Почув гуркіт танків та постріли. У голові промайнуло — це війна, а над головою пролетіло кілька ворожих ракет.

28-річний командир роти плавальних машин однієї із частин Сил підтримки разом зі своїми підлеглими той день зустрів на Херсонщині. Згодом звідси майже тиждень вони виходили з російського оточення до своїх.

На той час уже тривав п’ятий рік офіцерської служби Олександра. Навчаючись у Хмельницькому національному університеті, він вступив на кафедру військової підготовки та опанував фах військового інженера. Улітку 2017-го в молодого спеціаліста був вибір: в одній руці він тримав повістку з військкомату про призов на військову службу офіцерів запасу, а в другій — запрошення на роботу до одного з престижних підприємств Литви. Ухилятися молодший лейтенант запасу не став — пішов служити. Гадав, що лише на півтора року, але вже шостий рік поспіль командує підрозділом... За цей час отримав необхідні знання, досвід і звання капітана. Від його дій залежало не лише успішне виконання дорученої справи, а й життя людей — 18- та 19-річних хлопців, які волею долі в перший день від початку широкомасштабного російського вторгнення опинилися в смертельній небезпеці та фактично в тилу ворога.

— Війну я зустрів на Херсонщині, поблизу селища Лазурного, куди мене на чолі взводу військовослужбовців-строковиків відрядили ще влітку 2021-го з метою мінування морського узбережжя на випадок висадки російського десанту. Тривав дев’ятий місяць нашої ротації. У березні готувалися до повернення в пункт постійної дислокації на Одещину. Але всі плани зіпсувала розв’язана росією повномасштабна війна, — розповідає Олександр. Каже: 24 лютого ворог просувався територією Херсонщини досить швидко.. Передусім загарбники намагалися захопити мости, щоб відрізати нашим військам шляхи відходу через Дніпро. Часу на роздуми не було, як і зв’язку зі старшим командуванням. Понтонери виконали своє завдання — замінували значну ділянку місцевості.

— Паралельно я тримав зв’язок із представниками місцевої влади та з командуванням інших військових частин, розташованих неподалік від нас. Вони повідомляли, що в районі Голої Пристані та Каховки тривають бої. «Локаторники» розповіли, що їхню частину розбомбили. Навіть біля нас, на відстані майже кілометр, рухалася колона ворожої техніки, — згадує комроти плавальних машин.

Того фатального дня на озброєнні в нього були вантажний автомобіль ЗІЛ-131, два плавальні транспортери ПТС-2, а в підпорядкуванні — взвод строковиків з одним автоматом та боєкомплектом у 120 патронів. За задумом, спочатку понтонери мали виходити з оточення на техніці через Каланчак. Але селище вже перебувало під контролем ворога. Олександр усвідомлював: виходити на техніці означає стати мішенню для рашистів. Та й заправки б не вистачило.

— Вступати в бій з колонами танків без озброєння ми не могли. Я вирішив виводити техніку з ладу, щоб вона не дісталася ворогу, перевдягатися в цивільний одяг та виходити з оточення. Це був єдиний варіант залишитися живими та не потрапити в полон рашистів, — пояснює співрозмовник.

Це був важкий і тривалий шлях до своїх. Офіцер розподілив підлеглих на чотири групи. По мобільному навігаційному додатку переважно вночі вони різними напрямками рухалися в бік Кінбурнської коси. Харчувалися тим, чим пригощали місцеві сільські мешканці. На запрошення господарів зупинялися в них перепочити. Дбайливих, небайдужих людей зустріли чимало...

На третю добу, вже у відносній безпеці, Олександр зібрав усіх підлеглих. Далі просувалися разом аж допоки вночі 2 березня військові моряки не переправили їх на малому десантному кораблі з Кінбурнської коси до Очакова, а далі дісталися ППД своєї частини на Одещині. Незабаром ротного, який вивів своїх хлопців з оточення, нагородили медаллю «За військову службу Україні».

Нині Олександр на чолі свого підрозділу несе службу на південних рубежах оборони України, виконуючи відповідальні завдання командування щодо транспортування та здійснення переправи через водні перешкоди десанту, артилерійського озброєння, броньованої колісної та гусеничної техніки, а також виконання евакуаційно-рятувальних робіт. Уже майже п’ять місяців — у районі ведення бойових дій. Коли ЗСУ йшли в контрнаступ, військові інженери забезпечували переправу через річку Інгулець. Нині Олександр та його бойові товариші — у стані очікування та передусім зосередженні на проведенні навчань і підготовці техніки. Адже попереду ще багато завдань, головна мета яких — Перемога над російськими агресорами та вигнання окупантів з нашої рідної землі.

На знімку: командир роти плавальних машин Олександр.

Фото Дмитра ЗАВТОНОВА.