І все ж такої густої концентрації живого життя, як у цьому 940-сторінковому томі під назвою «Сереховичі: з історичної пам’яті», досі не зустрічав. Усе в цій великій книжці є чистою робітничо-селянською правдою. Автором і упорядником збірника, над створенням матеріалів до котрого потрудилися ще й понад сотня дописувачів, став політик, журналіст і письменник Андрій Бондарчук.
Заспів
За двадцять п’ять кілометрів на північ від Ковеля, серед лісів, лук, боліт та озер, розбудувалося велике, знане зі стародавніх часів українське село Сереховичі. Колись воно належало до Ковельського повіту росії, далі —
Польщі, а за «других совєтів» опинилося в Старовижівському районі, щоб на тридцятому році української незалежності знову перейти до тепер уже укрупненого Ковельського району.
Більшість дописувачів до цього колективного твору, як і його упорядник та автор, народилися у цьому селі або сусідніх населених пунктах, тож чудово знають предмет свого спільного дослідження.
Мені ж, авторові цих нотаток, пощастило зблизька знати як Андрія Бондарчука, так і деяких інших авторів цього тому, скажімо, Василя Залевського та Володимира Гику, а також Юхима Ярощука — середульшого з трьох головних героїв цієї книжки.
Дещо про минуле
Сереховичі та інші села навколо — Синове, Солов’ї, Ниці, Грабове, Комарове та Нова Воля — розташовані у віддавна обжитій людьми місцевості.
У ХVI—ХІX століттях ці місця належали князям Сангушкам, Заславським та іншим. Після поділу Польщі Сереховичі відійшли до росії.
1876 року в селі відкрили однокласне училище з платним навчанням. Там було 65 учнів. 1908-го вже працювало трикласне училище, де навчалися самі хлопці.
Під час Першої світової війни в село прийшли австрійські війська, які складалися переважно з галичан. Ті називали себе українцями та стрільцямм. Цікавилися в поліщуків, хто вони є? Селяни відказували: «Я — руський», «я — православний», «ми — хохли». Стрільці їх переконували: «Ви — українці! Запам’ятайте це».
Завершилася війна, прийшла на Волинь польська влада. З 1928 року школа в селі стала чотирикласною, а дещо пізніше — шестикласною. Хто бажав учитися далі, мусив вирушати до села Сухоїжі або й до самого Ковеля.
Перший депутат
По цих школах проходив курс наук і Іван Бондарчук, народжений у Сереховичах 1897 року. Після сільської школи навчавсь, можливо, в Ковельській гімназії, ще якийсь час — у Львові, потім повернувся до села. Власної родини не мав, житла не збудував, тому рідний брат Ісаак, одержавши хату в спадок від батьків, виділив Іванові окрему кімнату.
Почав Іван Пилипович учителювати. Мав щиру вдачу, дуже любив Україну і Полісся. Зібрав велику бібліотеку, придбав патефон та радіоприймач, що на ту пору по селах вважалося дивовижею. Навколо цього чоловіка юрмилася молодь, а люди старші приходили до нього на пораду. Під його керівництвом діяв осередок «Просвіти». Знаючи в деталях про життя в срср, недолюблював місцевих членів кпзу, котрі захоплювалися більшовицькими агітками.
Про Івана Бондарчука котилася слава як про освічену, мудру людину. Незабаром його обрали заступником старости Ковельського повіту. Ця посада не змінила його приязних стосунків з простими людьми. Тому люди обрали його депутатом до польського сейму.
Маючи від природи м’яку вдачу, він, якщо йшлося про захист скривджених простолюдків, діяв рішуче. Від імені неосвічених селян писав скарги до державних установ, допомагаючи вирішувати судові справи на їхню користь.
Навесні 1939 року Іван Пилипович захворів. Заповів поховати його в національному вбранні: свиті, вишитій сорочці. Труну з тілом поставили в церкві, адже він захищав і її, бо коли схиляли його до переходу в католицизм, твердо казав: «Православної віри предків не міняю». Все село і люди з навколишніх сіл прийшли попрощатися зі своїм захисником.
Так, це була людина, яку селяни з вдячністю пам’ятатимуть за його любов до простих українців і особливо до дітей — мав у селі кількадесят хрещеників.
Окупанти міняються — зло зостається
Через кілька місяців на Волинь прийшли «совєти», яких пізніше назвали «першими», бо потім були ще й «другі». Скоро з’ясувалося, що вони зовсім не такі хороші, як їх малювали капезеушники. Тож коли на срср посунула німецька армія, поліщуки зустрічали її скоріше привітно, ніж неприязно, бо їх настрахали жорстокі форми совєтизації краю. Та незабаром нова влада стала вимагати від населення податків у вигляді продуктів і робочої сили для Німеччини. Окупанти почали наводити «німецький порядок». Когось змусили до співпраці, а декого розстріляли за невиконання поставок, зокрема голову Сереховичівської сільуправи Олександра Качана разом з родиною. А взагалі в селі німецькі окупанти позбавили життя 68 українців, 41 єврея, п’ятьох поляків.
О тій суворій порі на політичну арену вийшли ОУН та УПА.
Німці почали хапати українців і відвозити до Німеччини. Хлопці й дівчата мусили переховуватися по лісах та болотах.
А тут об’явилася ще й червоні партизани. Анатолій Александрук, уродженець Сереховичів, розповідає в книжці про селянина, до чиєї хати зайшли червоні партизани й наказали їх погодувати. Господар погодився. Проте в наданих харчах не було жирів.
— А у нас єсть машинка, она покажет, где лежат еті продукти, — каже партизан. Виймає коробочку, натискає на кнопку, і стрілочка заколивалася. — Відіш, показиваєт, што у тебя єсть сало і, возможно, масло. Зачєм неправду говориш? Ти же знаєш, што за отказ помочь красним партізанам ждьот строгоє наказаніє!
А жирів у селянина таки не було. І він знав, що та «машинка» — просто компас.
У книжці є розповідь Андрія Бондарчука про селянську родину з Грабового Георгія та Федори Онищуків та їхніх чотирьох дітей. Три сини і донька добровільно пішли до УПА і загинули в сутичках з чекістами. Самого ж Георгія, який теж пішов у повстанці, чекісти захопили в полон, він помер на каторзі. Федора втратила найрідніших. На долю не нарікала, бо знала: вони загинули за святу справу.
«Другі совєти»
1948 року в Сереховичах відновився колгосп. Влада позабирала в селян землю, худобу, реманент. Незабаром люди відчули брак харчів. Заробітки в колгоспі мізерні, але й з них вираховували відсоток за бездітність. Були й інші побори. Одна селянка, доведена здирствами фінагента до відчаю, заголила перед ним спідницю й сказала: «Готова сплатити одразу два податки — стрижи шерсть і роби дитину!».
Хлібороби не мали права навіть у своєму селі працювати не на колгоспних роботах. Правління колгоспу ухвалило: «Відкликати Бондарчук Параску з роботи (санітаркою в сільській лікарні), бо влаштувалась туди без дозволу правління».
Парасковія Денисюк, мати п’ятьох дітей, тяжко працювала в колгоспі на різних роботах. 1966 року її нагородили орденом «Знак пошани». Згадуючи про цю відзнаку, вона якось сказала: «Певне, що то дешевше, аніж добре платити за тяжку роботу».
Людина з великої літери
Серед командирів ленінсько-сталінського типу, які намагалися на чужих плечах в’їхати в комунізм, виростав уродженець Серехович Юхим Ярощук, який скоріше нагадував керівника західного типу. Він народився 1922 року в селянській родині, змалку пізнав смак сирітського хліба, бо батьки рано повмирали. Ще за Польщі селяни помітили, що хлопчина тягнеться до науки, зібрали кошти й послали його навчатись до Луцької гімназії. 1940 року він уже був учителем української мови в школі рідного села. Після війни — директором школи в Ковелі. Навчався в партшколі у Львові та заочно — у педінституті. Далі — стрімка кар’єра: секретар райкому партії, керівник облуправління освіти, заступник голови облвиконкому. А з 1956 року беззмінно — голова облвиконкому.
Талановитий організатор, знавець волинських проблем, на високій посаді не розгубив моральних якостей. Тим дуже відрізнявся від більшості тодішніх керівників.
Він мав причетність до проектування й будівництва багатьох об’єктів на Волині. Чи не 1959 року вирішили побудувати в Луцьку стадіон. І коли вже роботи завершувалися, з москви прийшла заборона споруджувати такі об’єкти. Ярощук розпорядився таки добудувати стадіон. За непослух виклопотав собі догану від бюро обкому партії. Але на стадіоні вже розгорялися футбольні бої!
Мав Юхим Арсентійович стосунок і до будівництва санаторію «Лісова пісня». У мене, автора нотаток, була історія, пов’язана і з цим закладом, і з Юхимом Арсентійовичем в останні роки його життя. Чи не 1970 року я разом з дружиною відпочивав у «Лісовій пісні». Там ми познайомилися із симпатичною медичкою, працівницею відомої київської лікарні «Феофанія». Вона, дізнавшись, де я працюю, розповіла, що нещодавно в них лежав Юхим Арсентійович, його оперували, вона його доглядала. І тепер з волі Ярощука вона відпочиває саме тут.
Я з головою облвиконкому не був близько знайомий. Візуально один одного знали, вітаючись, кивали. Минув якийсь час, я знову після тривалої відсутності Юхима Арсентійовича в Луцьку бачу його. Але тепер він по-дружньому тисне руку, попри велику різницю між нами в статусі і в роках.
Відчуваючи, що наближається те найгірше, від чого не змогла врятувати навіть «Феофанія», Ярощук прилетів до рідного села, бесідував з людьми, обідав у своєї племінниці, й сказав їй: «Я не доживу, а ти — доживеш. Союз розпадеться». Так цей незвичайний чоловік зазирнув на двадцять років уперед.
Невдовзі я дізнався, що Ярощук помер, не доживши до п’ятдесяти літ. До мене заходять люди з незвичним проханням: разом з ними піти на квартиру Юхима Арсентійовича і переписати якісь невеликі коштовності. Я погодився. Зрештою, переписав ті, здебільшого екзотичні дрібнички, очевидно, з подарунків Ярощукові як завзятому мисливцеві.
Потім я не раз запитував себе: чому для переписування цієї екзотики Юхим Арсентійович обрав саме мене? Мабуть, на ту важку для нього пору він почувався дуже самотнім і навіть усіма покинутим.
Родинне життя Юхима Арсентійовича щасливим не назвеш: люба дружина померла ще за кілька років перед тим. Тож зустріч з молодою медичкою в «Феофанії», мабуть, повторювалась і під час наступних операцій.
Очевидно, вона розповіла Ярощукові про наші розмови у «Лісовій пісні», і йому було приємно почути про себе добрі слова, та ще й з рідної Волині. Шкода, що до цієї Людини з великої літери доля поставилася так нещадно.
Прискорювач незалежності
Цей хлопчина з хутора під Сереховичами змалку зрозумів, що таке несправедливість керівних осіб, тож виробив у своїй душі нетерпимість до них. Вирвався з хутора, пізнав казахстанську цілину, відслужив у війську, працював кріпильником у шахті... 1961 року вступив до Львівського університету на факультет журналістики. Навчався заочно й працював у райгазетах. Далі — завідувач відділу в «Радянській Волині», пізніше — власкор «Правды Украины». Цій посаді віддав п’ятнадцять літ життя. Отут і послужила йому добру службу його нетерпимість до лукавства тих, що заповзялися командувати людьми.
На початках горбачовської перебудови вирішив ближче познайомитися зі стилем діяльності великої «риби» — першого секретаря Горохівського райкому партії Т. Семенцова. Став збирати компромат про «подвиги» цього діяча, який тоді вже висвятився в секретарі обкому партії. Зустрічався з людьми, які зблизька знали Семенцова. Вони розповідали про його грубість, диктаторський стиль керівництва, приписки. Але відкрито виступати боялись. Крім М. Чечеля, директора радгоспу-технікуму, і Ф. Гончарова, голови колгоспу ім. Калініна. Це коштувало Гончарову та його родині життя: «Запорожець», в якому родина їхала, вибухнув і згорів. Винуватця аварії не знайшли.
Зрештою критичний матеріал про Семенцова опублікували. На Волині піднялося шумовиння. Захитатися довелося не зухові на високій посаді, а журналістові. На основі здобутих фактів та документів Андрій Іванович довів, що й надання звання Героя Семенцову відбулося за сфальсифікованими показниками. Це врятувало бойового газетяра від розправи. Але Семенцов відбувся малими прикрощами, що змусило А. Бондарчука виступити вдруге разом зі ще одним журналістом — цього разу в газеті цк кпрс «Сельская жизнь».
Перевіряти фактаж до Луцька приїхали представницькі партійні комісії з москви, Києва, до них долучалися і обкомівці. Перевіряли до дрібниць два тижні — і цього разу журналіст знову переміг!
Андрій Іванович і далі писав критичні матеріали, і таки дописався. Колектив редакції газети ухвалив проект постанови, що починався так: «За необ’єктивність, організацію шельмування партійно-господарських кадрів... розглянути питання про перебування на роботі власкора газети А. Бондарчука».
Але вже був 1989 рік, наростала хвиля національно-патріотичного руху. І колектив Горохівського радгоспу-технікуму висунув журналіста кандидатом у народні депутати. Попри добре організовану брехлокритику високопоставлених суперників, народ обрав не їх, а саме Андрія Бондарчука. І в пору роботи у Верховній Раді, і після неї цей журналіст не посоромив ані своєї честі, ані честі пишучою братії. Перебуваючи на пенсії і маючи за плечима поважні роки, він залишається активним громадянином України, вкладає власні кошти в будівництво Сереховицького музею, в пам’ятники у рідному селі, видає твори забутих патріотів України й власні твори. За самовіддане служіння Україні і рідному краю А. Бондарчуку присвоєно звання почесного громадянина Волині, Луцька і Серехович.
Підсумуємо
Отже, село Сереховичі, заховане в поліській глибинці, прикметне хоча б тим, що три його уродженці були депутатами вищих законодавчих органів трьох держав: Іван Бондарчук — у сеймі Польщі, Юхим Ярощук — у Верховній Раді УРСР, Андрій Бондарчук — у парламенті незалежної України.
Із села вийшли у світ адвокати, лісівники, залізничники, хормейстер, геолог і навіть народний артист України Володимир Талашко. А ще багато полковників та підполковників, є й «лісовий» генерал Анатолій Карпук. А ще ковалі — серед них Макар Балюк, столяри — брати Хома, Терентій та Петро Сагалі...
За незалежності перед людьми виникли два шляхи: один — до духовного, другий — до матеріального начала. За великі кошти можна купити все — і духовне, і матеріальне. Так нині є, але так довго не буде, вважає Андрій Бондарчук. Народ не дозволить знищувати моральні цінності. Тож у селі спорудили храм, вулиці перейменували на Центральну, Вишневу, Соборності, Ярощука, Приозерну, поставили нові пам’ятники, проклали асфальтівку від шосе до села, провели науково-краєзнавчі конференції, завершили газифікацію, утворили ОТГ, розпаювали землю тощо. Прибрали пам’ятник леніну, на його місці поставили скульптурну композицію «Сім’я» коштом А. Бондарчука. Село повертається до європейських цінностей та стандартів життя.
Проте вистачає й проблем.
...Ця книжка не лише велика за обсягом, вона вщерть заповнена поважним змістом та незаяложеними думками. Я читав її з неослабним інтересом. Тож поетеса Людмила Мілевич правильно зазначила: «Запам’ятай: убити книгу не здатний жоден інтернет». Ці рядки стосуються й книжки «Сереховичі: з історичної пам’яті».
Борис СИДОРЕНКО, заслужений журналіст України.
Від редакції
Вітаємо з першим 90-літтям славного Бориса Сидоренка, нашого колегу, одного з фундаторів «Голосу України», і зичимо доброго здоров’я та мирного неба.
