І одразу очолила бактеріологічну лабораторію.

«Лікаря-бактеріолога у нас не було останні вісім років, — розказала керівник відділення Людмила Стеценко (на знімку ліворуч). — Усю роботу виконували два лаборанти вищої категорії. Тепер стало набагато легше».

Нині Марина Сергіївна освоюється і на новому робочому місці, і в новому помешканні. Її переїзд був не з власної волі — змусила війна. «Страшна картина 24 лютого досі перед очима. Багато людей, транспорту на вулицях, усі налякані, — Марина згадує Харків. — А ще перші бомбардування...»

Після них вона разом із чоловіком спочатку виїхали до Лимана, де мешкають її батьки. Потім, коли ситуація ускладнилась і поки була можливість більш-менш безпечної евакуації, вони з іншими родичами переїхали до Черкаської області, згодом — в Олександрію.

На новому місці Марина вирішила не сидіти склавши руки. Активно шукала роботу за фахом. Їй порадили звернутись до головного санітарного лікаря області Надії Оперчук. За кілька днів Марині повідомили про вакансію лікаря-бактеріолога в Онуфріївці. І знову переїзд. Та він не злякав, а подарував надію. І нині жінка задоволена, що зважилась.

«В Онуфріївку я закохалась із першого погляду, — зізнається медик. — Вона чимось схожа на Лиман, де я народилась та виросла. Тут відчуваю душевний комфорт та розраду».

До того ж Марину з сім’єю зустріли тут чуйно, з розумінням і підтримкою. Відомчу квартиру родині надав місцевий священик.
«Добрі люди всім допомогли, — розповідає Марина. — На новій роботі дали стіл, стільці, постільну білизну, посуд. Одні сусіди принесли ліжко, інші — килимок. Так створили елементарні побутові умови та затишок. Дякую всім-всім небайдужим людям!»

Жінка трохи обжилась на новому місці, але думками вона все ж таки вдома. «Від обстрілів постраждала і наша квартира, щоправда, не катастрофічно, — ділиться переживаннями. — Коли окупанти обстрілювали онкодиспансер (він неподалік від нас), ударною хвилею повибивало шибки з вікон. Та це півбіди. Багато людей взагалі втратили своє житло».

Марина мріє якнайшвидше повернутись додому. А ще — втілити свій задум. «Мені давно хотілось власноруч вишити собі вишиванку, — розкриває мрію. — Вже все купила для цього. Та війна завадила. А нині такий психологічний стан, що поки що не можу: вся увага — до новин із фронту».

Поки що не до вишивання. Натомість, щойно приїхала в Онуфріївку, Марина одразу взялась за сапу: розбила клумбу поряд із будинком, посадила квіти й помідори (розсаду дали сусіди). Цим відволікається від сумних думок, милується та тішиться тим, що зростає з української землі. Бо вона — жива. А нині життя цінується, як ніколи.

Кіровоградська область.

Фото автора.