Листопад 1996 року. В’ячеслав Чорновілна сесії Верховної Ради України.
Писати про ювілей політичного діяча за наших часів проблематично: зависає або зовсім зникає всемогутній Google і немає звідки взяти необхідні цифри, факти, цитати.
У випадку із В’ячеславом Чорноволом усе простіше. Принаймні для тих, хто колись був його сучасником і співгромадянином. Тут не потрібен Google. Тут досить живої пам’яті тих відчуттів, думок та емоцій, які породжувала в наших душах і головах особистість Чорновола у 1980—1990-х роках.
Багато хто з тодішніх яскравих публічних людей, навіть цілком достойних, забувся й по-тьмянів.
Він — ні.
Можливо, так сталося через те, що постать і доля Чорновола — по-особливому драматичні. А корені цього драматизму в тім, що Чорновіл з’явився серед нас надто рано — тоді, коли ми, в більшості своїй, ще вірили в ілюзії братства народів та соціалізму з людським обличчям.
А він уже не вірив ні в що подібне.
Ні в що — окрім України.
Чомусь тепер він часто згадується веселим. Ось приклад. Якось у Верховній Раді трапилася гуртова бійка між депутатами-опонентами. Чорновіл у ту сутичку не ув’язувався — просто ходив навколо того виру і сміявся, й очі у нього були азартні, мов у хлопчиська, що потрапив між нерозумних дядьків, що товчуть одне одному фізіономії заради убогих принципів.
Думалось тоді: чому не втрутився, не став на чийсь бік?
Думається тепер: вони билися не за те, заради чого він жив.
Прикметний факт: на початку 1960-х років молодий режисер Лесь Танюк узявся поставити драму Миколи Куліша «Патетична соната». Там був такий персонаж — Ілько Юга. Той Ілько — український революціонер, ідеаліст і романтик, що намагався поєднати Карла Маркса з Тарасом Шевченком.
Подібні ідеалісти не жили довго. Найдовше — до 1937 року, як і автор тої п’єси.
Так от, роль Ілька Юги Танюк доручив молодому журналістові Славкові Чорноволу. Той не був професійним актором, але мав у собі необхідні для цієї ролі якості — пошук правди і здатність сумніватися в загальноприйнятих спекулятивних істинах.
Вистава так і не вийшла тоді на публіку.
Але Чорновіл — у житті — таки зіграв ту роль, зіграв до кінця й навіть переріс її, бо відмовився від ілюзій, якими більшість із нас тішилася ще довго.
Звісно, така позиція робить людину самотнім героєм.
Пригадується, як ми обирали першого Президента України між двома основними кандидатами — Кравчуком і Чорноволом. У душі багато хто з нас був «за Чорновола».
Але голосували — таки не за нього. За принципом: краще синиця в жмені, а не журавель у небі. Бо те, чого хотів Чорновіл, здавалося неймовірним і передчасним.
Зрештою, ми всі були нормальні люди — нікому не хотілося загриміти в табори, з яких Чорновіл зовсім недавно повернувся.
Та й самі табори ще не стали незворотним минулим.
Отже, він з’явився серед нас драматично рано. Й через те був приречений на самотність — навіть у легендарному Народному русі, який він по праву очолив і який невдовзі розкололи й розпорошили вчорашні його «однодумці-соратники». Де вони тепер?
Історія любить драматичні колізії. Біографія В’ячеслава Максимовича є підтвердженням цього. Адже покоління, здатне сміливо, беззастережно й навіть весело битися за принципи, які обстоював Чорновіл, прийшло вже після його смерті. Це переважно ті, хто став дорослим на Майданах 2004-го чи 2013/14-го. Тепер вони воюють за Україну — хоч на початку цієї війни, в лютому нинішнього року, Україна багато кому в світі знову нагадувала небесного за димним од пожеж горизонтом.
Вони зуміли повернути цього журавля.
Вони — воюють.
Байдуже, що хтось із них навіть не застав Чорновола на цьому світі.
Байдуже, що мало хто з них вважає себе його послідовником.
Та незаперечно одне: якби свого часу він не з’явився поміж нас, самотній, невчасно сміливий і, як здавалось, небезпечно упевнений — то що було б далі? І якими б ми стали? І чи не він посіяв у тоді ще холодну землю те зерно, що з нього виросло покоління, яке сьогодні стало на захист честі, свободи й незалежності Батьківщини?
Інколи шкода, коли подумаєш, що він не бачив, як те зерно зійшло й зазеленіло.
Фото Олександра КЛИМЕНКА (з архіву «Голосу України»).
