У тому дні, поміж безлічі інших драматичних колізій, багато хто з нас відчуває ноту якоїсь дивної вини. Ця вина наївна, майже дитяча, та від того не менш обтяжлива. Ти думаєш приблизно так: от якби я, теперішній, міг повернутися у той день і прокинувся хоча б за 15 хвилин до четвертої години ранку! Може, встиг би зателефонувати тим своїм друзям, родичам і знайомим, про кого тепер знаю, що вони загинули в перших боях, пропали безвісти чи опинилися в полоні. Я б їх попередив, щоб береглися — і тим урятував би. Хай не всіх — а все-таки...
Але ти не встиг, і тепер тебе мучить оця вина. Хоч і добре розумієш, що навіть якби Бог справді подарував тобі оті 15 хвилин, і навіть якби ти додзвонився до тих людей, ще сонних, і навіть якби вони тобі повірили — то навряд чи ти змінив би щось у їхній долі. Бо більшість із них зробили б саме те, що зробили, обрали б ту дорогу, яку обрали. Ну, може, хтось із них, завдяки твоєму попередженню, пішов би до військкомату на чверть години раніше.
Не всі вони повернуться. Та саме завдяки їм Україна встояла того дня. І стоїть досі.
На знімку: годинник на стіні зруйнованого будинку в Миколаєві став одним із символів стійкості українців. Попри всі випробування, незламний часомір продовжує рахувати хвилини до нашої Перемоги!
