Її звати Ліана (на знімку). Разом з нею на Вінниччину приїхала донька Софія, яка навчалася в університеті у столиці Канади, де проживала з мамою.

Багато людей у ці тривожні дні хотіли б опинитися на їхньому місці — жити за кордоном. Вони вчинили по-іншому: повернулися у місто маминого дитинства і юності. Не в гості — на постійне проживання. Невдовзі після того почалася війна. Мама пані Ліани кликала їх до себе, вона залишилася в Оттаві. Ліана подякувала матусі, сказала, що не стануть цього робити. Чому?

Про це дізнався під час спілкування з ними. Обидві, і донька, і мама, розмовляють українською. Зустрілися випадково на кінній фермі вінничанки Яни Відінчук. Тут Софія утримує власного коника. З дитинства займається кінним спортом. З цікавістю вислухав їхню розповідь. Пані Ліана говорила про рідну землю з такою любов’ю!..

Неподалік столиці Канади у них був свій будинок, пані Ліана мала гарно оплачувану роботу, донька навчалася в університеті. Свого часу цей само виш закінчила її мама, вона бакалавр, здобула фах медичної сестри.

Працювала у хірургії однієї з оттавських клінік. Каже, отримувала гарну платню. Медсестри, як і поліцейські, пожежники, мають високі заробітки.

Усе покинула, щоб повернутися у містечко свого дитинства.

Їй дуже подобається на рідній землі. Зізнається, що впродовж усіх 30 років проживання за океаном увесь час мріяла повернутися додому. «Навіть у тривожні часи вдома краще, ніж на чужині», — каже жінка.

Її мама перебралася в Канаду на початку 90-х, вийшла заміж за канадця. На той час Ліана закінчила перший курс Вінницького медичного коледжу. Поїхала разом з мамою. Тепер уже вона зі своєю донькою здійснила подорож через океан, тільки у зворотному напрямку. До речі, Софія теж закінчила навчання на першому курсі, як колись її мама перед від’їздом за кордон. В Оттаві дівчина здобувала спеціальність історика. Після приїзду вступила у Вінниці в Донецький національний університет імені Стуса.

У Калинівці вони вселилися у ту само квартиру, де минули дитячі роки пані Ліани. У цій квартирі проживали її дідусь і бабуся. На жаль, їх уже нема серед живих. Бабуся переписала помешкання на Ліану. Вона його не продала. Знову ступила на поріг свого дитинства.

З шести літ дівчина їздить верхи на коні

Конеферма Відінчуків відома тим, що тут прийняли шестеро коней з-під Києва. Ці тварини врятувалися під час обстрілу конюшні, де більшість тварин загинули. Шестеро вдалося врятувати, і їх доправили до Вінниці.

Є тут ще один коник, який належить Софії. Має кличку Батіста.

«Ми його врятували з мамою, — розповідає дівчина. — Сталося це зовсім випадково. Купили у Чернігові. Було це у січні. У лютому конюшню, де раніше утримували Батісту, обстріляли. Нам розповіли, що тварини, які там перебували, загинули, а нашому судилося залишитися живим».

Мама Софії розповідає, що донька з шести років займається з тренерами з кінного спорту. Кінний спорт, як і хокей, дуже популярний у Канаді. 13 років тренується у такому виді, як виїздка. Здобула вже немало нагород.

Запитую, чи не сумує за Канадою? Адже там вона народилася, виросла, закінчила школу, перший курс університету...

«Трохи скучаю за подругами, — каже Софія. — Але вже в Україні також маю гарних знайомих. Ось двоє з них — Катя та Ілля».

Катя теж приїжджає на ферму тренуватися. Ілля, син Яни й Анатолія Відінчуків, змалку захоплюється кіньми. Їх об’єднав спільний інтерес.

Контрасти: безплатної операції можна не дочекатися

Пані Ліана поділилася особистими враженнями від того, що бачила в Канаді. Говорила, зокрема, про медицину. Тривалий час працювала у цій галузі. Каже, нині в Канаді великий дефіцит лікарів. Коли почався ковід, у країні з’явилося багато проблем. Інфляція, підвищення цін... Це стало причиною для частини канадців виїжджати з країни і шукати кращих умов за межами держави.

«Медицина у них безплатна, це правда, хірургія на високому рівні, — ділиться думками співрозмовниця. — Але, наприклад, щоб замінити кульшовий суглоб, необхідно чекати черги протягом двох років. Я про безплатну операцію. Потрапити на прийом до лікаря того чи іншого профілю теж непросто. Інколи можна чекати у черзі по 6—7 годин, а то і весь день. Бували випадки, що хворі помирали в очікуванні прийому лікаря. Про це писали газети».

Ще більше її вражало ставлення батьків до дітей. Канадці виховують дітей у спартанському стилі. Не панькаються з малими, як це прийнято у нас. Коли вперше побачила на вулиці дитинку без головного убору, у неї слів забракло. Мороз, а дитина легко вбрана. Надалі переконалася, що це звично для них: дорослі не кутаються і дітей так само одягають.

«Моя донька не відвідувала садок, її доглядала бабуся, але знаю від знайомих, що дитячі заклади коштують батькам дуже дорого, — каже Ліана. — Та ще й треба дітям харчі давати з дому. У деяких садках хлопчики і дівчатка сплять на підлозі на килимках. Для них це звично, для мене, м’яко кажучи, незрозуміло».

Від таких слів вуха в’януть

«Мені подобається наше містечко Калинівка, я ще тоді, 30 років тому, не хотіла їхати з нього, — продовжує розповідь пані Ліана. — За цей час воно дуже змінилося. Ми виїхали у 1993-му. Місто стало набагато красивішим: чисті вулиці, на них молоді дерева, квіти, гарні магазини. А стадіон який! Не бачила таких у малих містах Канади».

Вона пригадує, як на початку 90-х біля стадіону почали вирізати старі тополі. Їй подобалися ці дерева. Каже, навіть статтю написала про це і віднесла в калинівську газету.

«У нашому будинку ще є люди, яких пам’ятаю з 90-х, тепер вони мені такі близькі, ніби це мої родичі, — продовжує співрозмовниця. — Радію з того, що у нас тут є також рідня по крові».

Пані Ліана зізналася, що їй подобаються наші люди. Інколи замість того, щоб їхати машиною, сідає в автобус. Тільки заради того, аби під час поїздки більше роздивитися земляків, послухати їхню розмову, самій долучитися до спілкування.

«Коли дивлюся на наших людей, вони мені душу зігрівають, — каже співрозмовниця. — Мені тут настільки все подобається, що нікуди звідси не хочу. Війна. Люди тікають туди, де спокійніше. А мені навіть у тривожні часи вдома краще, ніж на чужині».

Водночас жінка не може зрозуміти, чому так змінилася мова в українців.

Вульгарні слова, матюки чути повсюди. Від них вуха в’януть. Причому їх промовляють навіть малі діти. Не гребують лайливими словами молоді хлопці та дівчата. Мене Софія запитує: «Мамо, а чому так? Вони що, інших слів не знають?»

Складно зрозуміти ще одне — як людям вдається виживати при таких високих цінах і таких мізерних зарплатах і пенсіях.

Знає дев’ять мов

Коли Ліана приїхала з мамою в Канаду, найперше зіткнулася з мовним бар’єром. У Калинівці в школі та медколеджі вивчала німецьку. В Канаді мовами спілкування є англійська і французька.

Там є школи для емігрантів. В одній із них навчалася наша землячка. Стверджує, що їй легко давалися іноземні мови. Минуло понад півроку, і вона вже могла спілкуватися англійською. Одночасно вчила французьку.

В університеті додатково опановувала іспанську та німецьку. Одним із предметів була латина.

Деякий час вона з сім’єю проживала в Норвегії. Вивчила норвезьку. Каже, дуже складна мова.

Запитую, за яких умов вдалося опанувати церковнослов’янську.

«Я співала у церковному хорі, читала тексти, тому розумію цю мову», — каже пані Ліана.

Свою донечку мама навчила української і російської.

Приємно було познайомитися з людьми, які душею і серцем люблять рідну землю і її людей. За 30 років на чужині не забули свою мову. Повернулися додому, щоб навіть у важкі часи бути поруч із земляками, бо рідна земля для них — найдорожча.

Вінницька область.

Фото автора.