«Повстанські» захисники Ірпеня. 3 березня 2022 р.
Кремль влаштував на нашій землі «спецоперацію» зі знищення України як держави і українців як нації. Ми, українці, ведемо спецвійну за свій дім, родину, свободу, незалежність, демократичні цінності і цивілізаційне майбутнє світу...
Путін думав захопити Київ за три дні. Приблизно такі ж прогнози давали програми модулювання воєнних дій на основі кількісних показників мілітарних резервів обох сторін. І знову прорахувались. Бо залишили за дужками непереможний дух спротиву українського народу, і так не розшифрували таємний код нації, перепрошитий подіями тисячолітньої історії.
Історія визвольного руху твориться сьогодні. Про те, як було зірвано бліцкриг рашистів на Київ, що відбувалося у передмісті столиці на початку широкомасштабного вторгнення росії в Україну, розповів «Голосу України» учасник тих подій, ветеран російсько-української війни, один з організаторів добровольчого ветеранського руху, захисник Ірпеня Володимир Коротя.
Рубікон було перейдено, коли у білорусі почали наводити понтонні мости
Володимир, позивний «Повстанець», ветеран АТО. Служив у 2014—2016 рр. у складі 10-ї гірсько-штурмової бригади в підрозділі розвідки в Луганській області. Звільнився з лав ЗСУ і думав, що зав’язав з війною... Але виявилося, що тільки з «першою» її частиною.
Перед другою широкомасштабною, яка почалася 24.02.2022 року, придбав житло для своєї родини у Бучі. Аби бути поближче до мами, яка мешкає у Ірпені. У цих містах існували спілки учасників бойових дій. Проте «Повстанець» ініціював і створив окрему групу швидкого реагування з ветеранів-атовців спецназу.
— Ми не тільки підтримували один одного та розвивали ветеранський бізнес, а й постійно тренувалися, бо розуміли, що путін не залишить нас у спокої. Із січня 2022 року аналізували серйозні дзвінки іноземної розвідки. А коли у білорусі на початку лютого почали наводити понтонні мости, зрозуміли — Рубікон уже перейдено, — згадує Володимир. — Зібралися нашим ветеранським генштабом — прописали свій «червоний код», за яким мали прибути в певне місце за 40 хвилин, та узгодили певний план дій.
24-го він прокинувся десь о 6.40. Нарахував сім вибухів. То росіяни ракетами били по аеродрому у Гостомелі. Каже, що передбачали такий сценарій.
— Ми звичайні, скажемо так, солдати-сержанти, ветерани-атовці не бачили всієї картинки по Україні. Але бачили її локально. Розуміли, що вони підуть вертушками з території білорусі на наднизьких висотах, будуть заходити на аеродром. Вирахували — їм потрібно приблизно п’ять з половиною годин, щоб наростити контингент. Надалі важко було передбачити. Але ось десь до такого сценарію були готові, — пояснює співрозмовник.
За «червоним кодом» 44 побратими зібралися в Ірпені, на вул. Центральній, 55, у ветеран-хабі. В арсеналі мали лише нагородну, помпову зброю... Почали формувати оперативний штаб. Володимира як лідера місцевого ветеранського руху призначили командиром роти. Він обрав командирів взводів. То був ветеранський добровольчий рух. Його учасники на той час не входили до сил тероборони, бо їх не встигли навіть сформувати.
«Повстанець» з побратимами. 28 лютого.2022р.
У перший день своєї «другої війни» командир роти ветеранів-добровольців взяв папірець і сформулював цілі й задачі спротиву окупантам. Першим пунктом було заволодіння механізованими засобами. Другим — зайняття оперативно важливої позиції, на якій зможемо тримати оборону.
Пізно ввечері 24-го хлопці «Повстанця» пішли реалізовувати перший пункт того плану. В Ірпені є частина Нацгвардії. На її території добровольців зустріли прапорщик, майор і кілька десятків солдатів. Разом спробували відкрити «оружейки». Задіяли автогени, газові балони, різаки. Але у тих кімнатах зберігання зброї знайшли лише бронежилети (десь третього класу захисту), шоломи, берці, саперні лопатки. Це теж згодилося.
Потім побігли до боксів, де мала бути техніка. З території аеропорту русня вже била по них мінами. Там стояв БТР-80, бронеавтомобіль «Козак» і шість зенітних установок ЗУ-23У. Техніка була виведена з ладу, аби ворогу не дісталася.
— Отож усю ніч ми її під мінометними обстрілами у темряві варили і паяли. Завели і БТР, і «Козак». Нацгвардійці дуже здивувалися, як ми це зробили... БТР-80 віддали їм. «Козак» залишили собі. Так у нас з’являється перший механізований засіб, — пригадує «Повстанець».
Щодо другого пункту плану супротиву окупантам каже, що спочатку думав про доцільність зайняти висоту між Блиставицею і Бучею, у мікрорайоні Мельники, біля церкви.
Але вона на той час уже була пристріляна російською авіацією та «Іскандерами» з території білорусі. І облаштовуватися там не було сенсу.
Перешийок «жираф» між Бучею та Ірпенем утримувала сотня патріотів
«Повстанець» обрав другу домінуючу висоту. Такою позицією став «жираф» — вихід з Бучі на Ірпінь. 24 доби захисту передмістя Києва від рашистів він був комендантом висоти «жираф». На тому перешийку «жираф» між Бучею та Ірпенем сотня патріотів-добровольців (ветерани російсько-української війни і залучені ними цивільні) зупинила тріумфальну ходу путінського війська на українську столицю...
На тому вузькому стику між двома містечками зберігся адмінкорпус колишнього Бучанського цегельного заводу. У його підвалі — бомбосховище.
— Усіх цивільних ми збирали в тому бомбосховищі. Ліжок у нас не було — віддали цивільним. То було принципово, бо ліжко розслабляє. Тоді хлопці спали по 10—15 хвилин на добу. Я не спав десь днів вісім поспіль. Ситуація потребувала швидких дій. Бронеавтомобіль «Козак» сховали під сміттям, насамперед від ворожих квадрокоптерів, — чітко, майже по хвилинах, гортає у пам’яті події тих днів мій співрозмовник.
Згадує побратимів. Володя Ковальський. Після своєї першої війни, участі в АТО/ООС, залишився без нижніх кінцівок. Але відсиджуватися вдома, коли рашисти впритул підійшли до його дому, не став. Прийняв бій як ветеран і загинув як герой.
— Саме Володя тоді сказав, що на місці виходу колони нашої 80-ї аеромобільної бригади залишилися бойові машини. Виїхали туди. І разом із «Севостом», командиром першого штурмового взводу (він з Криму виходив у складі першої Феодосійської бригади морської піхоти), привели першу машину на «жираф»... із такими тремтячими руками. Це було щось! Ми ж не кожний день БТРи водимо, — розповідає «Повстанець». — Другий БТР звідти я вже пригнав сам. Стан техніки — жахливий. Поставив завдання: машини повинні були і їхати, і стріляти. Паралельно зв’язувався із друзями-атовцями з усієї України — викликав підкріплення.
Проте поповнення угрупування захисників Ірпеня відбувалося зовсім не за мобілізаційними наказами.
Коли забирали другий БТР, до них підійшов дід, з місцевих. Запитав: хто вони є? Йому показали український прапор. Чоловік вимагав додаткових доказів, що має справу саме з нашими хлопцями...
— Там не до діда було. А він дістав, чесно кажучи, — усміхається Володимир. — Тож прямо запитав — що він хоче? Дід каже: у мене в підвалі десантники сидять. Наші, українські. Я не повірив одразу, бо то здавалось на межі якоїсь нереальності.
Пішли за ним у той підвал, а там справді сидять вісім десантників з 80-ї бригади з кулеметами. Я їм: Слава Україні! Ви вдома. Все нормально...
Так в арсеналі «повстанців» з’являються кулемети. Один із них одразу прилаштували на «Козак». Сформували перший штурмовий загін. І того само дня, 25-го, «розкатали» 18 москалів — десант, що висадився у Бучі.
Рух спротиву окупантам на броні.10 березня 2022р. Ірпінь.
«Повстанська» військова наука
— Я діяв згідно зі статутами. Одразу почав згадувати все, що вчив, читав, чого мене вчили. Між двома своїми війнами щороку їздив на військові збори... Згадав і почав діяти. Потрібно було виявити їхні вогневі засоби перед тим, як ми розкриємо свої. Один БТР як муляж поставили на передову позицію. Щоб викликати вогонь.
Спрацювало. Але не думав, що їх буде настільки багато, — каже Володимир.
27 лютого. 7.40 ранку. Він почув рух механізованих колон з території Бучі. Цей концентрований звук пам’ятав ще з першої своєї війни. Танк видає жахливий скрегіт, коли рве бордюри, асфальт.
«Повстанець» розумів, що десантники — найбільша вогнева міць його роти. Поводився з ними як з дітьми.
— Тоді вирішив, що повинен бути повний контроль емоцій, потрібно викинути з голови лють, ненависть, жах, страх. Із публічних трибун кричали, у соцмережах постили: мовляв, ми ненавидимо русню, ми вб’ємо їх усіх... Це не працює. Жодної ненависті, жодної злоби, жодної агресії. Просто знищуємо ворога, і все.
Серед тих хлопчиків-десантників був у мене гранатометник із позивним «Єлісєй». 22 роки. Він із Шепетівки Хмельницької області. У вухах завжди навушники з AC/DC. Виймаю той навушничок і спокійно кажу йому: «Єлисейчику», почуй мене. Не дивись по сторонах, ні на що не звертай уваги. У тебе задача проста — палить коробки (бронетехніку). Зрозумів?
І от коли у Бучу зайшла їхня колона БМД-2, «Єлісейчик» спалив чотири одразу — чіткими пострілами під звуки ай-сі-ді-сі, не задумуючись і не звертаючи ні на що уваги.
На кожній із цих коробок сидів десант — веселі, впевнені, цілеспрямовані. Усе, що падало з броні, знищувалося нашими кулеметами, які працювали, не замовкаючи. Тоді «розкатали» ми оце все неподобство — то була розвідрота 106-ї парашутно-десантної дивізії. Псковські. Спочатку вони перебували у ейфорії «асвабадітєлєй», а потім оговталися. І з кожним днем, годиною, хвилиною із псковськими ставало дедалі складніше. Діяли вони дуже агресивно, — кадр за кадром гортає особисту хроніку тих днів ветеран.
У військовій тактиці ведення бою «Повстанець» задіяв гранатометні розрахунки. Хлопці працювали трійками: задача гранатометника — стріляти, задача другого номера — «складати» йому постріли. Третій номер призначався на випадок поранення другого.
Техніка, що була в арсеналі добровольців-захисників передмістя столиці, постійно маневрувала. Ніякої сталої вогневої точки. Жодного простою. Відстрілявся — поїхав на запасну позицію. Одразу виїжджає інший, який стріляє. І такі маневри виявилися доволі ефективними.
Облаштованих позицій, окопу чи викопаної ями рота супротиву окупантам не мала — не було часу окопуватися. Вони стали і собою, живим щитом, закрили міст, зупинивши просування «другої армії світу» на Київ на цьому стратегічному напрямку між Бучею та Ірпенем.
Фото надано Володимиром Коротею.
