20 лютого 2014 року. Київ. Під час протистояння на Євромайдані.

Соловецька проща до святих для українців місць спочинку цвіту нашої нації, знищеної сталіним, у якого досвід створення концтаборів для «шкідливих елементів» переймала гітлерівська Німеччина, розпочалася у Покровському храмі на київському Подолі. За кілька місяців церква стане одним з осередків спротиву режиму януковича, а її настоятель єпископ Володимир (Черпак) і священник Дмитро (в миру Каран) з кінця осені та до кінця зими зупинятимуть штурми «беркутівців» та вестимуть богослужіння на майданівській сцені у страшні дні лютневих розстрілів.

На барикади першими вийшли ті, у кого жива пам’ять роду

Подолавши півтори тисячі кілометрів, наш автобус прибув у левашово на північному заході петербурга. Тут під кронами дерев ховається левашовський меморіальний цвинтар — колишній розстрільний полігон нквс (секретним об’єктом кдб залишався до 1989 р.), де поховано майже 45 тисяч жертв Великого терору. Серед них (ймовірно) і другий соловецький етап з 500 осіб, серед яких були й українці. Скільки наших земляків покоїться у левашово — достеменно невідомо. На їх вшанування на кладовищі встановлено гранітний хрест, а біля постаменту — меморіальна дошка. Після молитви і короткого мітингу Юра розламав пишний, ясний, як сонце коровай, — з собою у поїздку він взяв не одну паляницю, прикрашену квітами і шишками з білого борошна. Частину обрядової хлібини на спомин про душі невинно убієнних режимом сталіна поклав біля постаменту. Тепер не видно ні хреста, ні меморіальної дошки — тамтешня влада затягнула меморіал на вшанування загиблих українців цупким чорним поліетиленом. Лариса Скрипникова, колишня голова Карельського товариства українців, яка 30 жовтня побувала біля хреста, на фейсбук-сторінці написала, що цвинтарна адміністрація каже, це у зв’язку з ремонтом. У липні цього року у левашово невідомі знесли пам’ятник чотирьом тисячам поляків, закатованих нквс, бо Польща і поляки, як повторюють російські шовіністи, «руйнують радянські пам’ятники і підтримують фашизм». Український меморіал ще стоїть, хоч закритий від світу чорною плівкою, мабуть, на расєї надіються на «примірєніє братскіх народов».

Щорічні поїздки українських делегацій у левашово, далі у медвеж’єгорськ, де було управління біломорканалу нквс, і на сам канал, який заручники кремля, а серед них і професори, і священники, й українські заможники, будували в граніті кайлами (за різними даними тут загинуло 200 тисяч осіб, тіла яких часто кидали у бетономішалки, бо їх ніхто не вивозив і не ховав по-християнськи), а потім у сандармох, де ще одне меморіальне кладовище жертв комуністичного терору, і на соловки — насправді були передсловом Майданів. Цих всеукраїнських повстань 2004 р., 2013—2014 рр. проти потворної радянщини з її концтаборами, червоним і Великим терором, знищенням і депортацією мільйонів, зневагою до Конституції й особистості, корупцією, кланами комуністів-мільйонерів, які жирували за народний кошт, прикриваючись гаслами про рівність і світле майбутнє.

З колегами на Майдан ми вийшли 21 листопада, ще не знаючи, що цей день стане початком Революції Гідності й тектонічних змін у суспільній свідомості. На другий чи тертій день протестів біля флагштока на Майдані Незалежності зустрічаємо Юрка Деркача й інших учасників соловецької прощі — Григорія Петровича, тоді голову Київського товариства політв’язнів і репресованих, В’ячеслава Родіоновича, водія нашого автобуса і власника невеликого автопарку, Ромку з Коломиї, лижного тренера, Георгія Лук’янчука, журналіста і фотокора — всі вони щодня триматимуть периметр Майдану, будуватимуть барикади, а Юрко з дружиною Оксаною, тоді співробітницею Національного музею літератури, і Роман стоятимуть під обстрілами і не полишать острів свободи у центрі столиці до самої втечі януковича з країни.

За статистикою, учасниками Євромайдану стали майже 10 мільйонів українців, які виходили на акції протесту у Донецьку, Луганську, Харкові, Миргороді, Черкасах, Львові й сотнях інших міст і сіл. Більш як половина населення України підтримувала вимоги протестувальників до влади — скасування рішення про призупинення підготовки до асоціації з ЄС, підписання Угоди про асоціацію, а у разі відмови — імпічмент президента, прийняття Верховною Радою євроінтеграційних законів, відставка уряду азарова через зраду національних інтересів.

Той, хто був активістом Майдану, виходив щонеділі на віче, стояв на барикадах і ночами чатував тут, зігріваючись біля металевих бочок-грубок, добре пам’ятає, як у кухнях, що працювали в КМДА і наметах, нарізали бутерброди і розносили їх територією спротиву, а коли треба було — розбирали бруківку, носили дрова і шини професори і бізнес-леді у дорогих шубках, а разом із ними дівчата, жінки, чоловіки різних професій, різних статків і соціального статусу. Сотні тисяч людей, а 1 грудня, коли після жорсткого побиття «беркутівцями» студентів на вулиці Києва вийшов, за деякими даними, мільйон протестувальників (людська річка захлеснула бульвар Шевченка, Хрещатик, Майдан Незалежності та навколишні вулиці — Інститутську, Грушевського, Прорізну) об’єднувало одне — прагнення Свободи. Це і був поклик генів.

«Приводом для масових виступів послужила відмова режиму януковича підписати Угоду про асоціацію між Україною і ЄС, розворот від Європи в бік росії, яка ніколи не була демократичною країною, — каже Юрко Деркач. — «Тричі несудими» тягнув український народ у прірву, з якої б ми знову, як після Переяславської ради, вибиралися б століттями. Ще у 1925 році поет і публіцист Микола Хвильовий сформулював гасло «Геть від москви» і закликав відмовитися від копіювання російської культури, а орієнтуватися на Захід. Не менш відоме й інше його гасло — «Дайош Європу!». У 1927—1928 роках письменник був на лікуванні у Відні та Берліні, він бачив Європу, він бачив українську націю європейською. І це за законом тоталітарного режиму заплатив — сталін особисто закликав до боротьби з «хвильовізмом», його твори конфіскували, журнали закрили».

Юрій Деркач каже, аби Микола Хвильовий жив у наш час, він би першим вийшов на Майдан. Після добре зрежисованого цькування літератора, поїздки у 1933-му на Полтавщину, арешту його приятеля письменника Михайла Ялового Хвильовий, шукаючи відповіді на питання «Невже я зайвий чоловік тому, що безумно люблю Україну?», 13 травня 1933-го у харківському будинку «Слово» наклав на себе руки.

Сорокадвохрічного Михайла Ялового, родом з Полтавщини, розстріляли 3 листопада 1937 року в урочищі сандармох, як і весь соловецький етап — 1111 в’язнів табору слон. Біля гранітного хреста «Убієнним синам України» у сандармосі Юра Деркач, як і у левашово, теж розламав коровай. Запам’яталося, як одна з тих місцевих жінок, що 5 серпня, в Міжнародний день пам’яті жертв Великого терору, приходять до хрестів, ховала шматок короваю в кишеню. «Такого смачного ніколи й не їли», — казали місцеві.

Проїхавши тоді автобусом майже 5 тисяч кілометрів по росії, ми бачили бідні російські села, життя в яких починається десь кілометрів за 50—40 до петербурга, і старі неохайні хати, бувало, через дах яких проросло дерево. Церкви зустрічаються там рідко, не так, як у нас, а через дві—три години дороги. Поблизу повенця, це вже в карелії, вразила дерев’яна церковця, колись красива, а тепер перекошена, з вибитими вікнами і дверима — нікому до неї немає діла. Повсюдно ми бачили залізобетонних лєнінів і кірових, з яких давно вже злізла позолота, та для російського суспільства це божества. Бачили неприховану агресію до українців — у петровозаводську на набережній до вчительки Галини, з тих же Ставищ, підскочив чоловік і почав смикати її за рукав вишиванки: «Что, хахлуха, прієхала фотографіровать, как ми плохо жівьом?». На соловецькому острові місцева влада забороняла делегації пройти з синьо-жовтими прапорами до меморіалу на місці першої страти політичних у 20-х. Володимир Черпак, єпископ з Майдану, розповідав, що дерев’яний хрест, встановлений ним ще у 90-ті на острові на спомин про закатованих українців, знесли наступного дня. Тоді його делегація розквартирувалася по «ізбам» (до цього часу багато людей на острові, що вражає красою природи, живе у табірних бараках), а попи з соловецького монастиря вечорами ходили попід вікнами і лякали жінок, викрикуючи: «А чєво ви сюда приєхалі?». Найбільше в росії, з якою нас намагався об’єднати в «єдіную страну» янукович, вражало поєднання рабсько-холуйського з шовіністичною зверхністю. І нелюбов, точніше ненависть, до нас. Не раз доводилося випадково почуте оте зневажливе «хахли» — «вот как хахли поют...», «вот хахли понаєхалі, мало іх сталін стрелял».

«Ми з дружиною Оксаною, наші друзі, сусіди вийшли на Майдан, аби цвіт української нації більше ніколи не опинився у безіменних могилах, як у сандармосі, де їх цілих 236, чи в таких же ямах, як у Биківні, куди кати українського народу скидали тіла, наче сміття, — каже Юрко. — Аби наші діти й онуки жили у вільній країні».

«Ми жодного кроку не могли відступити — позаду була хижа москва»

Під час нашої розмови Юрко Деркач не раз наголошував на тому, що активісти Майдану — це люди, в яких жива пам’ять роду, в кому озвалася козацька генетика, хто знає свою історію. І проводив паралелі між подіями 20—30-х років минулого століття, коли українізація закінчилася оголошенням боротьби з «українським буржуазним націоналізмом», Голодомором і Великим терором, і подіями на Майдані та нападом росії на Україну.

Війна імперії проти країни, що всіма силами намагалася вирватися з її пут, з «совка», за історичною логікою була невідворотна. путін не міг пробачити українцям небажання знову конати в «обіймах старшого брата», майданівських гасел «Чорні брови, карі очі, я до путіна не хочу», «путяра, іди геть», «Єднайтеся, українці, та не з москалями», пісні з відомим приспівом «ла-ла-ла-ла» і багато чого іншого, що віддаляло нас від імперії зла. В Євромайдані господар кремля вбачав загрозу інтересам росії і крах імперських амбіцій. Тож війну за повернення України в свою орбіту він розпочав саме на Майдані, активізувавши спецслужби рф. За свідченнями учасників Революції, це росіяни розстрілювали беззбройних людей 18—20 лютого 2014 р. Наш колега Микола Цимбалюк розповідав про зустріч з двома російським снайперами в одному з будинків на Хрещатику, коли ті спускалися з гвинтівками з горища. Ще двох снайперів, що зовсім не орієнтувалися у Києві та розмовляли так, як розмовляють в москві, затримали — вони стріляли і в активістів, і в правоохоронців. 20 лютого на Майдані протестувальники під час штурму зірвали з офіцера шеврон мвс росії і як речовий доказ демонстрували його на сцені Майдану. В поемі «Кривавий вир», надрукованій в «Українські літературній газеті» у лютому 2015 року, директорка одного з київських музеїв Наталія Клименко поетичними рядками переповідає почуте під час сутичок у Маріїнському парку і у Кріпосному провулку 18 лютого: «День, що кликав людей на склик / вгруз у груди залізним жалом. / Парк Маріїнський — ґвалт і крик. Рвуть гранати легені кварталу. / Кріпосний чавить люд як прес. / Скаженіє, як звір, супротив. / «Не стріляй!» — він на жінку пре: / «Ми прієхалі на охоту! / Ми прієхалі пострелять, і нам в кайф — убівать, бандери!» / і, згадавши нам «нашу мать», / направляє на жінку гвера». «Це не художній вимисел, так було насправді», — каже Наталія Клименко.

Просто з Майдану багато активістів пішли захищати Україну — чимало з них у Небесному Війську. Днями художниця Марина Соченко, яка створила галерею портерів учасників Революції Гідності, на своїй сторінці у Фейсбуці розмістила один із них. І сумні рядки: «Друзі, майданівці, надійшло повідомлення, що Валентин Добрий загинув під Бахмутом. 34 роки. Хто з Рухівської юрти, всі його знали. Плачу».

...Боротьба за незалежність України триває. Шлях до Перемоги рясно политий кров’ю наших Героїв і ворогів. А путін і путіністи не відмовляються від упокорення нашого народу та, не ховаючись, закликають до геноциду українців з екранів телевізорів і через соцмережі. Маємо вистояти як на Майдані, бо позаду хижа, жорстока та підла москва.


20 лютого 2014 року. Київ. Поранені під час протистояння на Євромайдані.



20 лютого 2014 року. Київ. Поранені під час протистояння на Євромайдані.



20 лютого 2014 року. Київ. Під час протистояння на Євромайдані.



20 лютого 2014 року. Київ. Під час протистояння на Євромайдані.

Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.