Проф. Валерій Бебик з представниками національних меншин Китаю.
З дитинства мені запам’яталася китайська казка. В ній говорилося, що в Китаї – живуть китайці. Імператор у них теж – китаєць. Але чи завжди в Китаї імператори були китайцями? Як формувалася протягом століть етнічна політика Китаю з точки зору історіософії і етнополітології?..
Західна політична думка, зокрема й європейська, традиційно вважає, що китайська нація є таким собі етнічним монолітом. Коли ж сформувалася китайська нація? Які у неї були (і є) стосунки з іншими народами в середині та за межами китайської держави? Чи завжди в Китаї імператорами були етнічні китайці? Ми спробуємо розібратися в цих складних і делікатних для будь-якої держави проблемах з точки зору прадавньої історії та сучасної етнополітології
Європейська політологічна школа традиційно вважає, що сучасні нації почали формувалися в епоху Середньовіччя: у 5-16 ст. н.е. А нація-держава є продуктом 18-19 ст. Китайські вчені Фен Лін’юй, Ши Веймінь, Су Бінци, Джан Веньцюн переконані, що ядро китайської нації сформувалося в часи неоліту [1; 9; 10; 11; 13].
Українські вчені Валентин Даниленко, Микола Чмихов, Павло Гарачук, Василь Кобилюх вважають, що провідні європейські нації, в тому числі й українська нація, почали формуватися в епоху неоліту [5].
Єдина відмінність полягає в тому, що європейська історична наука виокремлює неоліт з 8 по 3 тис. до н.е., а китайська – з 10 по 3 тис. до н.е.
На нашу думку, існує 5 основних центрів археологічних культур китайського неоліту: басейн річки Хуанхе (центральний Китай), район Манчжурії і Внутрішньої Монголії (північний Китай), басейн річки Янцзи (південно-східний Китай), Таримський басейн (північно-західний Китай) і Тибетське нагір’я (західно-південний Китай) [23; 26; 27].
Найвідомішою з них є археологічна культура розписної кераміки, названа на честь села Янгшао з провінції Хенань. Ця археологічна культура з басейну річки Хуанхе, дивовижно схожа з археологічною культурою українського Трипілля, яка розквітла в басейнах річок Дніпро, Буг і Дністер [3].
Китайські писемні джерела свідчать, що Великий шовковий шлях почав функціонувати у І ст. до н.е. Проте, спорідненість археологічних культур китайського Янгшао і українського Трипілля дають підстави вважати, що це відбулося набагато раніше. Отже, у нас є всі підстави вважати, що українська і китайська цивілізації контактували ще в 5 тис. до н.е. [5]!
Китай переживав різні періоди свого життя. Були часи, коли Піднебесна була закрита для зовнішніх контактів. Але протягом сотень років функціонував Великий шовковий шлях, караванні маршрути якого поєднували культури Сходу і Заходу (ФОТО 2). Великий шовковий шлях (ВШШ) відігравав значну роль не тільки в торгівельних контактах народів Сходу і Заходу. Він також був потужним каналом міжкультурного і міжнаціонального обміну.
ФОТО 2. Через пустелю Такла-Макан проходив північний маршрут Великого шовкового шляху з Китаю до України.
Як вважає настоятель одного з тибетських монастирів Туденгжаба (ФОТО 3), який має титул «Живого втілення Будди», Великий шовковий шлях, насамперед, був торговим шляхом. Але він сприяв культурному обміну. Зокрема, був культурний обмін між імператорською частиною Китаю і Тибетом [16].
ФОТО 3. Проф. Валерій Бебик і настоятель тибетського буддійського монастиря Туденгжаба.
Історики стверджують, що ВШШ почав функціонувати понад 2 тис. років тому. Але мало хто знає, що він мав кілька маршрутів. Всі ці маршрути були достатньо складними для мандрівників. Але морський шовковий шлях, напевно, був одним з найнебезпечніших… Морський шовковий шлях починався в приморському китайському місті Сіамень. А сухопутний – в географічному центрі Китаю, імператорській столиці Сіані, яка раніше мала назву Чан’ань.
Великий шовковий шлях, якому традиційна історична наука приписує лише півтори тисячі років активного життя, мав три основних маршрути. Головними з них були два маршрути, які з*єднували Схід і Захід:
- північний маршрут: Китай – Памір – українське Приазов’я і Причорномор’я;
- південний маршрут: Китай – Середня Азія – Близький Схід і Північна Індія.
За свідченням відомого китайського вченого Яна Цзяньсіна (ФОТО 4), на території нинішньої провінції Сінцзян є 3 маршрути, які єднають Китай з Центральною Азією. Перший – південний маршрут, який проходить через пустелю на півдні. Є ще середній маршрут – на півночі пустелі Такла-Макан і півдні Тянь-Шаня. В часи династії Хань його називали північним маршрутом, а зараз його називають середнім маршрутом [4].
ФОТО 4. Проф. Ян Цзяньсин і проф. Валерій Бебик.
Сінцзян-Уйгурський автономний район КНР був створений у 1955 році. Але ці землі були у складі Китаю ще в 1759 р., коли вони були захоплені військами манчжурської династії Цін. Нині манчжури є національною меншиною в КНР. Більшість манчжурських земель (Далекий Схід, адміністративний центр – Владивосток або Хайшеньвей) у 1860 р. були окуповані Росією.
Все це відбулося після того, як Китай у 1842 р. програв Англії першу опіумну війну і втратив Гонконг. Протистояти Російській імперії, яка тиснула з півночі, ослаблений Китай вже не міг [10; 11].
Цікаво, що манчжурській владі Китаю об’єктивно допомогли завоювати Сіньцзян, як це не дивно на перший погляд, ісламські екстремісти та британські спецслужби.
Ісламські радикали, починаючи з вбивства у 15 ст. тюркського правителя Улугбека (онука Тамерлана), згодом перейшли до дезорганізації монархії Моголів, тим самим відкривши шлях у Східний Туркестан манчжурським військам імперії Цін.
Нині ситуація змінилася і активна частина ісламської опозиції в Сіньцзяні співпрацює з радикальними рухами «Талібан» та «Ісламська держава», але вже – проти КНР.
Британська імперія, яка прагнула утримати під своїм контролем Індію і на північ від неї створити буферну зону від Російської імперії, фактично підштовхнувши династію Цін до повернення під свій контроль Сіньцзяну. Проте, вже в 19 ст. Китай, ослаблений поразками в кількох опіумних війнах, був змушений погодитися на кондомініум у Сіньцзяні – спільне правління з Кокандським ханством [10].
Історія східного Туркестану, віддзеркалена в офіційних китайських джерелах, нараховує понад 2 тис. років, а історія китайського Сіньцзяна – 250 років [10].
Більшість населення сучасного Сіньцзян-Уйгурського автономного району КНР становлять уйгури, казахи, монголи, киргизи і таджики, які сповідують іслам (ФОТО 1). Але так було не завжди.
У 1-3 ст. н.е. ці землі контролювалися імперією Хань, яка жила за нормами конфуціанства. Західна частина земель Сіньцзяна в цей же час входила до складу сусіднього Кушанського царства, в якому домінував буддизм [18; 19]. Еліністичним ядром Кушанського царства була Бактрія. Її свого часу заснували тохари-арії. Вони, за версією американського дослідника Артура Кемпа [], прийшли в 5 тис. до н.е. з берегів Дніпра і змішалися там з місцевим населенням.
Ян Цзяньсін (ФОТО 4) свідчить, що китайською мовою тохари називаються «та-ся». Вони проживали в державі Бактрія, на південному заході від Китаю. Це було процвітаюче царство, яке в 4 ст. до н.е. після розпаду імперії Олександра Македонського отримало незалежність. Там були розкопані різні монети: бронзові і срібні. І на бронзі були викарбувані портрети царів Античної Еллади [4].
Для формування будь-якої нації потрібні три речі, які об’єднують різні народи держави в одну політичну націю: держава, національна ідея і національна релігія.
Більшість сучасної китайської політичної нації складає народ хань. Його національна релігія – даосизм, який був сформульований у 4 ст. до н.е. філософом-пророком Лао-цзи.
Проте, під час правління китайської династії Хань (2 ст. до н.е. – 3 ст. н.е.) влада зробила державною релігією не даосизм, а конфуціанство, сформульоване філософом Кун-цзи. На честь Кун-цзи (відомого в світі під іменем Конфуцій) були збудовані чисельні храми і розроблений державний церемоніал.
Кун-цзи і Лао-цзи були етнічними китайцями, а царство Хань було державним ядром формування сучасної китайської нації. Під час правління династії Хань була винайдена технологія виготовлення паперу, набуло високого рівня виробництво порцеляни, розвивалася торгівля через Великий Шовковий шлях. Населення держави складало біля 60 млн. людей [22; 27].
Хуан Чжицзе (ФОТО 5), настоятель даоського монастиря в Чжунює (провінція Хенань), свідчить, що даосизм – дуже важлива релігія народу хань. Даосизм – істинна національна релігія Китаю. В даосизмі всі храми збудовані біля гір. Таких священних гір у даосів – п’ять і біля кожної з них збудований монастир [4].
ФОТО 5. Настоятель даоського монастиря Хуан Чжицзе і проф. Валерій Бебик.
Етнічно-релігійна специфіка формування китайської політичної нації полягає в тому, що китайське суспільство інтегрувало державотворчу філософію конфуціанства, національну релігію даосизму і інтернаціональну релігію буддизму в одну релігійно-філософську систему. Ця релігійно-філософська система і стала ідеологією формування китайської держави протягом останніх 2-х тис. років [3; 18; 19].
Як стверджує Ші Юнгсінь (ФОТО 6), настоятель Шаолінського буддійського монастиря і народний депутат КНР, коли культура буддизму прийшла до Китаю, тут існувало багатобожжя і тому китайський буддизм має свою специфіку.
Наприклад, в китайському буддизмі є бог землі, бог дракон є богом Неба, є навіть бог дверей. Раніше китайці вірили в багатьох богів. В залежності від того, що їм було потрібно, до такого бога і зверталися.
Наприклад, якщо потрібна гарна чи погана погода, є бог-дракон, який може вирішити питання з погодою. Якщо люди ідуть в гори, є бог гори, який оберігатиме в дорозі. Є бог моря, річки і так далі [4].
ФОТО 6. Настоятель Шаоліньського буддійського монастиря, народний депутат КНР Ші Юнгсінь і проф. Валерій Бебик.
Державною релігією в Кушанському царстві був буддизм. Державною ідеологією в царстві Хань було конфуціанство, яке мало ознаки релігії (МАЛ. 1) . Хоча в цей час буддизм вже інфільтрувався в китайське суспільство [18; 21]. Більше того, китайський дзен-буддизм, починаючи з епохи Хань, поступово стає інструментом китайського культурно-цивілізаційного впливу на Маньчжурію, Монголію, Корею, Японію, Таїланд, М’янму, В’єтнам, Лаос і Камбоджу.
МАЛ. 1. Карта Кушанського царства та імперії Хань, під протекторатом якого знаходився Сіньцзян.
Протягом III-VI ст. в Китаї змінилося чимало династій. В VII-IX ст. в Піднебесній правила китайська династія Тан, епоха якої вважається «золотим віком» в історії Китаю [27]. Влада в ті часи проводила політику відкритих дверей. Розквітали ремесла і торгівля. В даоських монастирях був винайдений порох. Почалася ера книгодрукування. Міжнародна торгівля приносила державі чималі прибутки.
Окрім центральної частини Китаю імперія Тан контролювала землі сучасного Сінцзян-Уйгурського району, через які проходили маршрути Великого шовкового шляху в Центральній Азії [3; 23]. Етнічна політика теж була відкритою – влада дозволяла іноземцям займати державні посади – за умови складання відповідних державних іспитів.
В XIII ст. владу в Китаї захоплює онук Чин Гіз Хана – Хубілай, який засновує монгольську династію Юань [18; 21]. Столицею імперії стає місто Даду – нинішній Бейдзін. В країні бурхливо розвивалися ткацтво, виготовлення порцеляни, торгівля, література, театр, каліграфія і живопис.
Іноземцям, після тривалої перерви, знову було дозволено займати державні посади. Серед них – відомий мандрівник Марко Поло, родина якого довгий час жила в українському місті Судаку, нині тимчасово окупованого Росією.
Династія Юань, заснована нащадками Чин Гіз Хана, відіграла особливу роль в історії буддизму в Китаї. За свідченням Ші Юнгсіня, настоятель Шаолінського буддійського монастиря, Чин Гіз Хан сам вірив в тибетський буддизм. І коли він завоював Китай, він дуже підтримував буддизм [4].
Остання імператорська династія Китаю – манчжурська династія Цін – була заснована в 1616 р. на території Манчжурії, яка поки що окупована Росією. Протягом 30 років ця династія взяла під контроль весь Китай, у тому числі – Сінцзян і Тибет.
На початку свого правління династія Цін досить ефективно керувала країною. Розвивалася економіка, зростало населення. Але потім настав період самоізоляції і Китай почав відставати в розвитку на фоні інших країн світу.
Зрештою, Китай програв кілька війн Японії і Англії, і в ХIX ст. став напівколоніальною країною. І хоча після цього влада почала певну модернізацію країни, антиманчжурські настрої в китайському суспільстві зростали, що привело до краху династії і монархії загалом [2; 14; 21].
З 1911 р. Китай став республікою. Після ІІ-ї світової війни Китай став соціалістичної країною з китайською специфікою, а на початку ХХІ ст. економіка КНР стала другою економікою світу.
Дуже колоритним і цікавим з історичної і сакральної точки зору є Тибетський регіон (ФОТО 7). Переривчата присутність людей на тибетському нагір’ї (3-5 км над рівнем моря) вперше фіксується вченими приблизно 20 тис. років тому [20]. В часи неоліту представники культури Янгшао (провінції Хенань, Шенсьсі і Шаньсі) і представники культури Мадзяяо (провінції Ганьсу і Цинхай) переселилися до Тибету, де змішалися з місцевим населенням, яке проживало з часів палеоліту.
ФОТО 7. Тибет, гора Ямагуті, 5013 м. над рівнем моря.
Спочатку ці люди жили в басейні річки Ярлунг, яка відома нам як Брахмапутра, а згодом – розселилися по всьому тибетському плато [26]. В ІІ тис. до н.е. предки тибетців – цяни жили на території сучасної китайської провінції Шенсі, звідки були витіснені племенами інь. В епоху династії Хань цяни були витіснені на захід провінції Сичуань та північно-східні райони Тибету. В IV-V ст. н.е. на цих землях виділилися данчани і дансяни, в VI ст. літописи фіксують тут народ туфанів, тобто – тибетців [6; 8].
У VII ст. в Тибеті формується сильна монархічна держава. В період розквіту Тибетської імперії вона контролювала чималі території нинішнього Непалу, Індії, Китаю, Пакистану, Узбекистану, Киргизії і Таджикистану. На практиці це означало контроль над маршрутами Великого шовкового шляху, що приносило царській казні чималі кошти [3; 16].
Проте, боротьба між прибічниками тибетської релігії бон і прибічниками буддизму ослаблювала країну. Зрештою, Тибет втратив свою державність [6; 8; 14; 22].
З IX ст. Тибет по черзі контролювали: тангути (династія Західна Вей), монголи (династія Юань), джунгари (Джунгарське ханство) і манчжури (династія Цін), які призначали правителів Тибету. Але тепер вони називалися не царями, а далай-ламами, які поєднували церковну та світську владу, і затверджувалися китайськими імператорами [6; 7; 19]. Втім, більшість далай-лам не доживали і до повноліття. Їх вбивали і реальна влада в Тибеті належала китайським династіям різного етнічного походження.
Боротьба між релігією бон і буддизмом за підтримки військ Богдо-хана Чин Гіз Хана (ХІІІ ст.) закінчилась перемогою тибетського буддизму, який багато чого запозичив з релігії бон. Втім, в Тибеті і досі є віруючі релігії бон, які складають приблизно 10% від загальної кількості віруючих Тибету.
В ХІХ ст. Сіньцзян і Тибет, які входили до складу Китайської імперії, стали об’єктами великої геополітичної гри за вплив в Азії між Британською і Російською імперіями [9; 10; 13]. Наприкінці ХІХ ст. було спровоковано тибетсько-непальську війну. А на початку ХХ ст. британсько-індійські війська здійснили спробу захопити Тибет.
Але головне протистояння відбувалося між спецслужбами Британії, Росії, Японії і Китаю [15]. Під час ІІ-ї світової війни німецька розвідка в 1942 р. безуспішно планувала організувати удар з боку туркестанського Сіньцзяну проти СРСР [14; 15].
А після створення у 1949 р. КНР і ліквідації в Тибеті рабства західні спецслужби активно впливали на Далай-ламу та його церковно-феодальне оточення з метою протидії соціалістичним реформам в Тибеті, які відбувалися за загально-китайськими зразками [3; 17].
У 80-х роках ХХ ст. почали розглядати Сіньцзян і Тибет як слабкі ланцюги Китаю, що почав активно розвиватися. Зокрема, йшлося, що через Сіньцзян проходить лінія конфлікту ісламської цивілізацій з китайською цивілізацією.
Долучилися до цих процесів й ісламські радикали. В Пакистані, зокрема, останнім часом активізувалися ісламський орден Ходжаган і Чорні ходжі, які завжди характеризувалися політичним екстремізмом й певною зневагою до духовних практик і богослов’я [10].
І в Тибеті, і в Сінцзяні проживають національні меншини. Різні релігійні чинники: тибетський буддизм та іслам. В принципі, для китайської влади це становить певні проблеми, оскільки головна релігія в Китаї – синкретична. Це – суміш дзен-буддизму (китайський буддизм), конфуціанства і даосизму.
Даосизм – національна релігія народу хань, який складає 90% населення Китаю. Уйгури – представники тюркської групи народів, які сповідують іслам. Тибетці – це етнічно інша група з відмінною мовою (санскритом) та іншим буддизмом, який сформувався на базі національної релігії бон [16].
Показово, що з IX по XX ст. території двох найбільших автономій КНР: Сіньцзяну і Тибету, з певними перервами, тією чи іншою мірою контролювалися імператорами Китаю (МАЛ. 1).
Перерви в такому контролі (прямому чи васальному) визначалися лише силою чи слабкістю централізованої китайської держави. Якщо вона розпадалася на окремі держави або була в стані громадянської війни, слабнув і контроль центральної влади Китаю над Сіньцзяном і Тибетом [1; 5; 6].
Але традиційно в цих регіонах, в яких кількісно завжди переважали уйгури і тибетці, керівниками були представники національних меншин: кагани і хани – в Сіньцзяні, далай-лами – в Тибеті. На відміну від Внутрішньої Монголії, де більшість складали представники народу хань.
В сучасних умовах в національних автономіях КНР простежується достатньо ефективна соціально-економічна політика, спрямована на підвищення рівня громадян (ФОТО 8). Китайський уряд активно розвиває економіку і соціальну сферу регіонів, будують нові міста і села, аеропорти і дороги, створюють нові робочі місця.
ФОТО 8. Китайсько-український симпозіум з питань етнічної політики Китаю: проф. Валерій Бебик, Посол КНР в Україні Фань Сяньжун, проф. Дін Цзяньвей.
В ХХІ ст. Китай став глобальним лідером міжнародної торгівлі: продавцем № 1 і покупцем № 2. Що черговий раз підтвердило, що цивілізаційний досвід Великого шовкового шляху спрацьовує і в сучасних умовах.
І в цьому плані ініціатива Голови КНР Сі Дзіньпіна «Один пояс – один шлях» це – не просто данина історії, а розуміння, що глобальний вплив вимірюється не кількістю ядерних ракет, літаків і атомних субмарин.
Набагато вагомішими є конкурентні переваги соціально-ринкової економіки, сучасної техніки і технологій, які можливі лише в умовах глобального миру і сталого міжнародного порядку.
Валерій БЕБИК, доктор політичних наук, професор, голова Всеукраїнської асоціації політичних наук.
