На знімку: перепоховання жертв репресій в урочищі Дем’янів Лаз, Івано-Франківськ, жовтень 1989 року.

Фото з домашнього архіву громадського діяча Зиновія Думи (сайт української редакції Радіо Свободи).

У карельському урочищі Сандармох уже зима — днями холодний дощ перейшов у дрібний сніг, який замітає ледь примітні розстрільні ями, й дорогу, що веде від краю соснового лісу до восьмитонного кам’яного хреста з вибитими на світло-сірому граніті словами «Убієнним синам України», і прикріплені до дерев фотографії страчених тут енкавеесниками людей. Зі світлин на сірій від моху сосні, що росте поруч з українським меморіалом, ледь усміхаються сповнені сил і творчих задумів Лесь Курбас і Микола Куліш. Під їхніми фотографіями написи: «Курбас Олександр Степанович. 12.09.1887 р. — 03.11.1937 р. Народний артист України, режисер» і «Куліш Микола Гурович. 06.12.1892 р. — 03.11.1937 р. Український драматург». Ось що записано у справі митця світового масштабу, віднайденій в архіві НКВС: «Курбас Олександр Степанович (Лесь Курбас), 1887 р. н., народився в м. Самбір (Галичина), українець, із сім’ї актора, колишній член партії соціал-демократів, закінчив історико-філософський факультет Львівського університету, керівник Молодого театру в 1917—1922 рр. (м. Київ), організатор і керівник театру «Березіль» до 5 жовтня 1933 р., народний артист УСРР, проживав: м. Харків, будинок письменників «Слово», кв. 64. З грудня 1933 р. постановник Малого театру і Єврейського театру в Москві, тимчасово проживав: 3-я Тверська-Ямська вулиця, буд. 12, кв. 5.

Заарештований: 26 грудня 1933 р. у справі «Української військової організації». Етапований у м. Харків 28 лютого 1934 р. Судовою трійкою при Колегії ГПУ УСРР 9 квітня 1934 р. засуджений за ст. 54-11 КК УСРР на 5 років ВТТ. Відбував покарання в 4-му відділені «Білбалттабору» і в Соловках (табпункт «Кремль», ставив вистави в табірному театрі, переведений у табпункт «Анзер»). Особливою трійкою УНКВС ЛО 9 жовтня 1937 р. засуджений до найвищої кари. Розстріляний: 3 листопада 1937 р. в Карелії (Сандармох)».

Під якою сосною, у якій із 236 розстрільних ям, знайдених у 1997 році карельським дослідником історії політичного терору в срср, членом правозахисного товариства «Меморіал» Юрієм Дмитрієвим та кількома іншими пошуковцями, лежать Лесь Курбас і Микола Куліш, невідомо. Як невідомо, у якій частині лісу засипані піском іще 285 українців, страчених тут малограмотним капітаном нквс матвєєвим на честь 20-річчя жовтневої революції.

Націю знекровлювали, знищуючи талановитих і освічених

27 жовтня та 1—4 листопада 1937 року — особливі дати в українській історії. В ці дні в Сандармоху, неподалік Медвеж’єгорська, де збереглася чотириповерхова, з колонами і пам’ятником Кірову на подвір’ї, адміністративна будівля управління Біломорканалу нквс срср (з вежі на ній сталін мав вітати відкриття «стройки века»), був розстріляний Соловецький етап — 1111 в’язнів, привезених Білим морем з Великого Соловецького острова. Тут за 160 кілометрів від Полярного кола за часів засновника диктаторського режиму в радянській росії згідно з декретом «Про табори примусової праці» 15 квітня 1919 року створено спеціальну систему таборів, яку названо «Соловецкий лагерь особого назначения» (СЛОН). Серед перших в’язнів холодного кам’янистого острова, на якому монастир середини XV століття більшовики перетворили на надійно захищену тюрму (звідси нікуди тікати, навколо море, до найближчої землі, Кемі, кілька годин пароплавом), були діячі УНР, учасники визвольних змагань, вояки та отамани повстанських загонів, священники.

Ленінсько-сталінський терор проти українців ніколи не припинявся. Наприкінці 20-х — на початку 30-х років минулого століття на соловецьку каторгу заслали тисячі полтавчан, киян, черкащан, дніпрян, подолян, звинувачених у приналежності до Союзу визволення України (СВУ), Українського національного центру та УВО. Серед них професор Аркадій Барбар, професори Володимир Чехівський і Йосип Гермазе, письменник Клим Поліщук, діячі УНР — очільник Міністерства освіти у 1918 р. Павло Христюк та Віталій Юрченко, сотник армії УНР, співробітник Інформаційного бюро Директорії. Христюк, пройшовши пекло соловецьких знущань і більшовицьких експериментів над людьми, яких примушували вичерпувати у мороз ополонки чи, поки ставало сил, стояти на одній нозі на пеньку, а того, хто втратив рівновагу, для розваги кати скочували як колоду просікою з Секірної гори, де був так званий штрафбат, із якого майже ніхто не повертався, загинув в іншому концтаборі — «Севвостлаг» у хабаровському краї.

Віталію Юрченку (справжнє ім’я Юрій Карась-Галинський) з двома товаришами вдалося якимось дивом утекти з табору — можливо, під час перевезення в’язнів з острова на материк, на будівництво Біломорканалу. Одного з друзів охорона одразу застрелила, другого через два тижні блукань тайгою і болотами здав владі за кілограм борошна чи крупи агент для боротьби з утікачами. Юрій за місяць дійшов до в’ятки, а потім через москву повернувся в рідний Київ, тоді на Поділля, а затим за Збруч, подалі від більшовицької чуми.

Упродовж 1931—1932 рр. сотник під псевдонімом «Віталій Юрченко» у львівському видавництві «Червона калина» надрукував автобіографічний роман «Шляхами на Соловки» у трьох частинах — «Пекло на землі», «Червоний чад», «Зі Соловецького пекла на волю» (перевидані у 1994 р.), де писав: «Я твердо вірю, що Європа добачить львину долю зла-кризи в більшовизмі і не допустить імперіалістам московського інтернаціоналу в крові-вогні втопити цивілізацію віків, а на її струпілих попелищах створити нову еру — світ глумливого насилля й вандалізму. Я вірю, що весь Захід, збагнувши грізну небезпеку, завчасно схаменеться й на вівтар рятунку культури людства кине хатню гризню за матеріальні добра-посідання, вірю, що він сконсолідується і знищить ще неопірене царство-пекло червоно-дикої орди».

Слова публіциста виявилися пророчими — червоно-дика орда, яку не зупинили, поки вона ще вбивалася у колодочки і набирала жиру, перетворилася на монстра з ядерною бомбою в лапах мутанта і тепер загрожує всьому світові.

сталінський режим, який організував Голодомор-геноцид 1932—1933 рр., Великий терор 1937—1938 років, упивався кров’ю невинних людей, сотнями тисяч смертей. За період другої п’ятирічки (1932—1937) на Соловки як дармову робочу силу на лісоповалах і будівництві та обслуговуванні 227-кілометрового Біломорканалу, який з’єднав Онезьке озеро з Білим морем (будувався кайлами і тачками, силою м’язів в’язнів, перетворених на безправних рабів) висилали з України цвіт нації — державних діячів, митців, науковців, письменників, хазяйновитих селян.

Серед в’язнів того часу політичні діячі: Олександр Шумський, Михайло Полоз, Микола Любченко, Семен Семко-Козачук; науковці — академіки Степан Рудницький і Матвій Яворський, Олександр Яната, Михайло Новицький, Іван Шаля; письменники й митці Микола Зеров, Павло Филипович, Олекса Слісаренко, Микола Куліш, Лесь Курбас, Євген Плужник, Михайль Семенко, Ґео Шкурупій, Марко Вороний, Василь Мисик, Валер’ян Поліщук, Василь Вражливий, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Антін Крушельницький із синами та інші.

Багатьох із них енкавеесники внесли до списку Соловецького етапу, їм розчерком пера начальника табору винесено вирок — «смерть». Приречених вивезли до глухого урочища Сандармох, де 27 жовтня розпочалися масові страти.

Кат з обличчям серійного вбивці

Керував каральною операцією зі знищення Соловецького етапу заступник начальника ленінградського управління огпу з адміністративно-господарської частини капітан михайло матвєєв, родом із села волосово новгородської губернії. Він давно служив в органах і, певно, мав хист серійного вбивці — йому доручали катування ув’язнених та їх страти. З фотографії засудженого пізніше за «перевищення повноважень» матвєєва, що збереглася у його справі, на нас дивиться похмурий дикий чоловік з очима вбивці-маніяка. Після спроби втечі голодних і знесилених в’язнів, їх спротиву конвою кат із двокласною освітою у формі нквс змінив тактику — приречених роздягали, їм зв’язували руки, били по голові і так завантажували у вантажівки.

У Сандармоху матвєєв особисто стріляв у голови приреченим — у всіх відкопаних черепах кульові отвори. Як свідчать документи, у яких зазначено, що капітан страчував «быстро, точно и толково», — 1 листопада було розстріляно 210 осіб, 2 листопада — 180, 3 листопада — 265, 4 листопада — 248 осіб.

Розкопки в урочищі та відкриті на короткий час у єльцинську відлигу архіви каральних органів срср засвідчили, що загалом у Сандармоху розстріляно й кинуто в безіменні братські могили 9,5 тисячі осіб 59 національностей та етнічних груп. Знищували тут і місцеве населення — вепсів і карелів, які споконвіку жили на цих землях. У 2013 році, коли ми, журналісти, з українською делегацією прибули у Сандармох і на Соловки у Дні пам’яті жертв сталінського терору, у петрозаводському музеї, що в центрі столиці Карельської автономії, запитали працівників, чи говорять тут карельською мовою. Ті, неабияк здивувавшись, відповіли: «Да какие тут карелы? Их давно уже нет».

Скільки карелів, скільки українців лежить у лісах Сандармоху — невідомо. Архіви нквс-кдб знову під грифом «цілком таємно», а найвідоміший дослідник історії таборів ГУЛАГу в цих краях Юрій Дмитрієв уже кілька років за ґратами, куди потрапив за сфальсифікованим звинуваченням — спочатку за зберігання дитячої порнографії, потім за зберігання зброї. Директор Медвеж’єгорського краєзнавчого музею, що розміщується у сіро-зловісній будівлі управління нквс Біломорканалу, і колишній хранитель меморіалу в Сандармоху помер у в’язниці, «засуджений» за педофілію. За загадкових обставин померла в лікарні молода ще директорка Соловецького музею, який зберігав правду про злочини сталінського режиму та каральних органів срср, Ольга Бочкарьова.

Що бачили, що відчували, про що думали люди, світочі української, світової культури? Страх, розпач, лють і ненависть до катів із червоними зірками на кашкетах? Ця лють і ненависть до звірів у людській подобі, які знову прийшли вбивати українців, передалася нам через ціле століття і тисячі кілометрів від понівеченої Карелії до України...

Стріляли в потилицю, в голову забивали цвяхи

...Не менш страшне урочище, полите кров’ю тисяч і тисяч людей, які за визначенням режиму не підходили для будівництва «светлого будущего», і під Києвом — Биківнянський ліс. Тут за різними даними кинуті у такі ж безіменні могили, як і в Сандармоху, від 20 до 100 тисяч осіб — крім українців, поляки, німці, загалом представники 30 національностей. Їх катували у підвалах нквс, там розстрілювали, а потім ночами вивозили на спецділянку, що ховалася за високим парканом.

«Серед них — священники й науковці, селяни й робітники, художники й письменники, актори й інженери, композитори й держслужбовці. Проте дуже важливо за величезними цифрами бачити окремі долі, персональні історії та конкретні імена. Биківнянські могили — братські, але не безіменні», — наголошують в Українському інституті національної пам’яті. Встановлення імен закатованих, дослідження їх історій — одне з головних завдань колективу Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили». У жовтні цього року заступник генерального директора з наукової роботи Тетяна Шептицька презентувала першу частину бібліографічного покажчика «Биківня — територія пам’яті», підготовленого науковцями установи в межах великого проєкту та покликаного узагальнити напрацювання наукової і журналістської спільноти з биківнянської тематики. Серед повернутих із небуття імен — ім’я Георгія Копана, бандуриста і співця з Борисполя. Він був віртуозним виконавцем і першим керівником Київської капели бандуристів, що відновила свою діяльність наприкінці 1923 року.

Заарештований за звинуваченням у членстві в «контрреволюційній шпигунсько-повстанській організації».

У справі, як зазначає співробітниця заповідника Олена Полідович, є й такі зізнання: «Моя контрреволюційна робота розпочалася з 1921 року... в Першій українській капелі бандуристів. Я разом з іншими бандуристами... пропонував глядачам вилучені з репертуару українські пісні... у націоналістичному дусі, завдяки чому розпалював націоналістичні почуття». Є там і таке звинувачення — «Якщо не можна дорікнути репертуару капели у націоналістичному підборі, ... то можна було досягнути мети іншим шляхом, викликаючи в аудиторії націоналістичні настрої через шовіністичне виконання, що було просякнуте таким настроєм».

Станом на 2017 рік в Україні встановлено 18 місць масових поховань жертв сталінських репресій, які старанно приховувалися радянською владою. Втім, поховань знищених оскаженілим режимом українців значно більше. За словами народного депутата України другого скликання, голови Київського товариства «Меморіал» Романа Круцика, лише в Івано-Франківській області проводили розкопки у 126 таких місцях. Одним із символів нелюдського комуністичного режиму і сталінізму став Дем’янів Лаз на Прикарпатті. Тут влітку 1941 року окупаційні радянські війська при відступі знищували сотні людей лише за те, що вони українці: в урочищі у ямах знайдено останки 524 осіб — 359 чоловіків і 159 жінок. Нині у музеї «Дем’янів Лаз» зберігаються речі жертв, знайдені під час відкриття масового поховання, їхні фотографії. Значна частина експонатів — це кістки та черепи, на яких сліди катувань — кістки пробиті багнетами, у голови забиті цвяхи. У черепі 20-річної Марічки Косів, заарештованої у селі Старі Кути за те, що водила Маланку, три кульові отвори — стріляли у потилицю.


Біля козацького хреста «Убієнним синам України» в урочищі Сандармох (Карелія).

Фото автора.