Вікторія Мірошніченко в центрі Полтави показує свій іменний шеврон.

І займалася досить вигідною та престижною справою в іпостасі дизайнера на меблевому виробництві. Однак не лише «дизайнерські» зміни в її життя внесла війна. Причому почалася вона для Вікторії не 24 лютого нинішнього року, а понад вісім років тому, практично відразу після вторгнення рашистів на український Донбас. Разом із однодумцями-патріотами стала допомагати нашим військовим і бійцям-добровольцям ще тоді, коли їм бракувало буквально всього. Заохотила до цього й сестру Наталю. Під час першої поїздки на схід у 2014-му їхній волонтерський автомобіль обстріляли вороги. Та це не злякало — навпаки, стимулювало до наступних поїздок у «гарячі точки», які тривають і досі…

З Донбасом «поріднилася» ще з 2014 року

До того ж таки Донбасу за ці роки прикипіла душею. І навіть, можна сказати, поріднилася з ним. Не лише тому, що, доставляючи безпосередньо на передову найнеобхідніше для захисників України, об’їздила його прифронтові території, як то кажуть, уздовж і впоперек. Щоб не витрачати час і кошти на постійні переміщення з Полтави, залишалася там, у тодішніх зонах АТО й ООС, для продовження волонтерської діяльності. Спочатку в Бахмуті, що на Донеччині, де разом із добровольцями-медиками брала участь в облаштуванні шпиталю. А потім на сусідній Луганщині, яка стала ще ближчою вже на особистісному рівні.

Звідти, пригадує, зателефонували знайомі бійці «Айдару» й попросили взяти під опіку вагітну дівчину-сироту, котрій ні до кого було притулитися в найбуквальнішому сенсі цього слова. Тож за сприяння місцевої влади подбала про те, щоб у неї та її новонародженого сина з’явився не тільки дах над головою. І не відмовила на прохання нової знайомої називати Вікторію мамою. Так, маючи вже дорослу рідну дочку, прийняла в свою родину ще й прийомну (звісно, неофіційно, бо згадана дівчина була повнолітньою) разом із онуком… Хрещеними батьками останнього стали рідна дочка Вікторії та її племінник.

Водночас із усвідомленням відповідальності за матеріальне забезпечення такого несподіваного поповнення пішла на службу в батальйон особливого призначення «Луганськ-1». При цьому не припиняла допомагати не лише військовим, а й найбільш незахищеним цивільним мешканцям Донбасу, передовсім дітям із сиротинців та інших подібних закладів.

У липні 2018 року власкор «Голосу України» на Луганщині зі шпальт нашої газети розповідав про один із приїздів Вікторії Мірошніченко до Кремінської обласної спеціальної школи-інтернату, в якій перебували діти з інвалідністю. Кожен такий візит «нашої Віки» з неодмінними гостинцями та турботою про реальне вирішення тієї чи іншої проблеми кожного ставав для дітей справжнім святом.

Отримала орден «Народний герой України» і… «заохочення» від ворогів

Добрі справи однієї з найдіяльніших волонтерок не залишилися непоміченими. Щоправда, не тільки багатьма старими й новими друзями, знайомими, підопічними, а й різношерстими «доброзичливцями». Зокрема, заздрісниками, гіперактивними псевдоволонтерами, неприхованими «ватниками». У соцмережах вони називали її «аферисткою» та інкримінували надто велику кількість… нагород і відзнак. Їх у Вікторії Мірошніченко справді вистачає. Бо до державного ордена «За заслуги» ІІІ ступеня додались і «Знак пошани» Міністерства оборони, й відзнаки бойових підрозділів нашого війська.

Та особливо значущим для себе і своєї волонтерської команди вважає орден «Народний герой України», який їй вручили в Полтаві в лютому 2016 року. Адже цю недержавну нагороду неможливо купити чи здобути якимись «обхідними шляхами». Бо присуджують її з обов’язковим урахуванням думок тих, хто бачив претендента в реальних справах. Знаковою вважає і зовсім інше «заохочення» від уже не віртуальних ворогів, які занесли її до списку так званого «трибуналу ДНР». Якщо вже справді дошкулила цим посіпакам рашистів, то, певно, робить усе правильно…

Наприкінці 2018 року вона звільнилася зі служби у батальйоні «Луганськ-1» за станом здоров’я. Та волонтерства й громадської діяльності, звісно, не полишила. Випробувала себе навіть у політиці. Через два роки балотувалася на посаду міського голови Полтави. Її виборча програма засвідчила досить ґрунтовне розуміння проблем і специфіки міського господарства та необхідність боротися з тамтешніми «мародерами, схематозниками і грабіжниками». Однак на тих виборах знову перемогла… гречка, якою звик «засівати» перед своїм «ядерним електоратом» — пенсіонерами — нинішній багаторічний очільник обласного центру…

Те, що потрібно бійцям, «Руда» з-під землі дістане…

З початком розв’язаної рашистами повномасштабної війни проти нашої держави у Вікторії Мірошніченко та її команди не просто побільшало клопотів — масштаби їхньої діяльності вже інші. Адже вона стала координаторкою одного з найпотужніших волонтерських хабів Полтави. Він має свій логістичний центр у Львові. Саме туди після перетину кордону спершу прибуває те, що вони, за словами пані Вікторії, «збирають по всьому світу». Там ці скарби зазвичай вантажать на палети й доставляють у Полтаву, яка вгніздилася на своєрідному перехресті доріг на фронт. А вже звідси ті ж таки волонтери, згідно з запитами, везуть такі необхідні бійцям вантажі безпосередньо до місць їхньої дислокації. Причому практично на всі напрямки бойових дій.

Адже сьогодні не лише на Донбасі воюють її побратими, друзі, знайомі, котрі пам’ятають «Руду» (таким був і залишається позивний Вікторії Мірошніченко, визначений за кольором її волосся) ще з минулих років. І точно знають, що вона, як то кажуть, із-під землі дістане те, що їм потрібно. Як це вдається за умов, коли такі «іграшки» нерідко коштують десятки чи навіть сотні тисяч гривень? Бо йдеться найчастіше про автомобілі (нехай і ненові), дрони, тепловізори, оптику для прицілювання та розвідки, вартісні медичне обладнання й побутову техніку тощо.

Натомість заправляти машину пальним за п’ять тисяч гривень і везти воїнам, які сьогодні не голодують, тільки вареники чи пиріжки в команді «Рудої» не вважають раціональним витрачанням грошей та ресурсів…

Хоча пріоритет для коштовніших і потрібніших речей, звісно, додає проблем у пошуках грошей для їх придбання. Та авторитет Вікторія Мірошніченко має такий, що на її прохання-заклики в соцмережах допомогти, зокрема й коштами, відгукуються десятки чи навіть сотні небайдужих людей не лише з України. Цінує кожну копійку таких пожертв. І називає перерахування коштів на банківську картку «подаванням набоїв» для наших бійців. Та, звісно, дякує всім без винятку жертводавцям, звітує про використання їхніх коштів.

— Знаєте, немає такого, щоб хтось прийшов чи подзвонив і сказав: «Ось тобі п’ять тисяч доларів — піди й купи дрон», — зазначає Вікторія Мірошніченко. — Це все збирається копієчка до копієчки. Та коли ти тримаєш у руках те, що врятує життя не одного бійця, а цілий підрозділ, а цей підрозділ разом із іншими врятує Україну, розумієш: наша справа варта того, щоб нею займатися. Бо хіба можна облишити її, коли тобі серед ночі телефонують з передової і кажуть: «Віко, у нас «накрився» останній дрон, його підбили». Мушу дістати новий навіть тоді, коли доведеться «залізти» у борги.

Про війну не з екрана телевізора нагадав фронтовий «штурманомобіль»

Не приховує і того факту, що останнім часом збирати кошти на допомогу військовим стало важче. Дається взнаки об’єктивний фактор зубожіння населення та суб’єктивне прагнення багатьох «віддалитися» від осередків бойових дій, обстрілів і бомбардувань, забути про них. Особливо в таких тилових містах, як Полтава, де про повномасштабне вторгнення рашистів пересічним цивільним жителям нагадують тільки сигнали повітряної тривоги.

Тож постійно нагадує землякам і не тільки про неприпустимість «втоми» від війни, яка може призвести до ще жахливіших наслідків не лише у фронтових регіонах.

Саме задля того, щоб в уявленнях про війну полтавці вийшли за рамки телевізійної «картинки», Вікторія Мірошніченко разом із однодумцями-волонтерами ще не початку травня влаштувала досить креативний захід. У самісінькій «пуповині» обласного центру, на Театральній площі, вони на кілька годин припаркували позашляховик-«штурманомобіль» уславленої 93-ї бригади, який її бійці використовували, зокрема, й під час бойових дій.

Волонтер Олег Денисенко пригнав цю машину для ремонту з-під Охтирки, де вона вкотре зазнала істотних пошкоджень. А раніше, практично вісім років (!), друзі пані Вікторії «ганяли» її по найгарячіших точках Донбасу.

Господарем джипу вважали воїна з позивним «Штурман». Про бойове минуле цього «автомобіля-воїна» нагадував його зовнішній вигляд. Зокрема, кульові отвори в кузові й склі та навіть великий осколок снаряда чи міни, який застряг у кришці капота. З автівки перед згаданою публічною «презентацією» спеціально не змивали фронтової багнюки та пилюки. Водночас вона вражала багатьох дорослих і дітей, які зібралися на площі, ще й запахами пороху, пального, поту та, здавалося, навіть крові. Тим паче, що стелю його кабіни за ці роки буквально «засіяли» шевронами бійців, багатьох із яких уже немає серед живих… Був там й іменний шеврон «Рудої»-Вікторії з написом її «переможного» імені латиною. Його наші воїни вважають фартовим, оскільки більшість машин із таким своєрідним талісманом уціліли…

Історія фронтового позашляховика декого зворушувала до сліз. Однак, розповідаючи її, Вікторія Мірошніченко зізналася, що за лічені хвилини до того їй довелося буквально ридати від зовсім інших емоцій. «Коли ми рухалися сюди, до центру міста, я їхала позаду й бачила поруч багато чистих, красивих, дорогих автівок, — пригадала волонтерка. — Зокрема, й тих, власники яких не збиралися поступитися дорогою цьому фронтовому «монстрику». Тож маємо ще багато розповісти й показати таким людям, аби вони нарешті збагнули, якою ціною дається оце мирне небо над їхніми головами».

На передовій уже зустрічають як рідних…

Водночас, м’яко кажучи, хибним було б уявлення про волонтерську команду Вікторії Мірошніченко як про бригаду таких собі диспетчерів, яким залишається тільки «рулювати» потоками необхідних для наших воїнів вантажів від доброчинців. Про те, скільки зусиль нерідко доводиться докладати їм для того, щоб довести ті скарби, як то кажуть, до кондиції, Вікторія розповідає на прикладі одного з автомобілів, який вони передали бійцям у серпні.

Ця стара «Нива» за їхнього посередництва вже побувала на передовій. І буквально за тиждень перетворилася на такий собі «друшляк із болтами»… Волонтери взялися її ремонтувати. Майстри з воістину золотими руками на совість усе заварили, поміняли те, що вийшло з ладу, пофарбували. Автівку, яка вже на ходу, нібито можна було передавати на фронт.
— Не могла наважитися на це тільки через те, що в тієї «Ниви» двоє дверей, — пригадує Вікторія. — Кажу: «Олеже, хлопці ж не встигнуть вискочити з неї під час обстрілу, й машина стане для них саркофагом довбаним».

Тож наш полтавський пан Микола зробив із «Ниви» двомісний пікап, зміцнив борти навіть бронею. Супер! Але ж цівки дощу «стукатимуть» бійцям просто у спини. І тоді Олег відігнав автомобіль майстрам, які над місцем для вантажів установили тент. Зрештою, «взули» його ще й у нові «болотяні» колеса. Вийшла реально крута тачаночка, яку ми вже передали нашим хлопцям під Ізюм.

Обов’язки координаторки волонтерського хабу сьогодні забирають стільки часу й зусиль, що для особистих поїздок на фронт їх уже майже не залишається. Та обійтися без такої «підзарядки» власних джерел енергії і душевних сил також не може. Ось який запис зробила Вікторія Мірошніченко на своїй сторінці в Фейсбуці 7 серпня, одразу після поїздки до воїнів-вертолітників, які громлять ворога також на Ізюмському напрямку: «Це неймовірно, коли ти їдеш на фронт, як на відпочинок. Бо всі твої емоції спрямовані тільки на позитив. Бо ти робиш гарну справу разом зі своєю Командою і бачиш, що нас уже зустрічають як рідних. Щирі обійми та посмішки, гостинність… Це справді неймовірно! І ми ж приїхали не з порожніми руками».

Викладений «Рудою» перелік привезених бійцям «гостинців» також вражає. В ньому, крім доставленого волонтерами автомобіля-позашляховика, бортові ноші для евакуації поранених, кардіомонітор, портативний дефібрилятор, аптечки, кровоспинні турнікети, знеболювальні препарати, електрочайник, продукти харчування… Тож зовсім не випадково вертолітники довірили Вікторії Мірошніченко поставити на борту одного зі своїх бойових гелікоптерів ще один знак-тризуб, який засвідчив ураження чергової цілі ворога. Бо в таких ураженнях — немала частка роботи волонтерів.

«Малюючи» цей тризуб за допомогою трафарету й балончика з фарбою, Вікторія зазначила, що ставить його «від усіх моїх друзів». І додала, що з такими, як вони, людьми й нашими мужніми воїнами-захисниками України ми «приречені» на Перемогу.

Полтава.

Фото автора.