За його словами, вона планує створити певну "альтернативну" Україну – квазідержаву, що цілковито відповідатиме пропагандистським уявленням Кремля. Та чи коректне таке порівняння й чи вірогідний узагалі такий сценарій?

Олексій Живора, аналітик Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва вважає, що озвучений сценарій не станеться за жодних умов.

- Слід нагадати, що поділ Кореї відбувався в середині XX століття в зовсім іншому історичному контексті як для самої держави, так і для світу загалом. Хоча аж ніяк не дивує, що саме цей період найбільше приваблює Путіна, але реалізувати таку ідею на практиці, як на мене, не вдасться.

Україна та Корея схожі у своєму колоніальному спадку та обидві знайомі з імперіалістичним гнітом, спрямованим на цілковиту руйнацію національної ідентичності. Але якщо Україна здобула незалежність у 1991 році (а є експертна думка, що про реальну свободу можна говорити лише з 2014 року), то Корея пройшла цей етап ще у 1945 році. І окупант був зовсім інший – Японська Імперія.

Японська окупація Кореї відбулася 1905 року з проголошенням так званого протекторату, а вже у 1910 році країну було формально анексовано. На той час монархічну Корею ще називали "королівством – відлюдником", країною, що на відміну від сусідньої Японії, залишалася закритою для зовнішнього світу. Індустріальна відсталість та слабкість державної влади лише спонукали дедалі більш мілітаристичну Японію до дій.

Окупація була брутальною. Генерал-губернаторство, встановлене на території півострова, поступово підвищувало тиск на місцеве населення, використовувало його як безоплатну робочу силу та систематично знищувало будь-які прояви національного характеру – від обмежень і заборон на використання корейської мови до апропріації культурних надбань. Експлуатація ж корейців до і під час Другої світової війни взагалі була нещадною. У будь-якому разі зовсім не дивно, чому відносини країни з різних сторін Цусімської протоки залишаються напруженими навіть сьогодні, попри спільні демократичні цінності та торгові інтереси.

Після поразки Японії відбулася поспішна анексія півострова двома новими супердержавами – СРСР та США. І якщо СРСР роками готувався до розширення своєї сфери інтересів на схід, зокрема вкладаючи ресурси і час в прокомуністичні партизанські загони в Кореї та Маньчжурії, то для Сполучених Штатів розуміння необхідності окупувати південь країни прийшло надто пізно, що своєю чергою призвело до нерозуміння контексту з чого вже походила низка малопопулярних рішень і призначень на високі посади колишніх імперських чиновників.

Саме ось цей короткий повоєнний період став ключовим у формуванні двох Корей. З 1945-го і до 1950 року, тобто початку Корейської війни, обидві іноземні адміністрації боролися за довіру місцевого населення хоч і наслідували протилежні підходи. Попри нову окупацію, для самих корейців цей період став першим ковтком свободи за тривалий період часу. За відсутності політичних еліт та доступу до інформації із зовнішнього світу люди були спраглі до усього нового, а боротьба за "серця та уми" з боку новоявлених визволителів лише сприяла пришвидшеному національному відродженню.

Ментально не підготовлене місцеве населення зіштовхнулося з радянською комуністичною ідеологією, котра знайшла особливий відгук на більш індустріалізованій Півночі, а пустопорожні гасла швидко набирали популярності серед неосвіченої більшості. На аграрному ж Півдні раптом запанувала майже необмежена свобода волевиявлення, що так жорстко каралася в імперські часи та за чинних умов призводила до дедалі більшого хаосу та появи авторитаризму.

З часом контрольована свобода за радянським зразком сприяла перетворенню Півночі на гетто – кордон і обмін між етнічно, лінгвістично та культурно єдиною Корею було закрито. На горизонті постав новий ворог – капіталізм. А марксизм-ленінізм прибульців став національною ідеєю з практичною складовою.

Що важливо зрозуміти, так це те, що обидва режими хоч і були створені руками окупаційних адміністрацій, але завдяки неможливості масштабувати контроль швидко набули характеристик незалежних. Саме Кім Ір Сену, лідеру новоствореної у 1948 році Корейської Народно-Демократичної Республіки, належала ідея примусового об'єднання Кореї. На користь цього, після дзеркальних кроків американців, свідчить як зняття окупаційного режиму так і виведення радянських військ до початку першої "гарячої" війни цього історичного періоду. Подальша ж участь СРСР у тій війні була переважно непрямою та включала здебільшого підтримку технікою (хоча існує достатньо доказів щодо залучення окремих підрозділів, зокрема пілотів).

Головний поділ Кореї відбувся в ідеологічній площині. Енергійне та малопідготовлене населення країни швидко перейняло відповідні установки, а влада КНДР, хоч і вишколена у Москві, мала неймовірну підтримку серед населення та власні плани. Тобто режими, що були запроваджені СРСР з одного боку та США – з іншого, були б неможливими без безпосередньої участі та підтримки народу Кореї.

Ця відмінність в народній підтримці, в народному контролі є принциповою різницею між ситуацією в Україні зараз та історичною ситуацією в Кореї. Попри те, що Путіну досі ввижається якийсь "правильний" народ України, це не робить його сценарій реальністю. Навпаки, широкомасштабні протести в Херсоні, Мелітополі та Бердянську свідчать про те, що він малоймовірний, а громадянська непокора триватиме. На відміну від маргіналізованої на той час Кореї, український народ мав достатньо часу, щоб відродитися, та вже чітко усвідомлює екзистенційну загрозу. Україна не арена битви наддержав, як це хоче показати пропаганда порівняно економічно слабкої Росії, що досі ментально перебуває в середині минулого століття. Ні, на подив нам самим, ми виявилися зрілою країною.

Ставки Росії на те, що місцеве населення візьме на себе відповідальність за окупаційну адміністрацію, не реалістичні. А ймовірний Янукович все ж не Кім Ір Сен. Більше того, навіть у так званих «Л/ДНР» частину верхівки довелося імпортувати з просторів «необъятной».

Тому маю підстави вважати, що озвучений сценарій не станеться за жодних умов. Єдине, що російський режим може запропонувати вільному народу, так це окупацію в стилі Імперської Японії або ж нацистського райхскомісаріату. Саме лише розуміння таких перспектив українцями змушує до несамовитого опору та вже вкотре свідчить про хибність висновків, котрих доходить Кремль.