— Для нас нагородження сина у Києві стало повною несподіванкою, — ділиться мати Героя, жителька села Головківка, що на Чигиринщині, Наталія Іванівна Онопрієнко. — Та й він сам до останнього не знав, що Президент вручатиме йому Золоту Зірку. Перед 24 лютого нинішнього року командир коротко сказав Віталію, щоб збирався у відрядження. Й лише коли оголосили, що він їде до столиці, син дізнався про мету його поїздки у Київ.

...Після урочистої церемонії нагородження на Софійському майдані (на знімку вгорі), Віталій одразу поїхав додому. Йому дали три доби відпустки. Поки добирався до Головківки, на село опустилася ніч.
— Коли відчинилися двері, ми спочатку побачили величезний букет троянд, а потім Віталика, — продовжує материну розповідь Настя, дружина бійця. — Звичайно, були сльози. Сльози радості й гордості за нашого захисника. Сміливого, мужнього, відважного — справжнього Героя.

Другого дня до будинку Онопрієнків навідалися з місцевого ліцею. Учні та вчителі з квітами та тортом вітали земляка з висо-
кою нагородою. Попросили сфотографуватись на пам’ять про хвилюючу зустріч (на знімку внизу). Віталій розгорнув планшет, показав Золоту Зірку, посвідчення Героя України, а ось розповідати про бойові будні, про жорстокі зіткнення з ворогом, як просили ліцеїсти, не став. «Для чого травмувати дітей? — пояснив згодом Насті. — Ми воюємо заради того, аби вони жили у мирі та спокої...»

У першому батальйоні 110-ї бригади вже чекали на повернення «мисливця за танками». Особливо виглядали у взводі, де 34-річний Віталій був і командиром, і братом, і батьком для новобранців. З ним, зосередженим, рішучим, відповідальним, молоді бійці швидко набували бойового досвіду і навичок, призвичаювалися до жорстких умов війни.
Віталій Онопрієнко став до лав ЗСУ 8 березня 2022 року. У цьому ж місяці було сформовано 110-ту окрему механізовану бригаду, якій через п’ять місяців, 24 серпня, присвоїли ім’я військового діяча УНР генерал-хорунжого Марка Безручка. Того самого легендарного командира, який завдяки блискуче проведеній військовій операції врятував у 1920-му від більшовиків Варшаву. Те, що Віталій потрапив до цієї бригади, було і випадковістю, і ні. Хлопець ще зі школи цікавився українською історією. Тоді вони з матір’ю та бабусею жили в її рідному селі Келеберда на Канівщині. Через ранню втрату батька, нелегке матеріальне становище Віталій не міг і мріяти про університет. Закінчив місцевий аграрний ліцей, відслужив строкову в армії. У цей час рідний материн брат, який мешкав у Головківці на Чигиринщині, запропонував сестрі перебратися до його села аби вона не була сама-одна, без рідні.

Так юнак опинився у місцевості, кожний клаптик якої дихав історією. Неповторний Холодний Яр, ліси якого підступали під саму Головківку, кликав, вабив до себе, аби відкрити свої таємниці, повідати про запеклу боротьбу отаманів і козаків із споконвічним ворогом — московською ордою. На чорному, як земля, прапорі холодноярців ясніли слова, викресані жаром їхніх мужніх сердець, — «Воля України або смерть!». Цей заклик підхопили ще у 2014-му нові захисники Української держави. Упродовж восьми років холодноярське знамено надихало і надихає нині бійців ЗСУ в боях з рашистським звіром.

...Перші місяці війни для 110-ї бригади були найпекельніші. Її тільки-но сформовані батальйони щодня і щогодини відбивали ворожі штурми на Донеччині. Озброєні до зубів орки кидали у бій всі свої засоби: авіацію, броньовану техніку, артилерію, піхоту. Українські захисники могли протиставити на той момент лише свої відвагу, мужність, витримку і винахідливість. Віталій Онопрієнко, від природи вмілий і кмітливий, швидко опанував всі наявні у підрозділі види озброєння. Зокрема, кулемет у його руках строчив своєчасно, влучно і економно. То ж коли бригада отримала переносні протитанкові ракетні комплекси, Віталій Онопрієнко з перших пострілів продемонстрував, що «Джавелін» — «його» зброя. Оператор комплексу мав лише тридцять секунд, аби привести зброю у бойову готовність, і тринадцять секунд на негайну зміну свого місцезнаходження. Віталій блискуче справлявся з цими умовами. Він мав чудові реакцію, витримку й інтуїцію. Після другого, третього, четвертого зне-шкодженого ним ворожого танка, за бійцем закріпилося визнання супер-«джавелініста». Найскладніші і найнебезпечніші завдання доручалися саме йому, бо знали: разом із вірними побратимами, з якими він пройшов крізь вогонь і воду, Віталій неодмінно впорається. Командування бригади вже двічі нагороджувало його почесними відзнаками —  медаллю «Незламним героям російсько-української війни» та нагрудним знаком «За зразкову службу».

У жовтні 2022 року за проявлені особисту хоробрість і самовідданість під час порятунку бойового товариша Віталія Онопрієнка Указом Президента України було нагороджено орденом «За мужність» третього ступеня.

Тим часом кількість знищеної Онопрієнком рашистської «непробивної» броні невпинно зростала. Рахунок ішов уже не на одиниці. Коли Віталій своїм «фірмовим» пострілом зніс башту 29-го танка, його представили до нагородження найвищою державною відзнакою. Після вручення у Києві Золотої Зірки Героя України молодший сержант Онопрієнко повернувся на передову і «завалив» на полі бою ще дві ворожі броні.

— Така у Віталія вдача, — ділиться сільський товариш Героя, механізатор сільгосптовариства Анатолій Горбань. — Він дуже завзятий, працьовитий, витривалий. За що береться — те діло горітиме у його руках. Якщо треба, Віталій і за штурвал літака сяде, розбереться, що й до чого. Знаю про що кажу. Сам колишній військовий, служив за контрактом. А зараз працюю на тракторі: йде посівна, потрібно годувати українську армію...

А ще Анатолій Горбань додав, що земляки пишаються своїм Героєм, уболівають за нього. Кілька разів, коли Віталій приїжджав у короткочасні відпустки, односельці приносили гостинці для нього та його побратимів, а місцеві керівники-аграрії Олександр Іщенко та Василь Стаєцький склалися й придбали такого потрібного на фронті дрона.

Утім, потреби військового підрозділу Віталія Онопрієнка, як і всіх інших, хто воює на «нулі», значні. Листуючись із Героєм, довідалася, що найнеобхідніший нині для бійців це генератор. А ще —  прилади нічного бачення. І, звісно, безпілотники, бо вони — «очі» наших воїнів. Волонтери, хоч би як  самовіддано працювали, не можуть забезпечити всіх захисників необхідним.

Тому бійці самі складаються, ремонтують техніку. Навіть купили собі «Старлінк» та два автомобілі. А ще ж необхідно допомагати своїм сім’ям. Ось у Віталія мама тридцять років тяжко пропрацювала на колгоспній фермі і має «аж» 2600 гривень пенсії. На її руках прикута до ліжка його 85-річна бабуся. Наталія Іванівна дев’ять років доглядає свою матір, дбає про домашнє господарство, город. У холодну пору року щодня топить грубу — село Головківка не газифіковане. На жаль, торік пільгових дров Наталія Іванівна не змогла купити. Їх нібито немає. Так їй сказали. За дві машини палива довелося заплатити чотирнадцять тисяч гривень. А ще дві тисячі, щоб попиляти, порубати. Син з фронту негайно вислав матері гроші і наказав, щоб хоч трохи жаліла себе, не перетруджувалася. Закінчиться війна, він повернеться і все вдома переробить, доведе до ладу.

...Коли закінчиться війна. Коли настане Перемога. Герой України, молодший сержант Віталій Онопрієнко мріє, що приїде додому, обніме маму, бабусю, Настю, збере всіх друзів і поїдуть вони до улюбленої місцини. У мальовничий Отаманський парк, до кришталево чистого джерела Живун. Там, під віковічними дубами і берестами, він на повні груди дихатиме цілющим лісовим повітрям, слухатиме спів пташок і... тишу. Довгоочікувану, жадану, заколисуючу.
Коли закінчиться війна...

Черкаська область.

Фото із сайту 110-ї ОМБр імені генерал-хорунжого М. Безручка та Головківського ліцею.