Воїн вижив у жорстоких боях, але потрапив у ворожий полон, у якому провів довгі 232 дні. 1 грудня, під час чергового обміну полоненими, у числі 50 інших українських невільників Віктор повернувся додому.

Сьогодні справжній патріот України Віктор Діконенко, перенісши численні фізичні тортури, психологічний тиск, повернувся до ЗСУ, щоб знову боронити Українську землю.

Сміливий та стійкий від народження

У свої двадцять Віктор пройшов стільки випробувань, що вистачило б не на одну долю. Він — сміливий від народження. Бо навіть уперше побачив світ без допомоги медиків — пологи відбулися в простій селянській хаті.

У багатодітній родині було семеро дітей, тож Віктор виховувався переважно бабусею Катериною Колєснік та тіткою Ольгою Горковенко. Навчався спочатку в Млинківській, потім — у Попівській школах.

Брати Дмитро і Максим зростали в дитячому будинку «Перлина», що в Онуфріївці.

За їхньою порадою та за власним бажанням Віктор знайшов там прихисток від життєвих негараздів і для себе.

Після закінчення Онуфріївської школи хлопець закінчив ПТУ в Горішніх Плавнях і здобув фах водія важкої техніки, автослюсаря та механіка.

У жорстоких боях

Віктор отримав повістку на строкову військову службу й підписав контракт 22 жовтня 2021 року.

«В армії мені сподобалося, — згадує перші враження від служби Віктор. — Дисципліна та фізичні навантаження не лякали, бо була якась дружня атмосфера, щирість у спілкуванні, взаємопідтримка...»

Розпочав службу юний військовий під Миколаєвом — здобував військову спеціальність радіотелефоніста. Потім їхній підрозділ перевели в Маріуполь. Там його й застало повномасштабне вторгнення російських військ.

«Масовані обстріли розпочалися ще 21 лютого 2022 року, — розповів Віктор. — Ми вже здогадувались, що доведеться зустрічати ворога. Та такого «замісу» не очікували...»

Під час перших же боїв українські військові зазнали значних втрат. Не вистачало медиків. Тож Віктора Діконенка призначили санітаром. Їхній підрозділ підпорядкували «Азову». Нещодавно мобілізованим довелося брати участь у жорстоких вуличних боях. Розгорнувши оборону на території заводу Ілліча, військові 56-ї бригади, в якій служив Віктор, разом із морськими піхотинцями, азовцями та іншими захисниками Маріуполя тримали її попри практично суцільний шквал вогню.

«По нас постійно гатили — забороненими фосфорними, вакуумними боєприпасами, протибункерними снарядами, з «Градів», «Ураганів», із літаків, навіть були прильоти з кораблів, — розповів Віктор. — Можна сказати, проти нас застосовували всі види зброї, крім ядерної».

«Пан або пропав»

Облога міста ворогом ставала дедалі нестерпнішою. На заводі Ілліча, де дислокувався підрозділ Віктора, переховувалось багато цивільних, серед яких було чимало дітей. Не вистачало провізії, люди голодували...

«Серед військових командирів виявились зрадники, — каже Віктор. — Коли ми вирішили спробувати вирватись з кільця, не підозрювали, що навколо оточення кілець уже чотири (про це дізнались, коли потрапили в полон). Деякі командири просто зникли, покинувши нас».

Та найприкрішою була зрада тих, з ким пліч-о-пліч проривались з оточення. «Нас було 23 військових, — розповів боєць. — Свій план прориву ми назвали «Пан або пропав», бо розуміли, що маємо дуже малий шанс вижити. За ніч нам вдалося вирватись на автомобілі з території заводу, але з Маріуполя — ні. 13 квітня ми заховалися на одному зі складів, щоб перечекати світлий період доби і наступної ночі, аби нас не засікли квадрокоптери, знову вирушити далі. Коли ми, втомлені, лягли відпочити і заснули, наші «побратими» Аліса та Саня взяли машину і втекли. А на першому ж ворожому блокпосту видали наше місце розташування. Тож невдовзі ми почули голоси деенерівців...»

Підвал, де перебували українські бійці, хотіли закидати гранатами. Але, зрештою, закрутили двері металевим прутом. А через кілька годин знову почули голоси і їм наказали виходити по одному, в іншому разі на них чекає смерть.

У неволі

Спочатку полонених вивели на один із териконів і розмістили в невеликій тюрмі, потім перевезли КамАЗом в одне із сіл під Маріуполем. А далі була сумнозвісна Оленівка.

«Нас розмістили в бараку № 3, — розповів Віктор. — Били щодня, до втрати свідомості. Робили це деенерівці. Там мені перебили ліву ногу...»

Через п’ять днів рашистські кати зачитали список і частину полонених, зокрема Віктора, із зав’язаними очима та зі зв’язаними руками вивезли з Оленівки. «Ми їхали годин п’ять, потім нас посадили на борт ІЛ, і ми летіли ще хвилин сорок.

Потім ще годин сім везли автомобілем. Так ми опинились в тюрмі міста Камишина Волгоградської області на території росії», — продовжує гіркі спогади боєць.

Там теж була занадто жорстка «прийомка» новоприбулих, виснажених недоїданням та постійними побоями, полонених ЗСУ. Четверо спецпризначенців знущались, як хотіли. Віктору тоді зламали два ребра.

Потім усіх постригли наголо, дали дві хвилини, щоб скупалися в холодній воді, і розвели по камерах. У кожній розміщувалось по восьмеро ув’язнених.

«Вільно переміщатися камерами не можна було. Усі сиділи, склавши руки на колінах, — згадує ті страшні місяці полону Віктор. — Постійно викликали на допити, били, застосовували електрошокери, дубинки. Просити надати медичну допомогу не могли, бо тоді ще дужче били. Багато хлопців не витримували — втрачали глузд, чинили самогубства...»
Віктор Діконенко був наймолодшим серед полонених. Йому було лише 19. Але катували його нещадно. «Бувало, мене, як колоду, закидали в камеру, а інші полонені відтягували до туалету, бо я навіть сам ходити не міг...»

«Я не нацист, я — українець»

Тривала в тюрмі і пропаганда. Полоненим ставили телевізори в камерах, показували фільми про нацистів, запевняли, що це Україна розв’язала війну, що про них забули і ніхто обмінювати їх не збирається, і взагалі, що України вже не існує.

Але на чергових допитах Віктор показував, що цю пропаганду не сприймає: «Я прямо їм казав, що це росія напала на Україну і що їм все повернеться. Найбільше росіян бісило, що я розмовляю українською мовою і на мене казали: «Ти — нацист». Я ж їм заперечував: «Я не нацист. Я — українець». Після цього били ще більше...»

Вірив, не сумнівався...

«Я жодного разу не засумнівався, що Україна нас не забула, що нас повернуть додому, — щиро зізнається Віктор. — Я сам себе переконував — треба ще трішки почекати».

Коли приходило коротке забуття в снах, йому ввижався обмін полоненими. Практично щоночі. Постійно снились тітка Ольга, двоюрідні сестри Діана та Юля, які дуже дбали про нього. Він знав — вони чекають на нього вдома, щоб обійняти — живого. Тому в найважчі хвилини щоразу повторював: головне — не падати духом.

...Після Камишина полонених перевели в Каменськ-Шахтинський. Тут під час «прийомки» Віктору проломили дубинкою голову і він на деякий час втратив свідомість. Та кати продовжували бити. Коли прийшов до тями, його змусили рухатись — бігти далі. Та виявилось, що в нього зміщена колінна чашечка. Власноруч хлопець поставив її на місце, та йти не міг. Тож його відтягли в спортзал, де він пролежав на підлозі дві години...
Після цього була тюрма в Курську. Розпочався восьмий місяць полону. Одного разу, перед відбоєм, конвоїр назвав 12 прізвищ полонених, у тому числі Віктора Діконенка, і наказав скручувати матраци та виходити. Кількох полонених вивели і з інших камер. «Ми думали, що нас переводять в іншу тюрму, — згадує хлопець. — Нам знову одягли мішки на голови, зв’язали руки і кудись повезли. Забрали ще кількох полонених з якоїсь лікарні. Привезли нас в аеропорт, і ми чотири години на холоді, напівроздягнені чекали. Але з’явилася надія...»

За словами Віктора, ще три чи чотири години вони летіли, не знаючи куди. А далі до літака під’їхали автобуси. Йому вдалося трішки підглянути з-під мішка і він побачив, що це вже не такі автобуси, які перевозили їх етапом із тюрми до тюрми. Надій побільшало. Знову розмістили в спортзалі якогось міста і там нарешті нагодували. «Ми побачили цивільних-волонтерів і багато нормальної їжі: макарони, сардельки, бутерброди, — розповів Вітя. — У тюрмах нам давали по дві-три ложки якось супу і скільки само каші. Тому всі були дуже голодні. Я тоді з’їв десь дванадцять порцій!»
У полонених уже не було сумніву — їх везуть на обмін. Але були переживання, щоб не трапилось якогось інциденту. Їх привезли до кордону і викликали з автобуса по одному та проводили обмін. Тривало це, за відчуттями Віктора, годину-півтори...

«Коли я побачив український прапор, на очах з’явилися сльози, — згадав емоції від тих хвилин щастя Віктор. — Я ще чотири дні не міг повірити, що я повернувся з полону, що я — в Україні. Мені часто снився цей сон, тому я боявся, що прокинуся — а я в тюрмі. День звільнення я ніколи не забуду!» Це було 1 грудня 2022 року.

«Я давав присягу...»

Після полону згідно з Женевською конвенцією та законодавством України Віктор мав право написати рапорт на розірвання військового контракту. Але він знову пішов на фронт. «Я давав присягу Українському народу захищати його», — чітко пояснив своє рішення.

Він не встиг повністю відновитися фізично та психологічно, потребує реабілітації. А найголовніше — справедливості і насамперед — праведної кари, відплати ворогу, який приніс українцям стільки горя, руйнувань та болю...

Кіровоградська область.
Фото надано автором.