радянські часи і, зрозуміло, що хреста комуністична влада не ставила. Голова міського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка Андрій Глухенький каже, що просвітяни ініціюватимуть відновлення справжнього вигляду поховання видатного українця.

Чернігів.

Фото з відкритих джерел.