У його рамках представники громадських організацій із різних куточків України діляться досвідом, який вони здобули під час перших днів широкомасштабного вторгнення росії.

Не стоїть осторонь і Житомирщина. Завдяки роботі обласної громадської організації "Молодь. Жінка. Сім'я" вдалося поспілкуватися з чотирма жителями регіону. Для опитування обрали людей з інвалідністю різних нозологічних груп.

Як же війна вплинула на життя людей з інвалідністю?

Розповідає Вікторія Шевчук (слабозора, має інвалідність І групи, доглядає за мамою з деменцією):

Вікторія Шевчук з мамою.

"У перші дні війни було моторошно, я відчувала відповідальність за себе, маму, собаку. Боялась, намагалась не відходити від мами. Покупки робила у найближчому магазині; добре, що там все було. Коли потепліло, то гуляли тільки разом із мамою, щоб при сигналі тривоги одразу піти в укриття. Сьогодні трошки розумію систему і знаю, що не кожна сирена настільки небезпечна, як було у перші місяці війни. Адже спочатку над Житомиром було багато прольотів. Тепер спокійніше. Протягом перших двох тижнів я постійно заспокійливе пила, нервувала, мені чулася ця сирена. Пізніше звикла. Під час першої повітряної тривоги мама вигулювала собаку, і мені потрібно було їх знайти. Потім боялась відпускати маму на вулицю, забрала ключі і заборонила їй виходити. У лютому і березні ми ховались у підвалі, тому необхідно було швидко зібрати себе, маму, собаку і спуститися туди. Я чітко розписала всі дії: сирена, взуваюсь, кажу мамі збиратися, перевіряю газ, воду, світло та як вдягнута мама (бо вона могла не взутися чи забути теплу кофту), прив'язую собаку, і ми виходимо. За декілька днів я вже настільки швидко збиралася, що приходила у підвал перша. Завдяки тому, що все було систематизовано, я чітко знала, що за чим треба робити.

Людина до всього звикає. Навіть мама зі своєю деменцією пам'ятає, що у нас йде війна. Нині відійшли війська, і під час тривоги ми перебуваєм вдома у коридорі. Однак мама при звуках повітряної тривоги питає: "Куди бігти?". Коли були у підвалі, то 20-30 хвилин мама мовчала, але через годину-півтори забувала про тривогу і починала збиратися додому. Треба було їй заново все пояснювати.

З самого початку я розуміла, що мама хворіє на деменцію: в Житомирі вона знає, де що розташоване, а якщо ми поїдемо до іншого міста, там їй буде проблематично. За кордоном взагалі складно, бо мови вона не знає, і якщо заблукає, то що робитиме? Наполягали виїхати сестри, бо не могли евакуюватися через нас. Тож був досвід поїздки до знайомих у Рівненську область, де ми пробули аж один день. У чужому будинку мама почала порпатися у шафах, поки я вигулювала собаку, а потім їй щось на вулиці не сподобалось, вона розвернулась і пішла у поле зі словами: "Я йду додому". Мені стало ніяково перед іншими людьми, адже постійно бачити таке вони не заслуговують. Заспокійливе на маму не подіяло, вона навіть не заснула, коли ми повертались у Житомир, хоча дорога через всі блокпости була довгою. Моє рішення бути вдома виявилось правильним, мама заспокоїлась, краще почувалася і спокійно спускалась у підвал.

До речі, коли почалася війна, люди стали більш уважними, пропустили без черги в банкомат і в аптеку. Мамині спеціальні препарати за час війни значно подорожчали, вибір моїх крапель для очей став менший, а ціна вищою. Загалом вартість потрібних нам ліків піднялась на 50-100 гривень. Дорожчими стали продукти, особливо після кризи з бензином. Добре, що я своє лікування встигла пройти перед війною, а мама постійно отримує медикаменти - звертатися до лікаря не було потреби.

Замислююсь, що робити далі. Перші місяці мені ні з ким не хотілось спілкуватися, я закрилась, тепер трошки звикла і спілкуюсь більше. Постійно стежу за новинами в Телеграмі, хоча це іноді забирає багато часу. Знайшла заспокоєння в прибиранні квартири, вирішила винести весь непотріб. Як показав досвід початку війни, можна використовувати лише два комплекти одягу на зміну. У кожної людини є речі на певний випадок. Війна розкрила, що вони просто заважають, особливо коли потрібно швидко вибрати найнеобхідніше. Тепер тримаю вдома лише потрібні речі.

Я працюю у Києві в музеї, влітку у нас мертвий сезон, добиратися на роботу стало вдвічі дорожче. Давно хотіла опанувати масаж, тому перед війною записалась на курси до Житомирського медичного інституту. Війна відтермінувала навчання, але навесні нас зібрали, і першого липня я отримала сертифікат. Планую працювати і в цьому напрямі".

Світлана Шиш (мама хлопця з ДЦП):

Світлана Шиш з сином Іваном.

"На початку було тривожно, але вільного часу на страх я не мала, бо забрала до себе двох сестер і незрячу маму. Вісім осіб було у будинку, і мені як господині треба було потурбуватися про всіх, нагодувати, розподілити продукти.

Живемо у центрі міста, недалеко від Житомирського ліцею № 25. Коли його обстріляли, нас це дуже вразило. Добре, що за день до обстрілу встигли евакуювати сестру з дітьми за кордон. Вона неймовірно переживала, мала великий стрес і навіть панічні атаки. У свого сина Вані я такого сильного стресу не помічала, реакція на сирени у нього спокійніша, хоча хлопцю лише 15 років, і він має ДЦП. Ми живемо у приватному будинку, на подвір'ї є гойдалка. На ній син дуже любить гойдатися. Однак за перші десять днів війни він жодного разу не вийшов на вулицю. Сестра, у якої була паніка, пропонувала виїхати разом. Я відмовилась, бо, знаючи свій стан і стан сина, не вважала, що є настільки нагальна потреба. Сказала їй: "Ти їдь, а я дома залишусь з мамою і хлопцями".

Якщо говорити про здоров'я, то спочатку у нас було безсоння; особисто я могла "вирубитись" тільки від втоми. Постійно стежили за новинами, а потім трошки дистанціювались, бо від подій було дуже важко морально. Нині теж відчуваю напруження, але менше: на роботу вийшла, дача, домашні клопоти. Не знаю, як довго зможу в такому темпі. Завантажили себе з рідними повністю роботою, щоб відволікатися і не думати про війну.

До лікаря зверталась лише раз: це був плановий візит, адже перед війною я розпочала лікування зубів. Моя стоматолог залишилась в Україні і продовжувала приймати пацієнтів. Вона казала: "Якщо всі поїдуть, то хто лікуватиме хворих?"

Щоб відволіктися від подій, з початку війни я ходила у волонтерський штаб допомагати розподіляти одяг, продукти. Це дуже допомагало. Вдома клопоти теж відволікали, а пізніше і робота: працюю у дитячому садочку. Житомирські батьки зайняті на різних підприємствах із забезпечення життєдіяльності міста, а їхня малеча потребує гарного догляду. У мене група дітей віком 3-4 роки, вони почали значно більше плакати, сплять тривожно, якщо лунає сирена - то одразу прокидаються і швидко починають вдягатися. Ходимо в укриття. На роботі я змушена бути у бомбосховищі, бо несу відповідальність за життя і здоров'я дітей. Вдома у дворі маємо погріб, але за весь час жодного разу ним як сховищем не скористалися.

Щодо допомоги, то більше я як громадська активістка допомагала іншим мамам: маю групу у Вайбері, де ми спілкувались і жінки писали про потреби. Я дивилась у Фейсбуці, хто чим із волонтерів займається, разом із Нелею Ковалюк з ГО "Жінка. Молодь. Сім'я" шукали ліки (виникла проблема зі специфічними медикаментами, особливо від епілепсії), великі памперси для лежачих дітей. Пізніше таких дітей почали вивозити, то потреба стала меншою. Поступово життя налагоджується, і ми звикаємо до нових реалій.

У Вані було онлайн-навчання в школі. Також він закінчує академію "ШАГ", заняття в якій відвідує двічі на тиждень. Разом з однокласниками відсвяткував випуск у 9-му класі: вони поїхали на природу, а потім з друзями продовжили свято у нас, адже маємо гарні умови для відпочинку дітей - є гойдалка, батут, гамак, басейн.

Які плани на майбутнє? Маю дачу на дванадцять соток, і цього року ми її засадили повністю, бо невідомо, що буде восени з продуктами та цінами. До того ж є земля біля хати у Житомирі, там я посадила багато кущів помідорів, чекаю на врожай. Земля потребує догляду, їздили кожні вихідні збирати полуницю. Просимо старшого сина підвозити електромобілем, бо бензин став дорогий.

Грошей нам тепер вистачає тільки на квартплату і продукти. У чоловіка роботи менше, заробітку, відповідно, теж. Однак справляємося, трудимось".

Людмила Клименко (перекладачка жестової мови в УТОГ, доглядає маму, яка має інвалідність І групи, не ходить та повністю не чує):

Людмила Клименко та її мама.

"На початку було дуже складно. Живемо на п'ятому поверсі без ліфта. Думала домовитися і виїхати, але візочка ми не маємо, потрібно було когось найняти, щоб доставити маму на кінцеву зупинку транспорту Житомира - "Ялинку", де сісти на автобус до кордону. Тоді виїздило дуже багато житомирян, але просити я не стала. Мама сказала: "Людо, ти мене нікуди не піднімай, бо мені важко і дуже боляче". Мама хворіє давно, тому не було сенсу зайвий раз її рухати і везти. А якщо і просити когось про догляд, то така людина має володіти жестовою мовою. Я залишилась у Житомирі біля мами.

Перші тижні я з дому не виходила, харчувалися тим, що було в квартирі. Боялися, бо постійно лунала сирена, і ми не знали, до якого часу буде бомбардування. Добре чули вибухи з траси Київ - Житомир, бомбардування та обстріли були біля нас. Жахливо. Звук сирени - я на руках і плечах тягну маму до коридора, вкриваю, перечікуємо небезпеку. Так тривало більш як півтора місяця. Поступово я почала виходити в магазин за хлібом і молоком.

Ми пережили великий стрес. Мамі легше, бо вона не чує звуку тривоги, але питання "Що зараз буде?" залишалось. Добре, що пізніше, десь через півтора місяця, по телевізору почали вмикати сигнали, показувати передачі з сурдоперекладом. Були і панічні атаки. Мама то просила її не чіпати, то перенести у коридор чи ванну. Вона казала часто: "Людо, що б я без тебе робила?". Чесно, я й сама не знаю, бо мама глуха і не рухається. Обидві приймали заспокійливе, але не кожна аптека була відчинена. Тому спочатку треба було знайти потрібні ліки. Сильно стрибав тиск. Заспокійливі приймаємо й досі. Взагалі здоров'я значно погіршилось. Постійний неспокій, ми не спали ночами, були одягнуті. З лікарем зв'язувалась дистанційно. У мами - ревматоїдний артрит. Медикаменти для його лікування необхідно приймати постійно, серед них є гормональні препарати. Однак всі ліки подорожчали, і мама була змушена обмежити їх прийом. Тобто тепер це - тільки одна таблетка зранку, замість потрібних двох зранку і двох в обід. Але якщо ліків достатньо, то даю більше. Навіть коли лікар виписував безплатні ліки, я завжди їх докуповувала, бо мамі потрібно на місяць три-чотири упаковки, а виписували тільки одну. Під час війни доступу до безплатних маминих медикаментів немає, і я все купую. 300 гривень за упаковку, а ще потрібні знеболюючі препарати і мазі. Ними мажемо мамі ноги і руки, щоб вона могла самостійно їсти, тримати ложку і чашку.

Якщо говорити про фінанси, то мама має пенсію, а я працюю. На роботі відбулося скорочення, але мене залишили, бо розуміють складну сімейну ситуацію. Офіційно я другий місяць як знову приступила до праці, але до мене і раніше зверталися. Молодь, яка виїздила з сім'ями, потребувала допомоги при перетині кордону. Зв'язок маємо у додатках Вайбер і WhatsApp. Тепер допомагаю пенсіонерам, адже необхідно їх організовувати, пояснювати інформацію, розповідати, як поводитися у тій чи іншій ситуації. Приходили до розуміння важливості цих роз'яснень поступово: на початку війни у всіх був тільки шок. Робота мене врятувала, я взяла себе в руки, бо у нас майже немає сурдоперекладачів, багато виїхало за кордон. Також у Житомир приїхали переселенці, яким потрібна моя допомога.

Як поєдную роботу і маму? Зранку встаю, допомагаю та піднімаю її, готую їсти, працюю дистанційно. Коли все підготувала, лишаю маму саму і біжу на роботу. Залишаю їй термос із чаєм та щось смачненьке. Після роботи продовжую доглядати. Біля мами є спеціальне відерце, куди вона може сходити в туалет. Кажу: "Мамо, я на роботі. Розумію, що ти хвора, але ми повинні триматися". І вона розуміє. Хоча попервах, коли я йшла, вона дуже боялася залишатися сама, істерики були. Також біля неї є дві ковдри: коли лунає тривога, вона вкривається ними. Прошу сусідів після тривоги провідати її.

Допомагає триматися робота і спілкування. Хоча спочатку ми не могли говорити. Не хотілося телефонувати, питати, абсолютно нічого. Один шок. Поступово почався обмін смс-повідомленнями, потім телефонні розмови. Маємо підтримувати і допомагати одне одному. Жити тут і зараз".

Юрій Баришев (пересувається на візку):

Юрій Баришев з дружиною Світланою.

"У психологічному плані на початку бойових дій було жахливо. Навколо літали літаки і ракети, був потік незрозумілої інформації. Перші два-три дні не виходив з дому, дивився телевізор, почало "зривати дах". Тому спільно з сусідами, а ми живемо на околиці Житомира, згрупувалися і почали допомагати з харчуванням хлопцям на блокпостах. Я маю скутер і розвозив приготовлену їжу, щоб іншим було менше роботи. Допомагав чим міг, щоб відволіктися. Ввечері приходив додому і лягав спати. Таким чином регулював психологічний стан, бо менше звертав уваги на події. Але все одно були перепади психологічного настрою: від "наші хлопці - молодці" до апатії, через декілька тижнів знову все налагоджувалось. Тепер вже таких перепадів немає, рятує нова робота.

У березні над нами ракети літали, їх уламки падали на дорогу. Сусіди мої, які працюють на станції техобслуговування, ці уламки позбирали. Також приліт був в 300 метрах від мого будинку. Дуже добре чули, але вікна не повилітали. Перші три дні з дружиною бігали в гараж, він у нас цегляний. Однак, зрозуміло, що гараж не врятує при близькому попаданні. У районі є бомбосховище, але воно не пристосоване для людей на візках. Єдине для мене доступне безпечне місце - підземний перехід біля Житомирської панчішної фабрики, але добиратися мені туди годину... У школі "Всесвіт", в якій я до війни працював психологом, є бомбосховище для учнів, але мені воно не підходить.

З Житомира я не виїхав, бо не було потреби. Тут я маю зручний будинок. А якщо виїду, то невідомо, в які умови потраплю. За кордоном ми нікому не потрібні й поготів. Евакуювався б лише якби розбомбили будинок, як у моїх друзів із Краматорська, яким нема куди повертатися в Україну. Оце проблема. У Житомирі я сам себе обслуговую, відповідаю за себе, нікому зайвих складнощів не створюю.

Нині здається, що стало трошки легше, але невідомо, що далі, скільки часу триватиме війна і як ми будемо жити після неї. Маю нову роботу, тобто у фінансовому плані більш-менш нормально, а далі - незрозуміло. До війни я працював психологом, тепер - на гарячій лінії. Багато міжнародних організацій, у тому числі й ООН, допомагають людям. На одній із ліній допомоги щодо виплат працюю і я, консультую внутрішньо переміщених осіб, як отримати допомогу, чи роз'яснюю, чому людям не надходять кошти. Спілкуюся з усією Україною.

Під час війни обмежилась можливість у пересуванні: комендантська година, незручні виїзди з міста та нестача пального. Маю машину, але з міста виїжджаю тільки за потреби. Пальне подорожчало, великі черги, та й людина з інвалідністю не може сама вільно піти заплатити, треба когось просити. Відривати знайомих на тривалий час від роботи, щоб мені заправитися, незручно. Я мав запас бензину до війни, але він вичерпується. Сподіваюсь, що скоро великих черг не буде, і зможу заправитися швидше. Також обмежилось спілкування. Взагалі люди нашого плану більше сидять по домівках, переважно спілкуючись телефоном. Однак із появою роботи на гарячій лінії мені ввечері більше хочеться відпочити.

До лікаря не звертався, тільки планово телефоном по електронний рецепт на ліки від гіпертонії. Дружина два місяці тому ходила на консультацію в поліклініку, то візит відбувся без проблем".

На закінчення розмови пан Юрій поділився підказкою психолога: як вийти зі стресу в цей надзвичайно складний час:

"Необхідно займатися буденними справами і менше звертати уваги на новини. Якщо є нагода - виконувати суспільно корисну роботу. Якщо відчуваєте стрес, то змінюйте форму діяльності: з фізичної на інтелектуальну і навпаки", - радить Юрій Баришев.

Дякуємо представникам ГО "Молодь. Жінка. Сім'я" та голові організації Нелі Ковалюк за невтомну та багатовекторну працю на ниві допомоги особам з інвалідністю на Житомирщині. З початку активних бойових дій вони підтримували осіб з інвалідністю теплим словом, порадою, ділом. Наприклад, сприяли доставці необхідних медикаментів та засобів гігієни. Також допомогли провести це опитування, яке показало абсолютну неготовність українського суспільства до викликів війни: від нестачі необхідних ліків, можливості зручної евакуації осіб з інвалідністю до створення бомбосховищ для людей на візках.

Окрема подяка нашим друзям і партнерам за допомогу в проекті "Криза в Україні: реагування та відновлення з урахуванням інвалідності", який реалізує Національна Асамблея людей з інвалідністю України за підтримки Європейського форуму осіб з інвалідністю.

Фото ЖОГО "Молодь. Жінка. Сім'я".