Утримуватися від загрози сили або використання сили проти інших країн

1 лютого 1992 р. Б. Єльцин та Дж. Буш підписали декларацію про завершення холодної війни. За рахунок руху на схід НАТО та ЄС розширили сферу власного впливу й відповідальності до рівня домінування.

У короткі, за історичним виміром, терміни сформувалась принципово інша політична реальність, у якій не передбачалось місця для нової Росії. Хаотична за змістом спрямованість політики Б. Єльцина на подолання засад комунізму та радянського ізоляціонізму, запозичення західних цінностей і швидку інтеграцію країни у міжнародні структури лише більш повно підсвітила таку реальність.

У сакральну дату — 22 червня 1994 р. — Росія приєдналась до співпраці з НАТО за програмою «Партнерство заради миру». ПЗМ — рамковий документ, що був оприлюднений Альянсом у 1994 р. одночасно з запрошенням зацікавлених країн до участі в програмі. В ній закріплено зобов’язання країн — членів НАТО проводити консультації з будь-якою країною-партнером, яка вбачає пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці. Держава-партнер також дає гарантії та політичні зобов’язання підтримувати засади демократичного суспільства, принципи міжнародного права, виконувати зобов’язання згідно з Статутом ООН,

Загальною декларацією прав людини, Гельсінським заключним актом та міжнародними угодами щодо роззброєння та контролю над озброєнням, утримуватися від загрози сили або використання сили проти інших країн, поважати існуючі кордони, врегульовувати спори мирними засобами тощо.

Україна підписала Рамковий документ ПЗМ 8 лютого 1994 р., а вже 25 травня передала до НАТО свій Презентаційний документ. 9 липня 1997 р. на саміті в Мадриді відбулося підписання Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО.

Співпрацюючи з Альянсом у сфері миротворчості, обміну інформацією та взаємних інспекцій, Росія вже на початковому етапі задекларувала свою позицію: жодного розширення НАТО бути не може. Хоча сама висловлювалась за своє членство в ньому.

Слід мати на увазі, що після припинення діяльності Організації Варшавського договору 1 липня 1991 р. не зовсім зрозумілою була й доля самої конструкції НАТО. Доцільності його існування у незмінному вигляді після зникнення головного супротивника. Проте на вимоги російських керівників враховувати це та проблему безпеки Росії при розгляді питань відносно нових членів Альянсу відповідь зводилась переважно до такого: не можемо відмовляти країнам, які бажають увійти до нього.

Тоді як воєнна доктрина Росії успадкувала радянську позицію: від НАТО її мають відділяти інші країни. Звідси й наростання роздратування у відносинах, у тому числі через югославський чинник — хоча у Росії уже не було чим протистояти натовській політиці. Її почали просто ігнорувати як слабку державу, на заяви російського керівництва фактично перестали звертати увагу. Тим більше що з середини 1996 р. фізичний стан Б. Єльцина не був секретом для західних політиків. До того ж, за різного роду свідченнями, він втратив інтерес до цієї проблеми.

Не становило таємниці й те, що російські збройні сили не мають можливостей для здійснення військових операцій оперативного рівня. Сучасна техніка в них наприкінці 1990-х рр. сукупно не перевищувала 15%, а в сухопутних частинах — 3%. На той час США витрачали за рік на одного військовослужбовця 125—150 тис. доларів, тоді як Росія — на рівні 15—20 тисяч (загалом у її збройних силах тоді налічувалось 2,1 млн чоловік).

Лейтмотив заперечень РФ проти розширення НАТО зводився до одного — у майбутньому такий курс обернеться серйозними проблемами. Ілюзії відносно все ще можливої дружби з Альянсом розвіялись після знаменитого розвороту літака з Є. Примаковим над Атлантикою. «Але, — як згадує колишній заступник секретаря Радбезу Росії В. Денисов, — це був уже жест відчаю».

Він же наводить ще один показовий епізод: у 1996 р. на зустрічі з керівництвом НАТО секретар Радбезу РФ О. Лебедь перерахував ймовірні наслідки розширення Альянсу. Але відчуваючи, що ними не проймається протилежна сторона, завершив свою доповідь словами: «Ну а якщо ви й на це не відреагуєте, нам залишається лише...». І раптом голосно заспівав «Вставай, страна огромная!» Далі — підсумував: «Ось так усе й буде».

Початок нового етапу відносин Росії з Заходом прийнято відраховувати від мюнхенської промови В. Путіна у 2007 році. Зауважимо при цьому, що після неї, у червні 2007 р., Росія ратифікувала «Партнерство заради миру».

Залишивши у такий спосіб можливість для продовження діалогу з НАТО. Щоправда, вже з розрахунком на більш рівноправні відносини, зважаючи на набуті країною якісно нові економічні й оборонні можливості. А також на неспівставно менші можливості НАТО у Європі починаючи з 1995 року. Та опір європейських країн вимогам рівного внеску у воєнну структуру Альянсу не менш як 2% їх ВВП.

***

Зосередившись на створенні нового стратегічного простору безпеки за допомогою енергетичних можливостей, потужної військової організації та інтеграційних зусиль на пострадянському просторі, Росія, по-перше, почала сприйматися Заходом за ревізіоністську державу з відповідною протидією для її стримування; по-друге, їй доводиться діяти за умов, коли стало складно домовлятися через втрату «партнерами» довіри до неї. Ситуація має такий вигляд, що їй сьогодні протистоять не тільки країни — члени НАТО, а чи не всі європейські держави, включно з Швейцарією, Австрією, Швецією, Фінляндією.

У розширеному вдвічі НАТО РФ убачає головну стратегічну загрозу для себе, особливо з можливістю ще й перспективи членства в ньому України. Очевидно, саме цим можна пояснити її масштабну ініціативу у вигляді двох документів від 15 грудня 2021 р. для США й НАТО: договір між РФ та НАТО про гарантії безпеки й угода про заходи забезпечення безпеки РФ і держав — членів НАТО. Нагадаю їх основний зміст: виключення подальшого розширення Альянсу на схід, відмова від прийняття до нього колишніх радянських республік та від військового співробітництва з ними, прийняття сторонами на себе зобов’язань не розміщувати ракети, які можуть вражати цілі на територіях один одного, ядерної зброї за межами власних кордонів.

Такі наперед неприйнятні Заходу пропозиції, які підводили до повного переналаштування усієї системи міжнародної безпеки, були сприйняті ним за ультиматум. Відповідно Росії відмовили у її головній вимозі — нерозширенні НАТО на схід. Утім, таку відповідь слід було очікувати вже у момент, коли ця пропозиція лише прозвучала. Як зазначає The New York Times (4.02.2022 р.), головним чином тому, що запропоновані ідеї «повинні прийняти форму нової архітектури європейської безпеки, що визнавала б сферу впливу Росії на пострадянському просторі та відкидало універсальність західних цінностей. Мета полягає не у відновленні Радянського Союзу, а у відновленні того, що Путін вважає історичною Росією».

Переговори та письмові відповіді від США та НАТО (26 січня 2022 р.) підтвердили очевидне: політика на пострадянському просторі перегляду не підлягає, принцип «відкритих дверей» до Північноатлантичного альянсу залишається, Захід і надалі підтримуватиме Україну. Мало того, на російську сторону покладається відповідальність за напруження біля її кордонів і можливу агресію.

Водночас «партнери» пішли назустріч Росії у «другорядних питаннях», які донедавна вважалися для Москви також важливими. А саме: нерозміщення стратегічної і наступальної зброї в Україні, розширення взаємодії з США у покращенні контролю за навчаннями, повернення до взаємних інспекцій, відновлення діалогу з контролю над озброєнням, підтримання стратегічної стабільності, поновлення відносин у форматі Рада Росія — НАТО тощо.

У принципі, через повне згортання контактів та дефіцит довіри, запропоноване США й НАТО могло б допомогти перейти до діалогу, який відсутній останні роки, та не дозволити зірватися на «військово-технічні відповіді». Проте Захід зациклився на безкінечному обговоренні вторгнення Росії в Україну, демонстрації її підтримки постачанням озброєння, масованою інформацією про різні «пекельні» санкції у разі агресії проти неї.

Звісно, Росія просто так не відступить від задекларованих принципів. Проте наївний вигляд мають міркування, що її керівництво може не розуміти наслідків у разі ініціювання ним збройного конфлікту. Того, що такий акт лише зміцнить нинішній європейський порядок та сконсолідує Європу, посилить лідерство над нею США. Інша річ — політика максимального тиску на європейців, намагання розколоти їх ряди, у тому числі за допомогою енергетичного важеля впливу.

Російська сторона в особі міністра С. Лаврова звинувачує «партнерів» в ігноруванні повноти формулювань Стамбульського документа саміту ОБСЄ 1999 р. й Астанинської декларації саміту ОБСЄ 2010 року. Та відповідно вимагає від їх підписантів роз’яснення того, як вони розуміють принципи неподільності безпеки. Справді, Захід звертає увагу у зазначених документах на одну позицію: кожна країна має право обирати собі союзників. І не звертає увагу на не менш важливий її аспект — не зміцнювати свою безпеку за рахунок безпеки інших держав.

У свою чергу російська сторона обходить «кислотний» для неї принцип європейської безпеки, зафіксований у Хельсінкському заключному акті 1975 р., — поважання прав, характерних суверенітету, незастосування сили чи погрози силою, повага до територіальної цілісності держав та непорушності кордонів. Зауважимо: останній припис у свій час з великими труднощами було просунуто делегацією СРСР, щоб убезпечити НДР від німецького «реваншизму» — об’єднання її з ФРН у єдину Німеччину.

Не можна не помітити підмін, до яких вдається Захід, — заміну принципу неподільності безпеки Європи «євроатлантичною», що суперечить документам, які підписали лідери всіх країн — членів ОБСЄ: жодні держави не можуть бути наділені переважаючою відповідальністю за підтримання миру й стабільності у регіоні ОБСЄ. Принагідно зауважимо: чи не звідси довільні трактування Мінських угод сторонами конфлікту? Ще важливіше запитання: чи буде бодай якесь продовження діалогу між Росією, США й НАТО через відмову Заходу в нерозповсюдженні Альянсу? Адже є низка варіантів, застосування яких не порушить засадничі документи Альянсу і водночас дасть змогу зняти напруження, що перейшло в фазу гострого протистояння сторін.

***

Експерти і політики зосереджені на обговоренні варіантів розвитку подій, які, зрештою, зводяться до одного — чи дійде справа до реального збройного конфлікту. Головні з них:

1. У короткій перспективі його не буде. У подальшому все залежатиме від поведінки двох сторін — України і Росії.

2. Якщо українська влада поведеться на підбурювання щодо встановлення повного контролю над Донбасом, у конфлікт втягнеться Росія. Масштаби поразки України будуть значними, як і ціна перемоги для Росії. Великого удару буде завдано по репутації адміністрації Джо Байдена — у міжнародному і внутрішньоамериканському контекстах. Тож ваги набуває питання, чи достатньо вона контролює владу в Україні?

3. Росія не розпочне війну проти України через загрозу її повної економічної та політичної ізоляції, консолідації світу проти неї. Кваліфіковані та врозумлені експерти попереджають, що у разі можливого наступу Росії «ніякого українського бліцкригу не буде». Усі заокеанські прогнози, що Київ впаде не через два, а через три дні, — не що інше, як пропагандистська риторика з метою нагнітання психозу. Таким пророкам можна для прикладу порадити бодай проглянути публікацію колишнього генштабіста ЗС РФ М. Ходаренка (Прогнозы кровожадных политологов. О восторженных ястребах и торопливых кукушках. — Независимая газета. — 2022. — 2 февраля), у якій, що називається, все розкладено по поличках. На основі чого автор робить головний висновок: «Збройний конфлікт з Україною в нинішній час у корені не відповідає національним інтересам Росії. Тому деяким перезбудженим російським експертам про свої шапкозакидальні фантазії краще забути. Та з метою попередження подальших репутаційних втрат ніколи більше не згадувати».

4. Росія поставлена перед необхідністю визначити лінію поведінки після того, як пропозиції, позначені нею «абсолютним імперативом», Захід відкинув. А США не можуть змусити Україну виконувати Мінські угоди, які для Росії є дипломатичною перемогою. Мало того — неврегульованість конфлікту на Донбасі використовується ними для нарощування тиску на Москву. Зважаючи заодно на необхідність мати у протистоянні з Китаєм більш поступливу Росію.

5. Росія не отримає жодної «доданої вартості», коли безрезультатно продовжуватиме наполягати на своєму. Для неї куди важливіше заявляти, що Захід не відкинув усе запропоноване нею. А письмовими відповідями фактично визнав обґрунтованість її занепокоєнь та вимог. Тоді як раніше їх ігнорував. Отже, ми змусили Захід почати зрештою обговорювати з нами питання європейської безпеки. Цього не було з часів переговорів про об’єднання Німеччини. Тож Росії можна публічно констатувати, що Захід повертається до розуміння важливості ялтинських часів, коли безпека базувалася на двох «китах» — США та СРСР.

6. Сьогодні Росія переживає своєрідний «момент істини» — відновити розпочатий у 1990-х рр. курс на інтеграцію у західний світ чи остаточно розірвати з ним та почати вибудовувати окремий «російський проект». Що означатиме посилення союзницьких відносин з Китаєм, Іраном та іншими незахідними країнами, а також з опонентами США безпосередньо на її півкулі.

7. Суміщений з цим варіант — продовження збирання пострадянських територій, розширення у такий спосіб Союзної держави. Включаючи, зокрема, і самопроголошені республіки Донецька та Луганська. Такий сценарій цілком можливий, якщо Росія не зможе запобігти вступу України в НАТО.

Слід звернути увагу на те, що останнім часом у Росії позначають українську владу терміном «режим». Тобто як нелегітимну. А за прикладом США такі уряди можна і потрібно усувати.

Хоча зрозуміло, що сьогодні будь-які силові сценарії — це величезні і навіть непоправні ризики. Значні людські, фінансові, репутаційні втрати. Серйозні розлами безпосередньо в Росії, закриття будь-яких надій і розрахунків для її громадян на налагодження коли-небудь стосунків із західним світом.

8. Росія — сильна держава у геополітичному, енергетичному, військовому та військово-технічному вимірах. Натомість США, окрім воєнного потенціалу, має неспівставні фінансово-економічні можливості, які вони намагаються задіяти як важіль впливу на російському напрямку. Американська адміністрація, звісно, ніяк не погодиться на будь-яке обмеження свого власного домінування. Вона не готова на це навіть у відносинах зі своїми найближчими союзниками. Не кажучи вже про Росію, особливо коли з початком операції у Сирії та показала спроможність діяти за межами власних кордонів. Саме відтоді США почали сприймати її за серйозного супротивника, якого потрібно не умиротворювати, а ставити на місце.

9. Приклад Росії — наочне підтвердження закономірності, що сторона, яка у свій час програла, а відтак виявилась виключеною з системи формування міжнародних правил, достатньо відновившись, неминуче почне вимагати права голосу у глобальних справах. На умовах, які вважає для себе прийнятними, не уникаючи шантажу чи блефування. Хоча, зауважимо, останнім «пробити» провідних політичних акторів мало кому вдавалося. Проте посилювало градус напруження й пришвидшувало нагромадження конфліктного потенціалу до критичної позначки.

Усе це в сукупності вказує на те, що світ рухається до нового світопорядку. Західне домінування розмивається. На підході перспектива множинного лідерства, що в підсумку обернеться боротьбою за сфери впливу і новою архітектурою безпеки.

Зокрема, це добре проглядається на прикладі Росії та Китаю. Як і всі великі держави, вони намагаються позначити власну сферу безпеки навколо своїх кордонів, протистояти планам Заходу перебудувати всі суспільства за євроатлантичними зразками. Такий спільний виклик штовхає їх до взаємної стратегічної підтримки, щоб протистояти не тільки та не стільки політиці США, скільки загальній зростаючій конфліктності світової політики практично по всьому її полю.

Американські санкції, схоже, створили нові стимули для подальшого зближення Москви і Пекіна, на що вказують останні домовленості В. Путіна і Сі Дзіньпіна. Вони, очевидно, вважають для себе неприйнятним відсування їх на другий план у світовій політиці, й обоє вони внаслідок історичної самосвідомості не спроможні жити у чужих моделях розвитку. Саме це одночасно формує у них і потенційний внутрішній конфлікт, коли «величезний імпульс до захисту національних інтересів може створювати й точки «розриву» на горизонті в декілька десятків років. ...Історично та культурно Росія традиційно тяжіє до Заходу, а не до Азії».

До цього слід додати зростання розриву економічної потуги Китаю і Росії. За останні 20 років Китай збільшив свої переваги по ВВП з чотирьох до майже десяти. У 2021 р. китайська економіка показала понад 8% зростання, а російська — майже 4%. Офіційний воєнний бюджет КНР — 209 млрд доларів, РФ — 51 млрд. Якщо СРСР був для Китаю старшим братом, то нині, судячи з цих та інших ключових показників, — усе навпаки.

Підсумовуючи, слід констатувати: сучасна доба має досвід існування в умовах двополюсності та однополюсності. Тепер на часі необхідність засвоєння мистецтва співжиття з його багатополюсністю. Зокрема, і особливо, для таких держав, як Україна, яка перебуває в епіцентрі геополітичних інтересів. Нинішні події навколо неї — наочний тому доказ.

***

Паломництво політиків та державних діячів великого калібру до України, на перший погляд, має вигляд демонстрації солідарності й підтримки у такий драматично-складний для неї момент. На рівні емоційного сприйняття — це справді так. Якщо ж дивитися глибше на те, що відбувається, то можна й потрібно вийти на запитання: чому саме зараз прокинувся такий інтерес до України? Дисциплінувати у такий спосіб Росію? Недостатність для цього зусиль США, НАТО та Європейського Союзу, які є колективним голосом Заходу? У тому числі тих же країн-членів, лідери яких здійснюють до нас блискавичні візити з окремими місіями?

З усього цього напрошується такий висновок: головна причина полягає у привабливості України і відповідно у сприятливій можливості реалізації планів, які відкриває щодо неї нинішня ситуація. Європейські лідери активно кинулися розігрувати українську карту у своїх внутрішніх, а заодно і геополітичних інтересах. Залишаючи Києву видимість ваги у нових обставинах, набуттю якої, мовляв, можуть допомогти різноманітні союзи та альянси.

Звісно ж, за винятком членства в НАТО та ЄС. Виходить як у людському житті: з тими, кого люблять, не одружуються.

Показово-характерним у цьому плані є намагання Лондона показати себе на прикладі України як відновлений світовий центр впливу з його стратегією «глобальної Британії». Як влучно підмітив знаний економіст В. Іноземцев, вона нині перебуває в активному пошуку нових відносин після «розлучення» з ЄС, прагне реалізувати свої амбіції не лише в колишніх володіннях, а й на європейських просторах, забезпечуючи у такий спосіб собі солідну базу для тісної взаємодії з США.

У цьому зв’язку слід мати на увазі таке: у 1960 р. Великобританія організувала Європейську Асоціацію вільної торгівлі, яка в різні роки мала у своїх рядах десять країн: власне Британію, Норвегію, Австрію, Швецію, Швейцарію, Данію, Португалію, Фінляндію, Ісландію та Ліхтенштейн. У процесі вступу цих держав до ЄС у ній залишились лише Швейцарія, Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн.

На основі відродження цього «сплячого» інституту Лондон, мабуть, збирається вибудовувати свою політику у «східному питанні». З огляду на те, що на східному фланзі є група країн — Україна, Молдова, умовно Білорусь, Туреччина, балканські країни, які поки що не знаходять місця в об’єднаній Європі. Союз таких держав, включно з чотирма членами Асоціації, міг би не просто стати її «зовнішнім контуром», а й одночасно зробити Великобританію рівноправним партнером ЄС. Тоді як розрекламований альянс Великобританії, Польщі та України має обмежені шанси на успіх. Уже навіть тому, що він зорієнтований проти Москви, має чисто воєнний вигляд, а присутність у ньому Польщі не принесе політичної «доданої вартості». Адже вона — член ЄС, а відповідно повинна виконувати його правила, хоча й демонструє фронду щодо до нього.

Той факт, що Україна стала точкою, у якій перетинаються інтереси практично всіх світових і регіональних держав, за винятком поки що Китаю й Японії, вказує на зростаючий геополітичний інтерес до неї. А те, що після Джонсона Україну відвідав Ердоган, лише підтверджує тезу про активну підготовку нових проектів, у які планується її залучення. Туреччина особливо активно підгортає під себе Україну, проклавши шлях до підписання вигідної Анкарі угоди про вільну торгівлю своїми пропозиціями про посередництво між Києвом і Москвою.

Не плановані раніше візити до України президента Франції та канцлера Німеччини, схоже, покликані показати, що вони не збираються поступатися іншим посередництвом у розв’язанні «української проблеми». Тим більше що їм особисто потрібні історії успіху для підвищення власної капіталізації. Макрону — на виборах президента, Шольцу — для закріплення лідерства.

Показово, що керівники ключових країн свої візити в Україну поєднують з відвідуванням Москви. І можна лише здогадуватись, не лише через їх переконаність, що від неї залежить мир на українській землі.

Критично важливо, щоб такою масованою консолідацією підтримки Захід не «заколихав» українське керівництво до стану ейфорії, коли йому здаватиметься, що проблеми України розсмокчуться без будь-яких його зусиль та непростих рішень. Сьогодні, як ніколи, має бути розуміння — за нас ніхто їх не розв’язуватиме. І не розв’яже.

***

Розповідають, що в останні дні Першої світової війни німецький генерал відправив австрійським союзницьким колегам телеграму з узагальненням обстановки. У ній містився висновок: усе дуже серйозно, але не катастрофічно. Отримав відповідь: у нас ситуація катастрофічна, але не серйозна.

Якщо йти за такою логікою, то належить констатувати: атмосфера навколо України сьогодні є тривожною, навіть дуже небезпечною, але не катастрофічною. Щоб вона не стала такою, потрібно врозумлено, а отже відповідально діяти. Усім. Першочергово — в Україні.

Володимир ЛИТВИН, академік НАН України.