Для захисту від великої «любові» земляків рашисти приставили до неї персонального охоронця. Але й він не дуже допоміг: коли спрацював саморобний вибуховий пристрій, той охоронець загинув на місті. Його підзахисна вижила, але так вдарилася й без того слабенькою голівонькою, що її одразу довелося везти до лікарні на машині «швидкої допомоги».

Тетяна Томіліна свого часу працювала директоркою Академічного ліцею при Херсонському державному університеті. Та позбулася роботи й поваги колег, коли після 2014 року піддалася на пропагандистську риторику Москви й почала плести нісенітниці про «біологічні лабораторії в Херсоні» та «нацизм» в Україні. Утім, багато хто з діючих працівників вишу, релокованого до Івано-Франківська, добре її знає. Вимушені переселенці хоча й не зловтішаються, але кажуть: зрадницю наздогнала карма.

— Коли вороги захопили Херсон, я залишався в будівлі вишу до останнього — наглядав за майном та допомагав біженцям, котрі переховувалися у нас. Два місяці годував їх. До війни ніяких стосунків чи конфліктів із Тетяною Томіліною не мав, навіть ніколи з нею сам на сам не зустрічався. Коли вона в супроводі озброєних окупантів з’явилася в університеті, то поводилася дуже зверхньо і трималася, як велике цабе, — наче всерйоз очікувала, що всі зустрічатимуть її якщо не на колінах, то принаймні шквалом бурхливих оплесків. А вийшло так, що люди намагалися оминати фейкову ректорку десятою дорогою. Наче несповна розуму, вона бігала поверхами і щось репетувала, — розповідає один з високопосадовців ХДУ. — Мені особисто Тетяна Томіліна теж погрожувала, через неї я кілька днів провів у застінках орків. Та попри все смерті їй не бажаю і до помсти не опустився б. Нехай нею наші компетентні органи займаються. Звісно, якщо доживе і не втече до Росії.

Херсон.