Хто погортає сторінки цього фоліанта, одразу здогадається, що він швидше для фахівців з державного права чи істориків, ніж для пересічного читача. Але навіть глибоко не вникаючи в зміст книжки, можна зрозуміти, як вона вплинула на становлення української держави. І не тільки.

Адже свого часу саме ця книжка визначала життя народів, що складали Велике князівство Литовське. У XIV—XVI століттях до складу Литовсько-Руської держави входили й українські землі. А це значить, що «Статут» не просто визначив порядок існування українського суспільства та держави. Він вплинув на розвиток нашої правової сфери, формування економічних і політичних відносин, суспільного і державного ладу на українських землях.

Кілька століть, з часу написання першого «Статуту», а було це у 1529 році, він залишався для українців основним збірником права. На Правобережній Україні Литовські статути діяли три століття, аж до 1840-го, на Лівобережній — до 1843 року. І це попри те, що майже весь цей час царська російська імперія намагалась тримати Україну в покорі і змушувала жити за своїми правилами.

Цікаво, що представлене у музеї видання 1811 року — це перший переклад його з польської мови російською. Виходить, знадобились століття, щоб росія почала виявляти інтерес до документів, за якими три століття жили європейські народи. Втім, цікавість, а головне — повага до чужих статутів у росіян минула дуже швидко. У 1840-му цар Микола своїм указом скасував дію «Статуту» на Правобережжі.

Імперія диктувала своїм підданим, в тому числі й українцям, свої правила державотворення, закони і юридичні норми. Україна змушена була підкорятись їм.

Але жили за ними не всі.

Серед тих, хто пішов наперекір імперії та її законам, був поляк за національністю, підданий російської імперії за громадянським статусом і вільний європеєць за духом, мешканець невеликого села Миньківці, що у Кам’янець-Подільському районі на Хмельниччині, Ігнацій Сцибор-Мархоцький.

В історію він увійшов не просто як дивак, а засновник Миньковецької держави. Він зумів не лише проголосити її в імперії, де придушувалось усяке вільнодумство, а й налагодити суспільне, політичне і економічне життя громади за правилами, котрі тепер ми назвали би вільними та демократичними.

Понад два століття тому подільський поміщик написав свою «Конституцію третього травня». Вона послужила основою для збірника «Права міста Миньківці» і «Настанови про управління поміщицькими землями». Це були документи, котрі визначили життя проголошеної графом Миньковецької держави. В них були закладені революційні ідеї, котрі задовго до скасування кріпацтва в царській імперії проголосили про його скасування у Миньківцях.

Подорожі до Європи, відвідини Австрії, Саксонії та Швейцарії надихнули подільського землевласника на ці кроки. Розвиваючи свою державу, граф відкрив друкарню, де видавались статути, формуляри, різні регуляторні акти, які чітко визначали засади існування проголошеної держави. Відповідно до них Миньковецькою державою керувала адміністрація, яку призначав дідич, але вирішальний голос у прийнятті важливих рішень належав зборам представників селянських громад, міщан, євреїв та іноземців, які обиралися на рік. У державі були запроваджені дві судові інстанції: суд та апеляційний адміністративний суд, які мали стежити за порядком і дотриманням справедливості.

І ніхто не мав права назвати підданого Мархоцького холопом, хамом чи мужиком. Це були не просто проголошені вільними люди, а громадяни держави, які отримали права і умови для розвитку.

Крихітна держава була успішною. У ній працювали школи, сирітський притулок, шпиталь та аптека. У Миньківцях діяли дві сукняні фабрики, фабрика карет, байкова, селітряна, паперова, лакова мануфактури. На фермах розводили племінну худобу, діяв кінний завод, розвивалось вівчарство. Було навіть засноване розведення тутових шовкопрядів та виробництво шовку.

Хто знає, куди могли сягнути політичні та економічні плани Ігнація Мархоцького. Адже він встиг придбати 16 тисяч десятин степу з кількома селами біля Хаджибейського та Дністровського лиманів і Чорного моря. Офіційно землі були власністю його дружини і називались графством Руффіполіс. Для нього Мархоцький також розробив положення політичного, соціального та економічного устрою. Можливо, з часом і там з’явилася б нова держава.

Але графове вільнодумство, котре спочатку сприймалось лише як дивацтво, з роками почало лякати владу. Проти Мархоцького було висунуто звинувачення в тому, що він зобов’язував своїх селян не визнавати жодної влади, окрім місцевої. А це створювало небезпеку бунту і навіть загрозу такій величезній російській імперії.

У 1821-му Ігнація Мархоцього ув’язнили на півтора року в Кам’янці-Подільському. Врятували його миньковецькі селяни і євреї, які звернулись до царя Олександра І з проханням звільнити їхнього пана, «якого місцева влада незаконно переслідує хіба за те тільки, що є батьком, а не дідичем своїх підданих».

Графа звільнили. Але він був позбавлений свого титулу. Та й стосунки з місцевою владою не складались. Після смерті засновника держави вона просто зникла. У Миньківці повернулись усі права і законодавчі норми царської імперії. Забулась і «Конституція третього травня». Тепер оригінали більшості тих документів уже й не розшукати. Але проголошена на Поділлі держава стала чимось значно більшим, ніж просто курйозним історичним фактом. Вона продемонструвала, як навіть у жорстких умовах імперського поневолення українці та поляки швидко підхоплювали демократичні ідеї. Вони показали, як засадничі державні документи живуть і працюють просто у їхньому дворі, в полі чи на фабриці. Але тоді миньковецькі селяни навіть не підозрювали, що вони стали учасниками того конституційного процесу і етапів державотворення, до яких їхні нащадки повернуться через століття.

Фото автора.