У Казанці — райцентрі Миколаївської області — плити, демонтовані з меморіалу, використали для тротуарної доріжки. Про це вже повідомляв «Голос України». Подробиці з місця події — від нашого кореспондента.
Прийшли навіки поселитися...
На автостанції жвава тітка Валя самотньо торгує сиром і яйцями — раптом хто із проїжджаючих купить. Місцевим не треба, всі живуть «на землі» і мають своїх курей, овець, корів, свиней... Без господарства не обійтися — у селищі, як і в багатьох інших, роботи немає. Але життя жевріє — латають дірки на дорогах, прибирають листя, міняють покриття на вулиці, на самому початку якої і стоїть Валин прилавок.
— А що це за історія з доріжкою із плит з пам’ятника? Чули ви?
— Ні... Так це ж, напевно, не в нашій «сотні», а в центрі. Ми туди не ходимо — часу немає. Меморіал, знаю, ремонтували до свята. А що там і як... То начальству видніше.
Казанка маленька, але довга — розтяглася уздовж нещодавно ще повноводної, а тепер обмілілої річки Висунь. Двісті з гаком років тому тут зупинився перезимувати обоз із казенними селянами — переселенцями із центру Росії. Думали: на час, виявилося — назовсім.
Було це 4 листопада, саме на день ікони Казанської Божої Матері. Поселення так і назвали Казанкою. Через півсторіччя до російських селян підселили українських — з території нинішньої Хмельниччини. Потім тут утворилося військове поселення — відтоді місцеві так і міряють Казанку на сотні: перша сотня, друга, третя...
Свою історію тут знають і цінують. Запитай будь-кого — розповість. От восьмирічний Максим з величезним рюкзаком біжить підстрибцем — у школу спізнюється, от старенька Наталя Миколаївна (на знімку) тягне візок на базар — купити зерна курям... Старі й малі раді поговорити із приїжджим «за життя», розказати історію рідного селища, але що за історія така сталася із плитами з меморіалу — тільки плечима знизують.
— Наталю Миколаївно, ми ж з вами на тій самій доріжці й стоїмо. От плити, дивіться.
— Не знаю я, дорогенька. Мені не до плит якихось. У мене дід лежачий, сама хворію, пенсія маленька...
Махнувши рукою, бабуся йде в бік ринку. Візок гуркоче по вибоїнах старих бетонних плит. Ще нещодавно вони були надгробками. По обидва боки від доріжки, у багнюці, — чорні уламки з білими буквами. Ще нещодавно вони були іменами героїв.
Зліпили з того, що було
Судноплавна, повна риби річка Висунь, пізнавши радості меліорації, обміліла до мутного струмочка, а місцями й зовсім пішла під землю. Залишила після себе пустир завширшки в кілометр. Щоб перебратися «на другий беріг», потрібно місити бруд або робити неабиякий гак.
Селищна рада перейнялася тротуарними переходами через пустир. Перший, найдовший, зробили рік тому — для учнів гуманітарної гімназії, але ходить по ньому, зрозуміло, усе селище. Потім ще доріжку склали, подалі. Ліпили з того, що було. Переходи зібрані з різнокаліберних плит і плиток — де вулицю розбирали, де паркан, де будинок... Не до краси, коли грошей немає. Чисто, сухо, акуратно — і добре. Люди ходили по переходах і хвалили селищну владу. А як задощило цієї осені, влада вирішила між двома доріжками й третю викласти — до першої школи.
Наталі Паланич найприкріше, що її обвинуватили в користі: селищний голова, мовляв, зробила доріжку від роботи до свого будинку, для власної зручності. Дурниця, звичайно. Але те, що трапилося, просто дурницею не назвеш. А як тоді: непорозумінням, недбалістю, блюзнірством? Не хочеться гучних слів і моралей з надривам. Як факти не назви, вони вже не зміняться. А все відбувалося так.
— Ми кілька років виношували ідею обновити меморіал у центрі Казанки, — розповідає Василь Кузін, голова районної ради. — Шукали резерви в місцевому бюджеті, спонсорів, громада збирала гроші. Меморіал у нас будували ще у 67-му. Перепоховали тут останки воїнів-визволителів, пам’ятник поставили, установили прості бетонні плити. Пофарбували їх чорною фарбою, білою написали імена героїв. Згадали земляків, які загинули й на громадянській, і на Великій Вітчизняній, і тих, хто поліг, визволяючи Казанку, не забули...
Без малого півстоліття минуло, меморіал почав руйнуватися — площа просіла, плити потріскалися. До Дня Перемоги хотіли його обновити, але встигли тільки до річниці визволення України. Вийшло скромно, але гідно. Відреставрували скульптурну композицію, забрукували гранітом площу, посередині неї запалили Вічний вогонь, нові гранітні плити уклали. А от куди подіти старі?
Кому першому прийшла думка використати їх «для людей» — на нову тротуарну доріжку? Кажуть, заступникові селищного голови Володимиру Погорєлому, будівельнику за фахом. Але, швидше за все, рішення це було колегіальним. Від самого початку обговорювалося — написи із плит треба прибрати, зішліфувати разом із шаром фарби. Чому цього не зробили? Запитання, у принципі, риторичне. Хтось полінувався кваплячись: і так зійде, ніхто не довідається, а хтось не проконтролював...
Районна газета відрапортувала коротенькою заміткою під рубрикою... «Добрі справи», а потім про те, що трапилося, просто забули. Спочатку відзначали День визволення, потім — день народження, іменини Казанки. Тижні три люди ходили по надгробках з меморіалу, у буквальному значенні слова втоптуючи їх у багно. Багато хто так цього й не помітив. Багато, але не всі.
Питання без відповідей
— Я проїжджав по новій доріжці на велосипеді, — згадує Сергій Трощинський, — бачу: щось не те. Зупинився, придивився: так це ж з меморіалу плити! Там десь і дядька мого рідного прізвище є, він — фронтовик. Обурився я. Потім зустрів однокласницю, розмовляли про це, вона теж сказала: неподобство!
Однокласниця Сергія — перший секретар Казанківського райкому КПУ Тетяна Ліфьорова — підвела під подію ідеологічну й політичну базу, залучила однопартійців, зібрала світлини неподобства, у газету написала. Але головне «сміття з хати» виніс інший опозиціонер — керівник місцевого осередку «Батьківщини» Олександр Смаровоз — він здійняв галас через миколаївські інтернет-видання. І правильно зробив.
Утім, на цей час надгробки з доріжки вже прибрали. Керівництво селища вжахнулося від того, що саме ж і скоїло... 8 листопада, за розпорядженням голови селищної ради Наталі Паланич, вони були демонтовані й під акт передані на склад казанківському підприємцеві. Нині плити лежать там під парканом, у траві.
— Якщо чесно, ми не знаємо, як правильно вчинити, — зізнається Василь Кузін. — Адже те, як вони складовані, — теж блюзнірство. Написи зішліфують — це зовсім нескладно зробити, а далі? Закопати плити або якось використати їх — як бути в такій ситуації? Адже в кожному разі найдуться бажаючі знову перетворити це на політичне шоу...
Я не знаю, що відповісти. Напевно, охочих давати поради в цій ситуації знайдеться й без мене чимало. От тільки де всі вони були раніше? Казанківець Володимир Нікулін теж не знає, що підказати, — для нього те, що трапилося — особиста трагедія:
— Прізвища на цих плитах написані рукою мого батька, він допомагав скульптору оформляти меморіал. Я ще хлопчиком тоді був, але добре це пам’ятаю. Часто потім ходив дивитися на меморіал, ці плити були для мене пам’яттю про батька...
Час швидкоплинний, і людей, по долі яких прокотилася та велика війна, дедалі менше. Що залишиться від неї — тільки кілька сторінок у підручнику історії, гарні правильні слова з трибун? Що є справжній патріотизм загалом і що таке добрі наміри — у цьому конкретному випадку?
Робота над помилками
— Я готова особисто перепросити в кожного із земляків за те, що трапилося, — Наталя Паланич щиро переживає. — Моя провина, я мала проконтролювати, вникнути. Найгірше, що вже не можу нічого виправити.
Ще до того, як вибухнув скандал у пресі, регіоналів — селищного голову і її заступника — заслухали на раді партії, оголосили по суворій догані, деякі пропонували звільнити... Старші товариші налаштовані жорстко: уявіть, кажуть, якщо б це трапилося «при Союзі», що б з ними зробили?!
Ну, по-перше, я не уявляю, що ще якихось років 25 тому така «рацпропозиція» взагалі могла спасти комусь на думку, а по-друге...
Сама не знаю, навіщо я це зробила, — напевно, просто машинально, — підняла із багнюки біля доріжки чорний уламок плити з білими буквами, обтерла й поклала в сумку. Наткнулася на нього вже по дорозі додому, в автобусі роздивилася уважніше й ось що раптом помітила. По чорній олійній фарбі білою акуратно, від руки, виведено кілька букв — усе, що залишилося від імені героя. Але зі зворотного боку уламка теж є букви «...єєв» — вони не написані поспіхом, а якісно видавлені на бетоні. Теж залишок чийогось прізвища? Виходить, плити на меморіалі й тоді, багато років тому, «перелицьовувалися» з економії. Цікаво, з чого —швидше за все, вони теж були надгробками, що втратили, так би мовити, актуальність. Історія повторюється?
Миколаївська область.
Оновлений меморіал Слави у Казанці.
Фото автора.
