Соловки, Сандармох, Біломорканал, ГУЛАГ — за цими назвами, що стали символами сталінського терору, трагедія не одного покоління. Тих, кого радянська тоталітарна система за вигаданими звинуваченнями кинула в підвали НКВД і поставила під кулі безграмотних катів, таких як капітан Матвєєв з двохкласною освітою, котрий за кілька днів, з 27 жовтня по 4 листопада, власноруч убив у Сандармосі 1111 в’язнів Соловецького етапу. Трагедія і тих, хто втратив сина, доньку, матір, батька, сестру, брата, а нерідко і цілий рід, отримавши взамін знівечене і обкрадене суспільство, яке всіма силами намагається позбавитися посттравматичного синдрому та наповнити смислами і змістом проломи в культурній, гуманітарній, економічній сферах.
Ці проломи виникли внаслідок масового винищення сталінським режимом міцного українського селянина, якого таврували словом «куркуль», надавши йому негативного відтінку характеристикою «найгрубіші, найдикіші експлуататори, п’явки, вампіри. Смерть їм!», викорчовування політичної, наукової, мистецької, військової еліти, вчителів, редакторів, письменників, духовенства. Усіх, хто відрізнявся від більшовицького криміналітету і голоти тим, що щодня вмивався, голився, носив краватку чи окуляри, умів читати, писати, просто думати. Думаючі люди, а особливо волелюбні українці, були загрозою ленінсько-сталінському тоталітарному устрою, бо не хотіли перетворюватися на «гвинтиків системи». Про те, як розправлялася радянська влада з тими, хто «не годився для будівництва комунізму» розповідає книжково-журнальна виставка «Остання адреса Сандармох», що відкрилася у Національній історичній бібліотеці України. На ній представлено десятки досліджень сталінської теорії та практики Великого терору, що чорним крилом зачепив Україну, зокрема, книга Ю. Шаповала «Справа «Спілки визволення України», збірник спогадів про М. Зерова, П. Филитповича і М. Драй-Хмару під редакцією М. Ореста, антологія «Розстріляне Відродження» Ю. Лавріненка, «Недостріляні» С. Підгайного, збірник статей «Соловецька печаль України».
Не хочеш у комуністичний рай, опинишся на Соловках
Офіційний курс більшовиків на суцільну колективізацію, проведення її в «історично мінімальні строки», насаджування колгоспів і радгоспів, розкуркулювання (вислання на Сибір міцних господарів і експропріація майна навіть тих, хто лише забезпечував хлібом свою сім’ю), грабіжницька хлібозаготівельна та фіскальна політика, закриття церков спричинили в 1920-х рр. зростання селянського руху опору. За десять місяців 1929-го Державне політичне об’єднання УСРР зареєструвало 1120 випадків підпалів, побиття, убивств комуністів і колгоспних активістів.
За оцінкою генерального секретаря ЦК КП(б) Косіора, розмах «куркульського терору» в Україні порівняно з 1927-м зріс у чотири рази.
«Загалом упродовж 1930 року в Україні ГПУ зафіксувала понад 4000 масових виступів. Кількість учасників цих виступів оцінюється у майже 1,2 млн осіб», — зазначає кандидат історичних наук, заступник голови Українського інституту національної пам’яті Володимир Тиліщак.
Він наголошує, що Україна завжди викликала особливе занепокоєння кремля. «Активна національна еліта, економічно незалежне і національно свідоме селянство сприймалися москвою як реальна загроза існуванню СРСР, — каже науковець. — У січні 1930 року ГПУ розробляє спеціальну операцію з депортації найзаможніших селян. Операція готувалася таємно і дуже ретельно. Очікуючи спротиву, ГПУ мобілізує резерви. Зокрема, в Україні було додатково розміщено понад кілька тисяч бійців військ ОГПУ СРСР, у тому числі спеціально передислокованих із внутрішніх районів СРСР. Крім того, для проведення розкуркулення в УСРР було мобілізовано із запасу майже 24 тисячі осіб. Усім було видано зброю».
Аргумент «якщо не вступите в колгосп, опинитесь на Соловках» стає головним у розмовах озброєних представників влади із селянами.
Радянському режиму загрожувало не лише заможне селянство, яке в 1920-х роках, становило 85% мешканців УСРР і про яке один із тодішніх більшовицьких лідерів Лев Троцький казав:
«Що ж стосується сільського куркуля в Україні, то він для нас набагато небезпечніший, ніж російський куркуль», а й культурний ренесанс європейського зразка, що набирав сили в Києві, Харкові та інших містах. В Україні 1920-х рр., наголошує Володимир Тиліщак, формувалися відмінні від російських культурні традиції, створювалася національна система освіти, обґрунтовувалася концепція України як автономного економічного організму (економіст Михайло Волобуєв).
«Хтось прикладом у спину — йди! Вас чимало!»
Євген Плужник (1898—1936).
Приклад — як боротися з українськими самостійниками — Сталіну показав Лєнін. Засновник диктаторського режиму в радянській росії став ініціатором червоно терору, примусової заготівлі продуктів харчування, так званої «продразверстки», конфіскації приватної власності й церковних цінностей, вважав питання контролю над Україною з її хлібом і донбаським вугіллям питанням життя і смерті більшовицької революції. 3 грудня 1917 р. він видав «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Центральної Ради» та організував більшовицьку інтервенцію в Україну взимку 1917—1918 рр. Лєніна непокоїла і діяльність провідника українського визвольного руху Симона Петлюри, змушеного від 1920 р. перебувати в еміграції. На одному із засідань ЦК РКП(б) вождь пролетаріату сказав: «Ніякі Денікіни, Юденичі нам не страшні, бо їхні програми застаріли. Нам, більшовикам, страшний лише один лідер — Петлюра, програма якого небезпечна для нас. І до того часу, доки житиме Петлюра, доти не закінчиться рух повстань проти нас, ми не можемо чекати спокою на Півдні. Тому Петлюру необхідно вбити. Доручаю Сталінові як представникові партії, а Дзержинському й Триліссеру по лінії ЧК виконати це завдання». Головного отамана військ УНР розстріляли 25 травня 1926 року в Парижі.
Доктор історичних наук, джерелознавець Сергій Білокінь писав: «Прямим витвором Леніна і його близьких соратників були й концентраційні табори. Їх початок датується не кінцем тридцятих, а найпершими роками існування цієї влади. Ще 15 квітня 1919 року ВЦВК за підписом М. І. Калініна видав декрет «Про табори примусових робіт», що узаконив впровадження табірної системи й примусової праці. Того року було створено концтабір у Києві. «Соловецький табір примусових робіт особливого призначення» («СЛОН ОГПУ») утворено за постановою РНК СРСР від 13 жовтня 1923 року».
«Соловецький табір особливого призначення поклав початок табірній системі СРСР, яка з часом розрослася до небачених масштабів, — каже завідувачка сектору науково-інформаційної роботи Національної історичної бібліотеки України, учасниця прощ у Сандармох і на Соловки Алла Новицька. — «СЛОН» став однією з найжахливіших фабрик смерті у світовій історії».
Тож Сталін від Лєніна і його соратників Бухаріна, Зінов’єва, Камєнєва, Троцького отримав страшну машину масового знищення, що вже рухалася на повному ходу, вдосконалену, і, як наголошував Сергій Білокінь, «вироблену в практичній діяльності».
«Засновувались табори у такій глушині, звідки не виривались ніякі відомості про беззаконня, які творили кати, — продовжує Алла Новицька. — Географічно ізольованими, з суворими арктичними природними умовами були і Соловки. Це група островів у південно-західній частині Білого моря, сучасна Архангельська область, звідки до Полярного кола 150 кілометрів. Сніг в ярах тут тримався до середини літа, а навколишнє холодне море унеможливлювало втечу. На Соловках в’язень був ніким, статистичною одиницею, з якою наглядачі могли зробити все, що заманеться, — зґвалтувати, бити, знущатися, примушуючи годинами стояти на одній нозі на морозі чи вичерпувати воду з ополонки, закатувати до смерті. Начальник табору, сміючись у очі приреченим, казав: «Здесь власть не советская, а соловецкая».
Заснований у 1430-х роках соловецький монастир тривалий час використовувався московськими царями як в’язниця для неугодних. Слідом за прихильниками гетьмана Івана Мазепи і останнім кошовим Запорозької Січі Петром Калнишевським сюди в роки Великого терору етапували тисячі і тисячі українців, які потенційно могли бути основою українського націєтворення.
Ініціатором масштабної кампанії масових репресій громадян, що була розгорнута в СРСР в 1937—1938 рр., став особисто Сталін.
Офіційно початком Великого терору є оперативний наказ НКВС СРСР № 00447 «Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів» від 30 липня 1937 р., затверджений політбюро ЦК ВКП(б) 31 липня 1937 р.
«Проте наявні документи НКВД (накази, листування, телеграфи) свідчать, що масові репресії готувалися заздалегідь, а наказом їх лише формалізували. Наказом № 00447 запроваджувалися ліміти (плани) на покарання громадян. Вироки за І категорією означали «розстріл», за ІІ категорією — ув’язнення в таборах ГУЛАГ (рос. — Главное управление лагерей) НКВД СРСР. Якщо первинний ліміт для УРСР за І категорією становив 26150 осіб, то у січні 1938 р. він був збільшений до 83122 осіб. Із проханням про додаткові ліміти в москву неодноразово зверталися наркоми внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський та Олександр Успенський», — наголошують в Українському інституті національної пам’яті.
Ліміти на розстріли були доведені й керівництву Соловецького табору. Звідси, де вже не було місця для нових могил, на материк відправили три Соловецькі етапи. Перший і найбільший був страчений 27 жовтня – 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох поблизу міста Медвеж’єгорськ у Карелії. З нагоди наближення 20-річчя жовтневої революції посеред соснового лісу, подалі від людських очей, було розстріляно 1111 осіб, з них 287 українців та осіб, долі яких пов’язані з Україною.
«Смертників «готували» до страти в трьох кімнатах бараку в Медвежій Горі. У першій — звіряли прізвище і роздягали, у другій — зв’язували, у третій — били по голові дерев’яною «колотушкою», аби людина знепритомніла, — розповідає Алла Новицька. — Далі вантажили на машини і по 40 душ перевозили в Сандармох. Напівживих людей скидали до великих ям, а член розстрільної бригади Михайло Матвєєв особисто стріляв кожному в голову. Так за кілька днів загинули 1111 соловецьких в’язнів, серед них – провідні українські митці Микола Зеров, Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Павло Пилипович, а також вчені, політичні та державні діячі Володимир Чехівський, Степан Рудницький, Матвій Яворський…»
Останньою адресою став Сандармох і для багатьох священнослужителів та релігійних діячів. Серед тих, хто лежить в безіменній могилі, борець за Українську автокефальну церкву Володимир Хуторянський, настоятель церкви св. Миколая Дмитро Воскресенський, лідер баптистів в СРСР Василь Колесніков, католицькі священики Петер Вейґель, Михайло Вольф, Йосип Карпинський, Йосип Ковальський та інші.
Як і всі свої злочини, комуністичний режим десятиліттями приховував трагедію Сандармоху. Лише у 1995 році директор Санкт-Петербурзького центру «Меморіал» Веніамін Іоффе в архівах регіонального управління ФСБ в Архангельській області знайшов розстрільні протоколи політв’язнів. У липні 1997-го члени «Меморіалу», серед яких і відомий дослідник Великого терору Юрій Дмітрієв, котрий за сфальшованим звинуваченням нащадків НКВД у виготовленні дитячої порнографії і зберіганні елементів вогнепальної зброї, і сам тепер у в’язниці, знайшли масові поховання в Сандармоху. Тут на площі 10 гектарів – 236 розстрільних ям. Тут — сторінка нашої історії. Тут — убиті енкаведистами не тільки люди, що були славою України, а й їхні ненаписані твори, незроблені відкриття, нездійснені мрії.
27 жовтня 1997-го, в 60-ті роковини розстрілів в урочищі вперше провели Дні пам’яті. З України, щоб пройти останнім земним шляхом Леся Курбаса, Миколи Зерова та інших соловецьких в’язнів, приїхали Іван Драч, Євген Сверстюк, Лариса та Тетяна Крушельницькі, чий дід Антін Крушельницький, відомий письменник, міністр освіти УНР, разом з іншими діячами українського культурного відродження, був розстріляний капітаном Матвєєвим.
Наслідком комуністичного терору в Україні, метою якого була ліквідація реальних і потенційних політичних опонентів, залякування населення, зміна національної та соціальної структури суспільства, стали знищення інтелектуальної еліти, руйнування традиційних ціннісних орієнтирів, денаціоналізація. Для нас це страшна і непоправна втрата.
На знімку: українська делегація біля хреста «Убієнним синам України» в урочищі Сандармох.
Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.
