Прем’єра — завжди подія для театру. Але 9 жовтня в Донецькому національному академічному музично-драматичному одну виставу показували востаннє. Та глядачі прийшли не прощатися, а ще раз побачитися. Показ ретро-шоу за мотивами хітів 60—70-х «Історії нашого двору» призначили на цю дату не випадково. Рік тому пішов із життя художній керівник театру Марко Бровун (на знімку), а отже, кожен, хто цього вечора був у залі, розумів: на нього чекають ностальгічні спогади, внутрішнє одкровення, переживання втрати.
Під час цієї вистави на задник сцени зазвичай транслюється відео, слайд-шоу дитячих фотографій акторів і знімків з особистого архіву самого художнього керівника. Цього разу до глядачів, друзів, рідних і колег, що зібралися в залі, звертався тільки він. Фрагменти відео, інтерв’ю створювали ефект присутності. На фото він — з дружиною, донькою, з акторами. Театр і родина були дивно поєднані в його серці. А ще в тому серці жила невичерпна любов до рідного міста.
Кажуть, усі ми родом з дитинства. Та небагатьом вдається зберегти в ньому прописку. «Адреса мого дитинства — вулиця Артема, 86», — казав Марко Бровун. Народний артист України, заслужений працівник культури України, лауреат Шевченківської премії — перелік усіх своїх досягнень починав саме звідти, з батьківського дому. За доленосною випадковістю це було зовсім поруч із театром, «старий дім із башточками». У ньому жили діти артистів, і всі дружили, разом пізнавали театр із-за лаштунків. І в той час, коли більшість мріяли стати космонавтами, Марко уже обрав театр. А в тридцять літ прийшов туди працювати. Здійснивши дитячу мрію, поставив завдання поділитися нею з іншими.
Марко Бровун любив Донецьк і будував театр з урахуванням його специфіки. Власне, саме це і дало змогу завоювати любов публіки, яку Бровун завжди тонко відчував і розумів.
Він щиро вірив, що театр дарує людині особливий сенс життя, вчить, надихає, підтримує. Вірив і будував своє нове місто, центром якого був би театр-храм, куди хочеться повертатися. Так поступово росла і планка очікувань від колективу, яку сам Бровун завищував, намагаючись устигнути більше, зробити краще, бути першим, зрозумілим, бути для всіх. І ось театр став академічним, став національним. А при цьому так і залишився своїм, донецьким, предметом гордості і любові донеччан.
Минув рік... Колектив театру згадує Марка Бровуна історіями донецьких двориків. Хочеться вірити, що йому б сподобалось. Але ми не знаємо, бо він пішов. Спорожніли старі дворики, вулиці міста стали іншими. Не так без нього читається зміст вистави про дитинство і молодість. Але театр тримає планку і не спиняє рух. Бровун пішов із життя, але не пішов з театру. Неподалік — адреса його дитинства. В театрі — адреса його життя. Не кожному так вдається...
 
Донецьк.
Фото з архіву театру.