Через моє вікно із сьомого поверху бачила стовпи чорного густого диму. Зрозуміла, що то палає десь у районі міжнародного аеропорту.
Навпроти будинку — крамниця та банкомат. До 8-ї ранку там уже утворилася чимала черга. Пішла і я. Зайняла чергу «за грошима» і вирушила по продукти. Ціни не змінилися, на полицях усього було вдосталь. Із повною торбою повернулася до банкомата. Люди жваво обговорювали останні новини...
Увагу привернув молодик у камуфляжі та новому чорному береті. Кілька днів перед тим журналістам пояснювали, що форма українських військових — із пікселями захисного кольору, а росіян — із брудними плямами та червоними мітками у вигляді стрічок.
Саме так, по-ворожому, був одягнений незнайомець. На лівому рукаві — червона наліпка, а на спині внизу — наче розмазана червона пляма. Вдалося сфотографувати його на мобільний, але тільки зі спини, бо він відвертав обличчя.
Тоді надіслала до прес-служби обласної поліції зроблений знімок. Через кілька хвилин приїхав наряд правоохоронців. Хтось із черги згадав, що чоловік у чорному береті вештався довго біля крамниці, пив каву поруч та й просто стояв.
Поліцейські припустили, що то може бути один із членів ворожого ДРГ і вирішили прочісувати весь район...
Ще до вечора вулиці міста спорожніли. Підприємства та установи закрилися. А наступного дня до нас прибули перші переселенці. У дворі стояло молоде подружжя із валізами, коли майже над нашими вікнами розвернувся літак. Згодом сусіди розповіли, що за кількадесят кілометрів від міста впав. Був страх, що то вже ворожі диверсанти зовсім поруч. Як з’ясувалося пізніше, то впав наш літак, пілот катапультувався і вижив...
Через кілька днів зателефонували знайомі з Києва і попросили прийняти сім’ю з дітьми. Гості були перелякані, але якісь зібрані. Розклали хіба що дитяче взуття, решта майна так і залишилася у клунках і валізах...
Івано-Франківська область.
